ПЕТРОВ Євген
ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії
Національний статус, що склався у світі: російський.
Письменник. Справжнє прізвище – Катаєв Євген Петрович. Спільні псевдоніми з Ільфом І.– Дон-
Бузільо, Холодний філософ, Ф. Толстоєвський.
З учительської родини. Брат, Катаєв В., – письменник.
Народився 30 листопада (13 грудня) 1903 р. в м. Одесі Російської імперії (нині – адміністративний
центр однойменної області України).
Помер 2 липня 1942 р. – розбився на літаку, повертаючись з м. Севастополя до м. Москви.
Похований на цвинтарі станиці Маньково-Калитвенська Чортківського району Ростовської
області.
Закінчив Одеську класичну гімназію (1920).
Працював кореспондентом Українського телеграфного агентства, інспектором карного розшуку, кореспондентом низки московських гумористичних газет і журналів (1923-1925), служив в армії
(1925-1926), завідував відділом в газеті «Гудок», був військовим кореспондентом «Інформбюро» і
газети «Правда» (1941-1942).
Кавалер ордена Леніна.
Друкувався в газетах «Гудок», «Вечірня Москва», «Правда», «Червона зірка», «Кіногазета»,
«Літературна газета», «Комсомольська правда», «Радянське мистецтво», журналах «Крокодил»,
«Вогник», «Залізничник», «30 днів», «Сміхач»
Перу самого К. належать книги: «Москва за нами», «На війні», «Фронтовий щоденник» (усі-1942),
«Записки з Заполяр’я» (1943), кіносценарії «Антон Іванович сердиться» (1940), «Повітряний
перевізник» (1943), п’єса «Острів миру» (1947),
З 1926 р. більшість романів, оповідань, фейлетонів, нарисів написані у співавторстві з І.
Файнзільбергом псевдонім – Ілля Ільф).
Разом вони написали романи «Дванадцять стільців» (1928), «Золоте теля» (1931), кіносценарії
«Чорний барак» (1933), «Якось улітку» (1936), книгу дорожніх нотаток «Одноповерхова Америка»
(1936), не одну сотню оповідань та фейлетонів, серед яких «Меблювання міста», «Кандидати»,
«Улюблений трамвай», «Записки провінціала», «Блудний син повертається додому».
Лише впродовж чотирьох років співавтори видали 9 (!) збірників оповідань, фейлетонів, статей і
нарисів (1933-1937).
Останнім спільним їхнім доробком стало оповідання «Тоня» (1937).
За мотивами п’єси К. «Острів миру» знятий мультфільм «Містер Уолк» (1950).
За творами Ф. і його співавтора знято фільми: «Золоте теля» (1968, режисер М. Швейцер),
«Дванадцять стільців» (1971, режисер Л. Гайдай), а також телефільми «Їхали в трамваї Ільф та
Петров» (1971), «Дванадцять стільців» (1976).
К. мав за життя чотиритомне зібрання творів (1938-1939).
Під час другої світової війни на есмінці «Ташкент» прибув в обложений Севастополь. Літак, на
якому повертався до Москви, потерпів аварію, і весь екіпаж загинув (1942).
Серед друзів та близьких знайомих П. – М. Горький, В. Маяковський, М. Зощенко, М. Кольцов, А.
Барбюс, Ю. Олеша, В. Лебедєв-Кумач, В. Ардов, Г. Мунбліт, Л. Лагін, Г. Риклін та ін.
***
НЕ НАЗИВАЙТЕ ЧОРНЕ БІЛИМ
, з творчого кредо
Є. Петрова
Найнебезпечніше – визнати погану книгу хорошою.
РАПТОМ ВИБЕРУТЬ НЕ ТОГО, з оповідання І. Ільфа і Є. Петрова «Добродушний
Курятников»
Ми вперше побачили Василя Петровича Курятникова років десять тому в редакції однієї
профспілкової газети.
– Будь ласка, товариші, знайомтесь, – говорив секретар. – Це наш новий редактор…
…Газета на той час була хороша, популярна. І редакція працювала згуртовано і дружно.
