Айзман Давид (fb2)


Использовать online-читалку "Книгочей 0.2" (Не работает в Internet Explorer)


Настройки текста:


АЙЗМАН Давид Якович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російсько-єврейський.

Письменник.

З міщанської родини. Батько, Айзман Я., – дрібний крамар; брат, Айзман М., – письменник.

Народився 14 (26) березня 1869 р. в м. Миколаєві Херсонської губернії Російської імперії (нині –

адміністративний центр однойменної області України).

Помер 26 вересня 1922 р. в с. Дитячому Селі Петроградської губернії РРСФР (нині – м. Пушкін

Ленінградської області РФ). Похований на місцевому Казанському цвинтарі.

Закінчив Миколаївське реальне училище (1886), навчався в Одеській малювальній школі (1890-

1896), Паризькій вищій школі образотворчих мистецтв (1896-1898).

Друкувався в газетах «Південець», «Одеський вісник», журналах «Російське багатство»,

«Сучасний світ», «Журнал для усіх», «Освіта», «Червоне знамено».

Як літератор дебютував нарисом «Трішки в бік» (1901).

Потім настала черга книг «Чорні дні» (1904), «Терновий кущ» (1905), «Дружини» (1906), «Кривава

повінь» (1908), «Сімейні справи» (1910), «Правда небесна» (1912), «Світлий бог» (1914),

«Латинський квартал», «Літній роман» (обидві – 1916), «Консул Гранат» (1923).

Перу нашого земляка також належать доробки «Льодохід», «Ранок Анчля», «Приятелі»,

«Земляки», «Вороги», «На чужині», «Раб», «Без неба», «Серце буття», «Про один злочин»,

«Спокута».

За життя наш земляк мав 7-томне зібрання своїх творів (1911-1916).

Його п’єсу «Терновий кущ» заборонила цензура.

Серед друзів та близьких знайомих А. – О. Купрін, К. Чуковський, М. Арцибашев, А. Горький, О.

Амфітеатров, В. Короленко, К. П’ятницький та ін.


***

ДВОНОГІ ВОВКИ

, з повісті Д. Айзмана «Кривава повінь»

І наймирніші люди – завжди чесні, найпомірніші обивателі – завжди тихі, озвучували тепер думки

злочинні, бажання злісні, прагнення хижі. Дух швидкого збагачення, дух раптової наживи проник

до серця – ...їх тривожив і бентежив і наливав такою напругою, таким гострим страхом

помилитися, прогавити щасливий, можливо, єдиний випадок, що тут же, потихеньку, давалися

присяжні запевняння не схибити, не схибити нізащо, і вже вживалися усі потрібні заходи – огляд і

приготування куточків, де награбоване зручніше заховати.

...Поряд із сподіваннями дрібного крадійства чулися темні плани вбивць... І не було жалості, не

було співчуття, втрачалися почуття правди і сорому, – і усе, що людину від худоби відділяє,

втрачалося і зникало. Темнішою за худобу ставала людина, кровожернішою за вовка.


СТРАДНИКИ, з п’єси Д. Айзмана «Терновий кущ»

Шейва (чоловікові). Йди, йди додому, вмиєшся хоч.

Меєр. Ох почекай.. сил немає.. (Він говорить важко, начебто вибіг на гору, відсапуючись і

витираючи піт з обличчя). Сьогодні по дачах кістки збирав.. Кісток в мішку зо два пуди... І коли

тягнеш мішок на спині спекою, голодний, – а пилюка така, що усього тебе так і засипає, і ще з

кожної дачі вискакують собаки і хапають тебе за литки, і трапляється, що двірник замахнеться на

тебе мітлою... ох! – так робиться солодко, що коли б не сива борода, то ліг би ось так ось серед

дороги і заплакав...

Берл. Ну я не заплачу.. У мене інші заплачуть!

Меєр. Хто ж це – інші?

Берл. А ось ті, які так влаштували, що людина з сивою бородою і хвора, змушена дворами ходити

збирати кістки...

Самсон. Усе наше життя страдницьке. Усі ми страдники.

Меєр. Нічого.. Якось... Зазітхав, застогнав, і гайда далі! І не озирайся.. Озирнешся – осліпнеш...

