– …Як справи, Василю Петровичу? Говорять, що не дуже.
– Так, так, – стурбовано сказав Курятников. – є невелика затримка. Почали мене якось ображати
останнім часом. …Передчасно все це, товариші!
– Що передчасно?
– Та все це. Ну, Конституція. Справа хороша. Проте таємні вибори. Чому таємні? Кому це
потрібно? Нам з вами? …Це нам не потрібно! Ні, я розумію – демократія і таке інше. Я ж теж не
бюрократ. Але навіщо таємні? Раптом виберуть не того, кого треба? Що тоді буде? Га?
ПИСЬМЕННИК ПОВИНЕН ПИСАТИ, з виступу Є. Петрова на загальномосковському зібранні
письменників 3 квітня 1937 р.
Любіть письменників, читайте їх, поважайте їх, дітям своїм накажіть поважати і читати, – тільки, будь ласка, не меценатствуйте, не протегуйте, не займайтесь доброчинністю! Література – справа
надзвичайно серйозна, і зусиллями лише касирів творити її не можна.
…Фальшиві репутації з’являються внаслідок невміння багатьох критиків і редакторів відрізнити
справжнє мистецтво від нісенітниці… Дилетантизм і невігластво в цій області призвело до того, що кількість удаваних репутацій набула загрозливих розмірів.
ЯК УЧНІ ПОБИЛИ ВЧИТЕЛЯ, з повісті В. Катаєва «Діамантовий мій вінець»
Пошуки діамантів, захованих в одному із дванадцяти стільців, розкиданих революцією країною, давали, з моїх міркувань, можливість намалювати сатиричну галерею сучасних типів непу.
Все це я виклав другові (І. Ільф – авт.) і моєму братові (Є. Петров – авт.), котрих вирішив
перетворити за прикладом Дюма-пера у власних літературних негрів: я пропоную тему, пружину, вони цю тему розробляють, наділяють плоттю і кров’ю... Я проходжуся по їхньому писанню
рукою майстра. І виходить кумедний шахрайський роман, який, на відміну від Дюма-пера,
виходить за нашими трьома іменами. А гонорар ділиться нарівно.
Вони погодилися.
…Ледь я з’явився..., один з них вийняв з папки акуратний рукопис, а інший став читати його
вголос.
Уже через десять хвилин мені стало ясно, що мої раби виконали всі задані їм нехитрі сюжетні
ходи й відмінно зобразили підказаний мною портрет.
Я одержав величезне задоволення й сказав їм приблизно наступне:
– От що, братці. Відтепер ви обоє – єдиний автор майбутнього роману. Я усуваюся. …Я більше не
вважаю себе вашим метром. Учні побили вчителя, як росіяни шведів під Полтавою.
ПОРТСИГАР ПОДАРУВАЛИ ЖІНОЧИЙ, з інтерв’ю В. Катаєвої В. Бурлаковій
– За мемуарами Валентина Петровича, саме він подав ідею «Дванадцяти стільців». Це дійсно
так?
– Так. Ситуація складалася таким чином. Євген Катаєв приїхав з Одеси до Москви до старшого
брата. І вирішив довести, який він самостійний – влаштувався працювати в кримінальний розшук.
У дідуся було головне завдання – придумати все, що завгодно, тільки щоб він звідти добровільно
пішов. По-перше, небезпечно для життя, по-друге, Євген був дуже молодий і емоційний. Дідусь
почав пропонувати йому писати. Каже: «Ну що, невже тобі простіше ловити бандитів, аніж
написати?».
Спочатку Катаєв-молодший складав для «Гудка» фейлетони. Пізніше він познайомився з Ільфом, вони прийшли до дідуся. (Щоб не було двох письменників Катаєвих вони вирішили, що у
молодшого брата буде псевдонім, і взяли на честь батька – Петров). Разом обговорювали, що б їм
таке написати. І дід говорить: «Хлоп`ята, я у вас метр, а ви, так би мовити, підсобні робочі, я вам
зараз розповім тему, дам ідею, ви мені все напишете, а я рукою майстра пройдуся».
Катаєв-старший про це забув, а вони взяли й написали «Дванадцять стільців». І коли принесли
роман, щоб він пройшовся по ньому рукою майстра, той зауважив: «Хлоп`ята, ну я-то вам навіщо
потрібний? Ви все зробили чудово».
Понад те, він сказав: «Все. Я своє прізвище знімаю, рукою майстра не проходжуся, з вас тільки за
те, що ідею подав – золотий портсигар». Ну, вони… подарували йому портсигар. Золотий, але
маленький, жіночий.
– Отже, це саме Валентин Петрович познайомив Ільфа і Петрова?
– Це було певне літературне середовище, де всі між собою були знайомі. Звичайно, коли Петров
приїхав до Москви, дідусь познайомив його зі всіма, кого знав, але вже далі він знайомився сам.
РОЗІГРАШ ЧИ МІСТИКА, з статті Редактора «Двійник з паралельних світів»
Переїхавши 1923 року до Москви і почавши співробітничати в різних журналах, Катаєв-
молодший, захопився дивною справою: почав колекціонувати марки…з своїх же конвертів. І