…Ті працівники, кому все-таки вдавалося прорватися до кабінету Курятникова, виходили звідти
ошелешено стенаючи плечима і бубонячи:
– Погано, товариші, погано.
– А що таке? – питали товариші.
– Просто дуб. Нічого не розуміє.
…Поступово почав знижуватися наклад. Коли майже всі співробітники перебралися в сусідні
органи, …а тираж з чотирьохсот тисяч впав до п’ятдесяти, – в профспілці заворушилися. І після
року роздумів Курятникова зняли.
Проте він не ремствував. Він сам не раз говорив, що газетна робота – не його стихія, що вона йому
не подобається.
Через півроку стало відомо, що Курятников керує консервним заводом. …Василь Петрович
протримався рік, перш ніж громадськість переконалася в тому, що консерви не були його стихією.
…Не пройшло й двох місяців, як Московському кімнатному театрові знадобився директор…
Василь Петрович протримався дуже довго – два роки. …Вигнаний з театру на деякий час зник.
…Вчора ми зустріли в Охотному ряду Курятникова.
– …Як справи, Василю Петровичу? Говорять, що не дуже.
– Так, так, – стурбовано сказав Курятников. – є невелика затримка. Почали мене якось ображати
останнім часом. …Передчасно все це, товариші!
– Що передчасно?
– Та все це. Ну, Конституція. Справа хороша. Проте таємні вибори. Чому таємні? Кому це
потрібно? Нам з вами? …Це нам не потрібно! Ні, я розумію – демократія і таке інше. Я ж теж не
бюрократ. Але навіщо таємні? Раптом виберуть не того, кого треба? Що тоді буде? Га?
ПИСЬМЕННИК ПОВИНЕН ПИСАТИ, з виступу Є. Петрова на загальномосковському зібранні
письменників 3 квітня 1937 р.
Любіть письменників, читайте їх, поважайте їх, дітям своїм накажіть поважати і читати, – тільки, будь ласка, не меценатствуйте, не протегуйте, не займайтесь доброчинністю! Література – справа
надзвичайно серйозна, і зусиллями лише касирів творити її не можна.
…Фальшиві репутації з’являються внаслідок невміння багатьох критиків і редакторів відрізнити
справжнє мистецтво від нісенітниці… Дилетантизм і невігластво в цій області призвело до того, що кількість удаваних репутацій набула загрозливих розмірів.
ЯК УЧНІ ПОБИЛИ ВЧИТЕЛЯ, з повісті В. Катаєва «Діамантовий мій вінець»
Пошуки діамантів, захованих в одному із дванадцяти стільців, розкиданих революцією країною, давали, з моїх міркувань, можливість намалювати сатиричну галерею сучасних типів непу.
Все це я виклав другові (І. Ільф – авт.) і моєму братові (Є. Петров – авт.), котрих вирішив
перетворити за прикладом Дюма-пера у власних літературних негрів: я пропоную тему, пружину, вони цю тему розробляють, наділяють плоттю і кров’ю... Я проходжуся по їхньому писанню
рукою майстра. І виходить кумедний шахрайський роман, який, на відміну від Дюма-пера,
виходить за нашими трьома іменами. А гонорар ділиться нарівно.
Вони погодилися.
…Ледь я з’явився..., один з них вийняв з папки акуратний рукопис, а інший став читати його
вголос.
Уже через десять хвилин мені стало ясно, що мої раби виконали всі задані їм нехитрі сюжетні
ходи й відмінно зобразили підказаний мною портрет.
Я одержав величезне задоволення й сказав їм приблизно наступне:
– От що, братці. Відтепер ви обоє – єдиний автор майбутнього роману. Я усуваюся. …Я більше не
вважаю себе вашим метром. Учні побили вчителя, як росіяни шведів під Полтавою.
ПОРТСИГАР ПОДАРУВАЛИ ЖІНОЧИЙ, з інтерв’ю В. Катаєвої В. Бурлаковій
– За мемуарами Валентина Петровича, саме він подав ідею «Дванадцяти стільців». Це дійсно
так?
