Ильф Илья (fb2)





ІЛЬФ Ілля


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.

Письменник, журналіст. Справжнє прізвище – Файнзільберг Ілля Арнольдович. Спільні

псевдоніми з Є. Петровим – Дон-Бузільо, Холодний філософ, Ф. Толстоєвський.

З родини службовців. Батько, Файнзільберг А., – банківський клерк.

Народився 3 (15) жовтня 1897 р. в м. Одесі Російської імперії (нині – адміністративний центр

однойменної області України).

Помер 13 квітня 1937 р. в м. Москві СРСР (нині – столиця РФ). Похований на Новодівочому

цвинтарі.

Закінчив Одеське технічне училище (1913).

Працював статистиком, в креслярському бюро, на телефонній станції, авіаційному заводі,

редактором гумористичного журналу «Синдетикон», бухгалтером, в газетах «Моряк», «Гудок»,

«Правда» (1932-1937).

Друкувався в газетах «Вечірня Москва», «Правда», «Кіногазета», «Літературна газета»,

«Комсомольська правда», «Радянське мистецтво», журналах «Крокодил», «Вогник»,

«Залізничник», «30 днів», «Сміхач».

Як літератор дебютував в журналі «Синдетикон» віршами. З 1926 р. більшість романів, оповідань, фейлетонів, нарисів написані у співавторстві з Є. Катаєвим (псевдонім – Є. Петров).

Перу самого Ф. належать збірка нарисів «Москва – Азія» (1925), романи і повісті «Світла

особистість» (1928), «1001 день, або Нова Шехерезада» (1929), «Записні книжки» (1925-1937).

Разом з Є. Катаєвим наш земляк написав романи «Дванадцять стільців» (1928), «Золоте теля»

(1931), кіносценарії «Чорний барак» (1933), «Якось улітку» (1936), книгу дорожніх нотаток

«Одноповерхова Америка» (1936), не одну сотню оповідань та фейлетонів, серед яких

«Меблювання міста», «Кандидати», «Улюблений трамвай», «Записки провінціала», «Блудний син

повертається додому».

Лише впродовж чотирьох років співавтори видали 9 (!) збірників оповідань, фейлетонів, статей і

нарисів (1933-1937).

Останнім спільним їхнім доробком стало оповідання «Тоня» (1937).

За творами Ф. і його співавтора знято фільми: «Золоте теля» (1968, режисер М. Швейцер),

«Дванадцять стільців» (1971, режисер Л. Гайдай), а також телефільми «Їхали в трамваї Ільф та

Петров» (1971), «Дванадцять стільців» (1976).

Чотиритомне зібрання творів, на жаль, вже не застало Ф. в живих (1938-1939).

Серед друзів та близьких знайомих І. – М. Горький, В. Маяковський, М. Зощенко, М. Кольцов, А.

Барбюс, Ю. Олеша, В. Лебедєв-Кумач, В. Ардов, Л. Лагін, Г. Риклін та ін.


***

ВИНЕН ПИСЬМЕННИК

, з творчого кредо І. Ільфа

Якщо читач не знає письменника, то винен в цьому письменник, а не читач.

ТРЕБА ПІДМІТАТИ, афоризми І. Ільфа

У потязі читають, тому що нудно, в трамваї – тому що цікаво.

Якщо влаштували конкурс брехунів, то переможе той, хто буде говорити правду.

Ще жоден пішохід не задавив автомобіля, проте незадоволені чомусь саме автомобілісти.

Не треба бороти за чистоту, треба підмітати!

Собака настільки відданий, що навіть не віриш у те, що людина заслуговує такої любові.

НЕЗАМІННИХ НЕ БУВАЄ, з оповідання І. Ільфа і Є. Петрова «1001 день, або Нова Шехерезада

товариша Шайтанова»

Відома в ділових колах Москви контора по заготівлі Пазурів і Хвостів переживала неясні дні. У

конторі йшла боротьба титанів: начальник установи, товариш Фанатюк, боровся зі своїм

заступником, товаришем Сатанюком. Якби переміг титан Фанатюк, то всім прихильникам

Сатанюка погрожувало б звільнення. Перемога ж титана Сатанюка викликала б негайне вигнання

з контори всіх послідовників Фанатюка. Причини суперечки були вже давно забуті, проте

відносини між титанами загострювалися все більше, і момент трагічної розв’язки наближався.

Службовці никали коридорами контори, під’юджуючи один одного.

– Чули? Фанатюка кидають в Мінусінськ на літературну роботу!

– Чули? Кидають! В Усть-Сисольськ! На заготівлю коров’ячої цегли. Але не товариша Фанатюка,

а… Сатанюка.

З розпечених пристрастями коридорів несло жаром. Найнеймовірніші чутки непокоїли

службовців. Фанатики і сатанатики раділи і засмучувалися поперемінно.

Боротьба скінчилася повною поразкою Сатанюка. Його кинули в Умань для ведення культроботи

серед місцевих візникопромисловців. І грізна тінь перемігшого Фанатюка упала на контору з

заготівлі Пазурів і Хвостів для широкого вжитку.

Павло Венедиктович Фанатюк нічого не забув, усе пам’ятав і з 1 квітня, тобто з того дня, котрий

зазвичай знаменується веселими обдурюваннями і жартами, приступив до розгрому залишків

супротивника. В атласній толстовці, посипаній рубіновими значками різних філантропічних

організацій, товариш Фанатюк на чолі цілої комісії сидів у своєму кабінеті, зі стелі якого

спускалися різьблені дерев’яні сталактити. Щоб заготівля пазурів і хвостів йшла безперебійно, розправу вирішено було провести по-військовому: почати в десять і скінчити в чотири. Необачні

послідовники Сатанюка з бляшаними обличчями юрбилися в

входу в