Катаев Валентин (fb2)


Использовать online-читалку "Книгочей 0.2" (Не работает в Internet Explorer)


Настройки текста:


КАТАЄВ Валентин Петрович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.

Письменник.

З учительської родини. Брат, Катаєв Є. (Петров Є.), – письменник.

Народився 16 (28) січня 1897 р. в м. Одесі Російської імперії (нині – адміністративний центр

однойменної області України).

Помер 12 квітня 1986 р. в м. Москві СРСР (нині – столиця РФ). Похований на Новодівочому

цвинтарі.

Навчався в Одеській гімназії.

Воював під час першої світової війни (1914-1917), зазнав поранення на румунському фронті. Був

мобілізований в Червону армію: командував артилерійською батарею, керував вікнами сатири

РОСТА в Одесі та Харкові (1919-1921), працював кореспондентом газети «Гудок», державного

Радіокомітету, «Радінформбюро», «Правди», «Червоної зірки», головним редактором журналу

«Юність».

Член-кореспондент Ґонкурівської Академії.

Лауреат Державної премії другого ступеня СРСР.

Друкувався в газетах, «Гудок», «Правда», «Труд», журналах «Крокодил», «Сміхач», «Червона

оса», «Дивак», «30 днів», «Весь світ».

Дебютував віршами в петербурзькому журналі «Весь світ» (1914).

Потім настала черга повісті «Розтратники» (1925), інсценування якої з успіхом ішло на сцені

МХАТу, комедія «Квадратура кола» (1928), повісті «Біліє парус одинокий» (1936), збірника

«Військові оповідання» (1942), п’єси «Отчий дім» (1944), повісті «Син полку» (1945).

На відміну від багатьох критиків, які негативно оцінюють «пізній період» К., автори, навпаки, вважають т. зв. мемуарні повісті «Святий колодязь» (1966), «Трава забуття» (1967), «Знівечене

життя, або Чарівний ріг Оберона» (1972), «Діамантовий мій віденець» (1978), «Вже написаний

юний Вертер» (1980) – чи не найкращими у доробку письменника.

Однозначною творчість нашого земляка не була. Він, наприклад, написав романи «Час, уперед!»

(1932), «За владу Рад» (1949), повісті «Я син трудового народу» (1937), «Маленькі металеві двері в

стіні» (1964), в яких з «позицій соціалістичного реалізму» прославляв будівничих та будівництво

комунізму, вождя світового пролетаріату В. Леніна. До того ж, К. сприяв партійному цькуванню Б.

Пастернака й О. Солженіцина.

Проте, перебуваючи на посаді керівника «Юності», надав сторінки журналу низці письменників

хрущовської «відлиги».

В м. Одеса на будинку, де народився наш земляк, встановлено меморіальну дошку.

Серед друзів та близьких знайомих К. – С. Єсенін, І. Бунін, В. Маяковський, М. Булгаков, Р.

Рождественський, В. Аксьонова, А. Гладілін, А. Вознесенський, Є. Євтушенко, Б. Ахмадуліна, М.

Озерова та ін.


***

БУВ КВАДРАТНИМ КОРЕНЕМ,

з життєвого кредо В. Катаєва

Я якось був квадратним коренем. Думаю, це властиво кожній людині.

ПРОЩАТИСЯ НЕ БУЛО З КИМ, з повісті В. Катаєва «Біліє вітрило самотнє»

Годин о п’ятій ранку …почувся звук труби.

Звук цей, розриваюче-пронизливий, буцімто розщеплений на безліч музичних волокон, проник

крізь абрикосовий сад, вилетів у порожній степ, до моря, і довго й сумно віддавався в урвищах

розкатами поступово стихаючого відлуння.

Це – перший сигнал до відправлення диліжанса.

Усе скінчено. Наступила гірка година прощання.

Власне кажучи, прощатися було ні з ким. Нечисленні дачники… почали роз’їжджатися в середині

літа. Зараз з приїжджих на фермі залишилася тільки родина одеського вчителя на прізвище Бачей,

– батько і два хлопчики: трьох з половиною і восьми з половиною років. Старшого кликали Петя, молодшого – Павлик. Проте й вони сьогодні залишали дачу. Це для них сурмила труба, для них

виводили зі стайні великих вороних коней.

Петя прокинувся задовго до труби. Він спав тривожно. Його розбудило цвірінькання птахів. Він

одягся і вийшов на повітря.