– Так. Ситуація складалася таким чином. Євген Катаєв приїхав з Одеси до Москви до старшого
брата. І вирішив довести, який він самостійний – влаштувався працювати в кримінальний розшук.
У дідуся було головне завдання – придумати все, що завгодно, тільки щоб він звідти добровільно
пішов. По-перше, небезпечно для життя, по-друге, Євген був дуже молодий і емоційний. Дідусь
почав пропонувати йому писати. Каже: «Ну що, невже тобі простіше ловити бандитів, аніж
написати?».
Спочатку Катаєв-молодший складав для «Гудка» фейлетони. Пізніше він познайомився з Ільфом, вони прийшли до дідуся. (Щоб не було двох письменників Катаєвих вони вирішили, що у
молодшого брата буде псевдонім, і взяли на честь батька – Петров). Разом обговорювали, що б їм
таке написати. І дід говорить: «Хлоп`ята, я у вас метр, а ви, так би мовити, підсобні робочі, я вам
зараз розповім тему, дам ідею, ви мені все напишете, а я рукою майстра пройдуся».
Катаєв-старший про це забув, а вони взяли й написали «Дванадцять стільців». І коли принесли
роман, щоб він пройшовся по ньому рукою майстра, той зауважив: «Хлоп`ята, ну я-то вам навіщо
потрібний? Ви все зробили чудово».
Понад те, він сказав: «Все. Я своє прізвище знімаю, рукою майстра не проходжуся, з вас тільки за
те, що ідею подав – золотий портсигар». Ну, вони… подарували йому портсигар. Золотий, але
маленький, жіночий.
– Отже, це саме Валентин Петрович познайомив Ільфа і Петрова?
– Це було певне літературне середовище, де всі між собою були знайомі. Звичайно, коли Петров
приїхав до Москви, дідусь познайомив його зі всіма, кого знав, але вже далі він знайомився сам.
РОЗІГРАШ ЧИ МІСТИКА, з статті Редактора «Двійник з паралельних світів»
Переїхавши 1923 року до Москви і почавши співробітничати в різних журналах, Катаєв-
молодший, захопився дивною справою: почав колекціонувати марки…з своїх же конвертів. І
здійснював це дуже мудрим чином: відправляв листи на неіснуючі адреси в різні міста і країни.
Пізніше конверти поверталися до нього, прикрашені екзотичними марками і штемпелями «Адреса
невірна».
І ось у квітні 1939 року …Катаєв-Петров вирішив потривожити далеку Нову Зеландію. Він
придумав місто за назвою Хайдбердвілл, вулицю Ратбич, будинок 7 і адресата – Мерилла Оджина
Уейзлі. Текст листа був написаний, природно, англійською: «Дорогий Мерилл! Прийми мої
найщиріші співчуття в зв’язку зі смертю дядечка Піта. Вибач, що довго не писав. Сподіваюся, що
з Інгрид усе в порядку. Поцілуй від мене доньку. Вона, напевно, зовсім уже наречена? Твій
Євген».
… Наприкінці літа прийшов ...лист з Нової Зеландії. Зворотна адреса виявилася ідентичною тій, яку він придумав. У конверті лежала фотографія… міцного виду чоловіка. На зворотному боці був
напис: «9 жовтня 1938 року».
«Дорогий Євгенію! – дивуючись, читав він. – Велике спасибі за співчуття. Вибач за затримку з
відповіддю. Безглузда смерть усіма нами улюбленого дядечка Піта вибила нас з колії на півроку.
Ми з Інгрид часто згадуємо ті два дні, коли ти у нас гостював. Глорія зовсім велика і вже ходить
до другого класу. Вона дотепер буквально не розлучається з ведмедиком, якого ти їй привіз з
Росії. Не забувай, пиши нам. Твій друг Мерилл».
Щоб якось розібратися з цим містичним випадком, Петров знову написав у Нову Зеландію, але
відповіді не дочекався. А незабаром почалася Друга світова війна...
Втім, існує версія, що письменника таким чином розіграв хтось із друзів
