КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно 

Громашевский Лев [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

ГРОМАШЕВСЬКИЙ Лев Васильович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.

Епідеміолог. Фундатор наукової епідеміології на теренах Російської імперії.

З міщанської родини.

Народився 1 (13) жовтня 1887 р. в м. Миколаєві Херсонської губернії Російської імперії (нині –

адміністративний центр однойменної області України).

Помер в 1980 р. в м. Києві СРСР (нині – столиця України). Похований на Байковому цвинтарі.

Закінчив медичний факультет Новоросійського університету (1912).

Працював епідемічним лікарем Астраханської (1912-1913), Подільської (1913-1914) губерній, служив молодшим полковим лікарем в діючій армії під час першої світової війни (1914-1917), був

асистентом, завідувачем кафедри, ректором Одеського медичного інституту (1918-1928), директором Дніпропетровського санітарно-бактеріологічного інституту (1928-1931), директором

Центрального інституту епідеміології й мікробіології Наркомздоров’я РРФСР (1931-1933), головний епідеміологом Закавказького й Кримського фронтів, Московського військового округу

(1941-1945), директором інституту інфекційних хвороб АМН СРСР (1948-1951), завідувачем

кафедрами Київського медичного інституту (1951-1963), Київського науково-дослідного інституту

епідеміології, мікробіології й паразитології (1963-1980).

Дійний член академії медичних наук СРСР (1944).

Заслужений діяч науки УРСР (1957).

Учасник установчої сесії зі створення Всесвітньої організації охорони здоров’я (1946).

Засновник першої на теренах Росії й України дезінфекційної станції (м. Одеса).

Герой Соціалістичної Праці (1967).

Кавалер чотирьох орденів, низки медалей.

Перу нашого земляка належать наступні доробки: «Приватна епідеміологія» (1947), «Механізм

передавання інфекції» (1962), «Загальна епідеміологія» (1965).

Спеціалізувався з проблем загальної теорії епідеміології, епідеміології висипного й черевного

тифів, холери, дизентерії, епідемічного гепатиту.

Праці Г. перекладені на низку мов світу, його підручники витримують численні перевидання, по них і нині вчаться студенти.

Наш земляк – автор вчення про механізм передавання інфекцій, розробив класифікацію

інфекційних хвороб.

Брав участь у ліквідації епідемій тифу, холери, чуми в Маньчжурії, у Саратові, Царицині, Астрахані.

За царату нашого земляка тричі заарештовували. Відбуваючи одне з заслань в Оренбурзькій

губернії, здійснив звідти втечу. Вдруге неслуха запроторили аж до м. Пінега Астраханської

губернії, що за Полярним колом.

Нині іменем Г. названо Київський інститут епідеміології та інфекційних захворювань.

Його бюст встановлено у дворі Державної санітарно-епідеміологічної служби Дніпропетровської

області (2003).

Серед друзів та близьких знайомих Г. – Д. Заболотний, С. Терехов та ін.


***

ДУРНІ – СМІЛИВІ,

з життєвого кредо

Л. Громашевського

Лише дурні нічого не бояться.

ТРЕТІЙ ШЛЯХ, з професійного кредо Л. Громашевського

Третій шлях в боротьбі із заразливими хворобами полягає в тому, щоб порушити механізм

передавання збудника.

НЕ СИДІТИ, СКЛАВШИ РУКИ, з статті Л. Громашевського «До побудови програми курсу

загальної епідеміології»

Темпи й ступінь скорочення інфекційної захворюваності будуть багато в чому залежати від того, чи будемо ми сидіти, склавши руки, і чекати, коли наші загальні технічні, економічні й культурні

досягнення механічно спричиняти скорочення інфекційної захворюваності, чи, використовуючи

кожне з досягнень подібного роду, будемо активними заходами впливати на прискорення даного

процесу.


ВОЛЯ І ПРИНЦИПОВІСТЬ, зі спогадів С. Терехова

Лев Васильович – вольова, принципова, щира людина й у той же час дуже доброзичлива до людей; ця його якість нерідко виручала колег у скрутних ситуаціях.