Сад, степ, двір – усе було в холодній тіні. Сонце сходило з моря, але високе урвище його ховало.

На Петі був міський святковий костюм, з якого він за літо сильно виріс: вовняна синя матроска з

пристроченими уздовж по коміру білими тасьмами, короткі штанці, довгі фільдекосові панчохи, черевики на ґудзиках і круглому солом’яному капелюсі з великими полями.

На крокетному майданчику, на галявині, в альтанці – усюди та ж неприязна тиша, те ж безлюддя.

А як весело, як святково було тут зовсім недавно! Скільки гарненьких дівчаток і бешкетних

хлопчиськ! Скільки витівок, ігор, бійок, сварок, примирень, поцілунків, дружб!

Яке чудове свято влаштував хазяїн економії Рудольф Карлович для дачників у день народження

своєї дружини Луїзи Францівни! Петя ніколи не забуде цього свята.

Зранку під абрикосами накрили величезний стіл, заставлений букетами польових квітів. Середину

займав здобний крендель розміром з велосипед.

Тридцять п’ять палаючих свічок, уткнутих у пишне тісто, густо посипане цукровою пудрою, позначали число років іменинниці.

Усіх дачників запросили під абрикоси на ранковий чай.

День, що почався так урочисто, продовжувався в тому ж дусі і закінчився дитячим костюмованим

вечором з музикою і феєрверком.

Усі діти надягли заздалегідь зшиті маскарадні костюми. …Найкращий – звичайно, звичайно ж! –

був у Петі. Батько власноруч майстрував його два дні. Він короткозоро перевертав гуміарабік, бурмотів у бороду страшні прокльони на адресою влаштовувачів «цього неподобства» і взагалі

усіляко виражав свою відразу до «найдурнішої з витівок».

Але, звичайно, він хитрував. Він просто боявся, що костюм вийде поганий, боявся осоромитися.

Як він старався! Але зате й костюм – що б там не говорили! – чудовий.

Це були лицарські лати, мистецьки склеєні з золотого і срібного ялинкового паперу, натягнуті на

каркас із дроту. Шолом, прикрашений пишним султаном, виглядав точнісінько, як у лицарів

Вальтера Скотта. Навіть забрало піднімалося та опускалося.

Усе це було так прекрасно, що Петю поставили в другій парі поруч із Зоєю, найкрасивішою

дівчинкою на дачі, одягненою в рожевий костюм доброї феї. Вони пройшли під руку навколо саду, обвішаного китайськими ліхтариками.

А ще десь був місяць. І це з’ясувалося лише тоді, коли Петя і Зоя опинилися в самій глибині саду.

Крізь листя проникало таке яскраве і чарівне місячне світло, що навіть білки очей дівчинки

відливали розпеченою блакиттю. І така ж блакить блиснула в діжці під старою абрикосою темна

вода, в якій плавав чийсь іграшковий човник.

Отут-то хлопчик з дівчинкою, зненацька для самих себе, і поцілувалися. А поцілувавшись, до того

засоромилися, що з перебільшено гучним лементом побігли куди очі бачили і бігли доти, доки не

опинилася на задньому дворі. Там гуляли батраки, які прийшли привітати господиню.

Гармоніст у розстебнутій тужурці, розставивши коліна, гойдався на стільці, перебираючи басові

клапани гармоніки, якій, здавалося, не вистачало повітря.

…Рудольф Карлович і Луїза Францівна задкували від батрака, який на них наступав. Він був

зовсім п’яний. Кілька людей тримали його за руки. Він виривався. Юшка текла з носа на святкову, розірвану навпіл, сорочку. Він лаявся страшними словами.

Захлинаючись, батрак кричав, скриплячи зубами:

– Три карбованці п’ятдесят копійок за два каторжних місяці! У, морда твоя безсовісна! Пустіть

мене до цієї сволоти! Будьте людьми, пустіть мене до нього: я з нього душу вийму! Дайте мені

сірники, пустіть мене до соломи: я їм зараз іменини влаштую... Ой, немає на тебе Гришка

Котовського, гадюка!

Місячне світло блищало в його очах.

– Але, але, але... – мурмотів хазяїн, відступаючи. – Ти дивися, Гаврило, не надто розоряйся, а то, знаєш, тепер за такі слова і повісити можуть.

– Ну, на! Вішай! – кричав, задихаючись, батрак. – Чого ж ти не вішаєш? На, пий кров! Пий!