Берл. Ні, осліпнуть інші. (З раптовою злістю.) Очі я у них вирву, прокляті нутрощі я вирву у них!

Meєр. Ой, Берле, Берле! Навчи тебе... А що може очікувати людину, яка ось так міркує?

Самсон. А що чекає вас, якщо ви інакше міркуєте? А що усіх нас чекає?


РАБ, з оповідання Д. Айзмана «Додому»

Коли Азріель оголосив, що знову залишає Америку і від’їжджає на батьківщину, у свій Ново-

Миколаївськ, усі знайомі напали на нього, як на божевільного. Хто в гніві кричав і сварився, хто

весело знущався і реготав.

– На батьківщину? Та ти сказився? Дубина ти, на батьківщину?!

Азріель відмовчувався.

...Ось твердять знайомі в один голос, що на батьківщині погано. І це таки правда, що погано; ого, яка це свята правда! Брудне містечко Ново-Миколаївськ, маленьке, вулиць немає, будиночки

нікчемні, темно, виють ночами собаки, а урядник Опанас Іванович, так він зліший за усіх собак

разом... Так, дуже недобре в Ново-Миколаївську.

Азріель намагався згадати усе найнепривабливіше і похмуре про батьківщину... Це вдається йому

без особливих зусиль... Але результат не міняється, і настрій залишається все той же: туга і туга.

...У кінці зими, узявши з банку свої гроші, він сів на пароплав і поїхав до Росії.

Азріель не поїхав у своє містечко; у вигляді проби залишився в місті, де жили його старі.

– ...Безглузда ти істота, нікчемна істота! – сердито говорив Симон Азріелю, вихлюпуючи на траву

залишки чаю. – Жив ти в країні вільній, молодій, прекрасній... Був незалежний, міг робити що

завгодно, говорити що завгодно, слухати що завгодно – навіщо ж було повертатися сюди, на цю

каторгу, під це ярмо... Раб ти! Раб за природою!

– ...Смійся.. Дратуй, кричи на мене, – із зусиллям промовив він потім. – Кричи... А я ось хочу так...

Додому бажав... І усе..

Симон мовчки дивився на брата, і обличчя його стало задумливим і сумним.

– Більше не дратуватиму, – глухо сказав він. – Я завтра від’їжджаю... Туди. В Америку... Я добув

гроші... Пароплав йде уранці. Сьогодні ми востаннє проводимо вечір разом... Туди, в країну

свободи, – мрійно промовив він після певної паузи.

...Він підійшов до брата і узяв його за обидві руки.

– Азріелю! Ось ти знову втратив тут усе – від’їжджай знову! Їдемо разом, їдемо обоє.

– Ні, – насупившись, промовив Азріель. – Я зубожів знову. Нічого... Майбутнім літом я наймуся

робітникам... ось в цьому ж самому саду... і залишуся жити ту... удома.

Місяць ласкаво дивився з далекого неба і сяйвом срібла одягав і землю, і людей, і бажання їх, і

марення...


БІЛЬШЕ СМАКУ, з листа В. Короленка Д. Айзману від 15 березня 1901 р.

Полтава

Милостивий государ.

«Алтин» – принаймні у такому вигляді – не піде. Задум хороший, в історії художника є риси

цікаві, але виконання «залишає бажати дуже багато чого». ...Може бути, що в якомусь одеському

гуртку колись були в ходу такі слівця і обороти, але на звичайного читача це справить дивне

враження. І справа не в одних окремих виразах.

...Коротше кажучи, на мою думку, над оповіданням треба попрацювати. У задумі, а подекуди і у

виконанні Ви все-таки значно посунулися проти перших оповідань, але – простоти, простоти

більше і – смаку.

Бажаю усього хорошого

Вол. Короленко.

P.S. Заголовок я б теж змінив.


ГІРШЕ ЗА МАТЮКИ, з листа А. Горького Д. Айзману від 21 листопада 1904 р.

Чисто особисте зауваження: органічно не виношу слів «єврейчик» і «жид». Для мене це гірше

матюків.


НАДИХНУЛИ ВИ, з листа Д. Айзмана А. Горькому від 29 листопада 1906 р.

Коли я писав мою п’єсу, я відчував, що надихнув мене Максим Горький. Без нього «Терновий

кущ» або не був би написаний зовсім, або вийшов би значно слабкішим...

