розмовляючи з рівними на рівних. Не терпів приниження свого народу ніяким чином, струшував
його з кінчика пера, як пушок з лацкана сюртука.
Юшкевич не лише друкувався багато, але й багато читався. Короленко і Горький захоплювалися
його талантом.
Понад те, двічі п’єси Юшкевича приймав Маріїнський Імператорський театр. Щоправда, двічі
адміністрація постановки знімала з репертуару, адже адміністрація, як відомо, той обух, який не
переб’єш навіть батогом високої обдарованості. Хоча не виключено, що навіть чиновники від
культури могли зачитуватися романом «Леон Дрей», оповіданнями і реготати над п’єсами Семена
Соломоновича.
Тому легко уявити, що Юшкевич, маститий письменник, чиє визнання підкріплювалося хорошими
гонорарами, ...в’їхав до Парижа, що називається, на білому коні. Чом би й ні!
Це був 1920 рік, і до Парижа тоді не в’їжджали, а тікали. Тікали не тільки від більшовиків,
«надзвичайки», розстрілів, але ще й від голоду, холоду, тифу, розрухи. Тікали, рятуючи близьких,
ризикуючи життям. Тому до Парижа потрапив не шановний письменник, а убогий емігрант, який
втратив усе, напрацьоване до п’ятдесяти із зайвим років життя. Не лише матеріальне
благополуччя, але й суспільний статус, не лише звичний устрій життя, але й душевний спокій.
В еміграції Юшкевич продовжує працювати. Їздить світом у пошуках місця, де можна «пустити
коріння». Берлін, Емс, Нью-Йорк – ніде не може зупинитися, ніде не може відчути себе удома.
Париж знов стає притулком. Не можна сказати, родина бідувала, але...
...Не могли повернути йому повноти відчуття життя. Письменник часто скаржився на серцеві болі.
Як лікар розумів, не міг не розуміти, передвісником чого вони є. Його брат, Михайло
Соломонович, теж лікар, був поряд, за допомогою прийнятих тоді засобів знімав серцеві напади.
Останній зупинити не вдалося. Не вийшло. Тому, що у Юшкевича не вийшло стати парижанином,
французом.
...То невже читачі назвуть «автором другого ряду» письменника, серце якого розірвалося від
розлуки з ними?