Це було так страшно, так незрозуміло, а головне – так не в’язалося з чудесним святом, що діти

кинулися назад, кричачи, що Гаврило хоче зарізати Рудольфа Карловича і підпалити економію.

Важко навіть уявити собі який переполох піднявся на дачі.

Батьки повели дітей до кімнат. Усюди замикали вікна і двері, як перед грозою.

Земський начальник Чувяков, що приїхав на кілька днів до родини погостювати, пройшов через

крокетний майданчик.... Він тримав у піднятих руках двостволку.

Дарма Рудольф Карлович просив мешканців заспокоїтися. Дарма запевняв, що ніякої небезпеки

немає: Гаврило зв’язаний і посаджений у льох, а завтра за ним приїде урядник...

Уночі далеко над степом піднялася червона заграва. Ранком поширилися чутки, що згоріла сусідня

економія. Стверджували, буцімто її підпалили батраки.

Приїжджі з Одеси передавали, що в місті безладдя. …В порту горить естакада.

Після свята, на світанку, приїхав урядник. Він відвіз Гаврила. Крізь ранковий сон Петя навіть чув

дзвоник урядницької трійки.

Дачники роз’їжджалися. Незабаром економія зовсім спорожніла.


Я БУВ КВАДРАТНИМ КОРЕНЕМ, з роману В. Катаєва «Трава забуття»

Якось... я знайшов у себе здатність перевтілюватися не лише в різних людей, але й також у тварин, рослини, камені, предмети домашнього побуту, навіть в абстрактні поняття, як, наприклад, вирахування чи щось подібне.

Імовірно, що, будучи, як все існуюче у світі, грубо матеріальним, – я так само безкінечний, як

матерія, з якої я складаюся. Звідси мій постійний взаємозв’язок із усіма матеріальними

часточками, з яких складається світ, якщо, він, звичайно, матеріальний, в чому я глибоко

переконаний.

Через свою постійну життєву зайнятість ми давно вже перестали дивуватися різноманіттю форм

навколишнього середовища. Але варто відвернутися хоча б на один день від земних турбот, як

зараз же до нас повертається почуття приналежності до всесвіту, або, іншими словами, почуття

вічної свіжості і новизни буття.


«РОЗТРАТНИКИ» В США СТАЛИ БЕСТСЕЛЕРОМ, зі спогадів онуки В. Катаєва

Десь в двадцятих роках п`єси йшли на Бродвеї. «Розтратники» і «Квадратура круга», дві речі там

йшли. Коли ми були за океаном, американці показали театр, який називається «Circle in the round».

Вони сказали, що це на честь «Квадратури круга», яку тут ставили. Так був названий театр, він до

цих пір існує.

Власне з «Квадратурою круга» і «Розтратниками» пов`язана дуже потішна річ. Катаєву заплатили

шалений на ті часи гонорар – двадцять доларів за право використовувати твір впродовж решти

життя дідуся.

У нього там йшли і інші спектаклі, а Петров їздив до Америки (внаслідок чого з`явилася

«Багатоповерхова Америка») і якимсь чином одержав дідові гонорари. І до моменту народження

моєї мами з Америки доставили до Москви форд кольору Blue Washington. Бабуся з моєю

новонародженою мамою стояла біля вікна, а їй підігнали цю розкішну машину…


ДУДЛИВ ВИНО З ПЛЯШКИ, з кореспонденції І. Мардаря «Біля самісінької брами країни»

Чолов’яга приїхав до молдавського села, та ще в обідню перерву. Біля сільраді – нікого. В

продмазі купити майже нічого, а ковбаса у вітрині мала вельми сумнівний вигляд. Гість попросив

вісімсотграмову пляшку вина і до неї – пачку печива.

А тут, як на зло, під’їжджає з райцентру «Волга», і в ній надушена, наряджена і цитатами наскрізь

напхана секретар райкому:

– Розберіться, – говорить вона водієві, – що за п’яниця сидить на сходинках сільради! Дільничного

знайди!

Всіх знайшли. Тільки потім вибачитися довелося. Бо пив з шийки «Він де масе» всьому світові

відомий письменник Валентин Катаєв.

Приїхав, щоб зібрати документи. Для книги, яку вже написав, – «Цвинтар в Скулянах».


ГОГОЛЬ-МОГОЛЬ, епіграма О. Архангельського

В портрете – манера крутая,

Не стиль, а сплошной гоголь-моголь:

Посмотришь анфас – В. Катаев,

А в профиль посмотришь – Н. Гоголь!