Вже після відправки п’єси Вам і в Берлін я зробив в ній декілька поправок, – невеликих, але

місцями дуже істотних.


АЙЗМАН МЕНІ ЦІКАВИЙ, з листа А. Горького О. Амфітеатрову від 29 (30?) листопада 1906 р.

Капрі

Дорогий Олександре Валентиновичу!

Будьте ласкаві, скажіть Давиду Яковичу, щоб він послав рукопис свій мені – Неаполь, Капрі, – тут

скоро буде П’ятницький, і я йому, негайно, передам п’єсу. А тим часом і сам прочитаю, бо цікавий

мені Айзман.

А доки – тисну руку. Кланяюся дружині і усім близьким вашим.


ЧУДОВА П’ЄСА, з листа А. Горького І. Ладижникову в листопаді 1906 р.

А[йзман] написав чудову п’єсу з побуту євреїв-революціонерів. Робота – яскрава, подій – скільки

завгодно, четвертий акт – озброєне повстання. ...Характери – дивні, взагалі, це велика річ, з

високим підйомом.


ПОРІВНЮЮТЬ З ШЕКСПІРОМ, з листа Г. Ахматової С. фон Штейну від 13 березня 1907 р.

Напишіть, якої у Вас в гуртку думки про Давида Айзмана. Його порівнюють з Шекспіром, і це

мене бентежить. Невже будемо ми сучасниками генія?


ЗРАДИВ СТИЛЮ, з рецензії Б. Бугрова «Айзман Давид Якович»

Залишаючись в цілому вірним реалістичним традиціям (хоча і не без домішок натуралістичних

тенденцій у відтворенні жахів навколишньої дійсності), тяжіючи до поглибленого психологічного

конфлікту, Айзман в той же час не цурався піднесених лірико-патетичних інтонацій, всіляко

підкреслював авторський суб’єктивний початок.

У пізніших повістях і оповіданнях ці риси його стильової манери посилилися: замість

об’єктивного, хоча і ліризованого, викладу, замість виразних предметних деталей, спрямованих до

психологічної характеристики персонажів, він все частіше удавався до різких, несподіваних

«перебивань» сюжетних побудов, до просторових авторських відступів публіцистичного плану,

витриманих в однотонному абстрактно-символічному дусі.


ЗБИВСЯ НА ЕРОТИКУ, з статті С. Венгерова «Айзман Д. Я.»

Новим белетристичним матеріалом в перших оповіданнях Айзмана стала психологія єврея-

емігранта, який добре влаштувався на культурній чужині, і якого, проте, в силу глибоко

сприйнятого демократичного світогляду, нездоланно тягне назад до темної, некультурної Росії, до

роботи на користь мужика і незаможного взагалі. І не лише інтелігента тягне назад до країни

погромів, але і над простим євреєм-емігрантом владарювання батьківщини нездоланне. В той же

час, А. висміював жалюгідних представників єврейської буржуазії. Кумедні жаргонізми російсько-

єврейської мови деяких героїв «Чорних днів» надали їм своєрідної колоритності.

Подальша літературна діяльність Айзмана не була кроком вперед. Його нові оповідання не

позбавлені талановитості, зовнішньої ефектності і цікавості, але в них більше гонитви за

принадністю, ніж справжнього мистецтва і справжньої краси. З’явилася невпинна гонитва за

мелодраматичними ефектами. Прямо десятками нагромаджує автор згвалтування, божевілля,

вбивства і самогубства. Під різними причинами, то як зображення еротоманії і німфоманії, то як

епізоди погромів і поліцейського свавілля, підноситься і порнографія. Загалом, А. втратив

простоту, і написане ним вражає надзвичайною збудженістю.


ПЛЕСКАВ ПАРИЖ, з нарису А. Шахлієвича «Як пройти до Латинського кварталу?»

П’єси Давида Яковича приносять йому воістину європейську славу. У 1906 році Айзман знову в

Парижі: ставить «Тернового куща» в одному з паризьких театрів. До цього він поперемінно живе

то в Петербурзі, то в Одесі.

...Латинський квартал – один з символів Парижу, а наш драматург-одесит, погодьтеся, був трохи і

парижанином. В усякому разі, він з повним правом міг сказати:

– Мені плескав Париж!