ПРИСТРАСТЬ ДО ПОШУКУ ІСТИНИ, зі спогадів Л. Громашевської

Коло його інтересів було надзвичайно широким. Лев Васильович не замикався в межах науки: політика й археологія, мистецтво й еволюційне вчення, економіка й семантика, шахи й багато чого

іншого – усе займало його допитливий розум.

Зненависть до неправди і спроб «закидати шапками», здатність до ясного аналітичного мислення.

А головною його рисою була пристрасть до пошуку істини, до пізнання й логічного осмислення

складних біологічних і соціальних явищ.


ЛІКАР СОЦІАЛЬНОЇ МЕДИЦИНИ, з дослідження В. Калити «Вчений-епідеміолог передбачив

майбутнє науки»

Це було в Одесі, 1920 року. Йшла громадянська війна. Голод, розруха, лютували тиф, холера.

Жменька лікарів, фельдшерів щодня ризикували життям, прагнучи ліквідувати епідемію. І якою

ціною! В архівах збереглася тодішня статистика: в 1919 році смертність від висипного тифу серед

медиків України становила 22 відсотка, тоді як серед населення лише 5-7 відсотків. Усе менше й

менше залишалося медпрацівників, гостріше ставала ситуація. І Одеса не становила виключення.

Стали радитися: що робити? Представник місцевої влади запропонував підсилити

протиепідемічну пропаганду в масах.

– Уже підсилювали! – вигукнув лікар-епідеміолог Лев Громашевський. – Народ голодний, йому не

до лекцій…

– Можливо. Але хіба обов’язкові лекції? Може, потрібний інший підхід? Ось ви б, парубче, і

подумали над цим питанням. Вам як завідувачеві міський дезстанції і карти в руки…

Лев Громашевський уже був відомим у медичних колах Одеси. Це він створив дезінфекційну

станцію – першу в Росії й Україні.

– Так, може, ви, парубче, придумаєте щось? – сказав йому на прощання представник місцевої

влади.

І Громашевський придумав…

У липні 1920 року в Одесі в районі Пересипу з’явилися оголошення про те, що в такий-то день і

годину відбудеться публічний суд над громадянкою Гуновою, яка злісно порушувала

встановлений законом протиепідемічний режим, що сприяло поширенню холери.

У призначений час площу заповнили заінтриговані одесити: такого ще не бувало. Суддя запросила

до розгляду справи адвоката. Місце за столом запропонували й лікареві Льву Громашевському, котрий погодився виступити в ролі громадського обвинувача.

Судовий процес ішов настільки природно, що ні в кого з присутніх навіть думки не виникало, що

це просто пропагандистський прийом. Тим паче, що в ті часи за порушення протиепідемічного

режиму закон дійсно передбачав покарання аж до позбавлення волі.

Підсудна громадянка Гунова сиділа на табуретці перед судовою колегією (позад неї стояв конвоїр

з рушницею) і гірко плакала. Вона каялася, зі слізьми на очах запевняла суддів і прокурора, що

коли вони виявлять до неї милосердя, вона ніколи більше не буде порушувати встановлені

санітарні правила.

Суддя оголосила вирок: п’ять років позбавлення волі. На площі – ні шелесь. Суддя витримала

паузу й додала:

– Але, з огляду на пролетарське походження підсудної і її щире каяття, вирок вважати умовним.

Громадянку Гунову з-під варти звільнити і направити працювати в холерний барак з метою її

остаточного перевиховання.

…Лев Васильович недолюблював пристосуванців, які розкланюються праворуч і ліворуч.

Особисто він сміливо відстоював свою позицію незалежно від того, якою є думка про предмет

начальства (за що його нерідко критикували у верхах). Заявляв про свою принципову позицію

навіть у тих випадках, коли це могло істотно зашкодити його становищу. Зокрема, він доводив

згубність для сільської медицини злиття районних СЕС з райлікарнями.

Пропозиції вченого про необхідність підвищення ролі санепідслужби, спрямовані до уряду

України, не були прийняті. І тоді академік Громашевський, підготувавши переконливу

аргументацію, гостро виступив на Всеукраїнському з’їзді гігієністів і епідеміологів. Делегати

зустріли його доповідь овацією – аплодували стоячи. І тільки після цього лід рушив: сільська

санепідслужба одержала новий статус – самостійність.


МОЖЛИВІСТЬ НЕМОЖЛИВОГО, з повісті М. Поповського «Той, хто сперечався»

Абсолютно знищити інфекційну хворобу неможливо, – заявив в липні 1966 року на IX

Міжнародному конгресі мікробіологів відомий американський учений, автор численних вакцин

Гарі Копровський.

– Неможливо? – заперечив епідеміолог Лев Громашевський. – Але хіба в природі постійно не

вимирають цілі види живих істот? Цей процес вічний, як свят. Палеонтологія і палеоботаніка...

говорять про сотні катастроф, які звели нанівець сотні тисяч видів. Жорстокий суд природи не

знає апеляцій. Завжди, коли місце існування змінюється дуже різко і в дуже короткі історичні

терміни, коли відступають океани, насуваються льодовики, змінюється клімат, незмінно гинуть всі

ті, хто не встиг пристосуватися до нових умов. Разом з ящерами і першоптахами, разом з

гігантськими хвощами і викопними рибами зникли і їх хвороби, їх мікроби і паразити.

Чом би людині з її концентрованою волею не спробувати свої сили там, де до нас буйствувала

викючно стихія?

Збудник хвороби завжди паразит. Його місце існування – тіло тварини, людини і певний простір

навколо них. Чи може сучасна наука створити в місці існування паразита нестерпні для нього

умови? Я вважаю, що може.


НАЙСТРАШНІША ЛАЙКА «ПОВЗУЧИЙ ЕМПІРИК», зі спогадів Г. Аронова

«Закарбувалося в пам’яті»

Академік мав темперамент справжнього трибуна: своїх наукових супротивників він громив з

усією пристрастю полеміста, спрямовуючи на їхні голови потік сильних виразів, не дуже

переймаючись вибором. Проте якої б гостроти не сягала полеміка, яким би гнівом не палав

академік, він свято дотримувався правила: дозволяти непарламентські вислови лише на адресу

діячів, які за рангом мають можливість відповісти тим же. До підлеглих співробітників він

ставився з найвищою мірою терпіння й доброзичливості, проявляючи схильність навіть

переоцінювати наші здатності й заслуги. Зате деяких знаменитих академіків нерідко називав

пройдисвітами й повзучими емпіриками (найстрашніша лайка з його вуст).

…У роки хрущовських реформ народжувалися накази, котрі вимагали повної ліквідації більшості

інфекцій. Л. В. Громашевський запекло доводив їхню наукову необґрунтованість і волюнтаризм.

…Звіт Вінницької області. Доповідач монотонно читав свою доповідь, а Лев Васильович мирно

дрімав у належному голові кріслі, проте всі знали, що він прекрасно все чує і якщо буде потреба, відреагує миттєво. Так і трапилося, коли доповідач дійшов до дифтерії, заявивши, що, відповідно

до наказу, ця інфекція в області практично ліквідована: дифтерією занедужало всього дві особи.

Отут-то академік і прокинувся.

– А смертність була? – швидко запитав він.

– Так, – скромно відповів доповідач.

– І скільки ж людей померло?

– Померло двоє, – почулася відповідь.

І тут голос Лева Васильовича досягає громових інтонацій:

– Отож, якщо епідеміологія – це наука, то я вам скажу, скільки у вас було дифтерії! Не два

випадки, а в десятки разів більше!

І далі пішла викривальна промова про дурість чиновників і догідливість виконавців їхніх

безграмотних наказів, які призводять до приховування істини, до неправди й, в остаточному

підсумку, до росту захворюваності.