Григорович Виктор (fb2)





ГРИГОРОВИЧ Віктор Іванович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Мовознавець. Один з фундаторів слов’янської філології і наукового слов’янофільства на теренах

Російської імперії. Відкривач найстаршішого євангельського тексту – глаголичного

«Четвероєвангелія», «Номоканону» XIII століття, сербського «Законник Душана» і низки

рукописів світського і церковного змісту XII-XIII століть.

З чиновницької родини.

Народився 30 квітня (12 травня) 1815 р. в м. Балті Подільської губернії Російської імперії (нині –

районний центр Одеської області України).

Помер 19 (31) грудня 1876 в м. Єлизаветграді Російської імперії (нині – Кіровоград,

адміністративний центр однойменної області України). Похований на міському

Петропавлівському цвинтарі. Вдячні учні зібрали кошти на пам’ятник, який зрештою встановили

(1892). На ньому вибито напис: «Македонія, Візантія, Південна Русь в ім’я слов’янства; Віктору

Івановичу Григоровичу від учнів і шанувальників». У роки Великої Вітчизняної війни пам’ятник

був пошкоджений. Деякий час зберігався на подвір’ї обласного краєзнавчого музею. У зв’язку з

перенесенням Петропавлівського цвинтаря погруддя встановили на новому місці поховання, а

копію – біля приміщення колишнього Єлисаветградського земського реального училища (тепер –

машинобудівний технікум національного технічного університету). Нещодавно пам’ятник

відреставрували (2004).

Навчався в Уманському базіліанському училищі, закінчив Харківський (1833), Дерптський (1838)

університети.

Працював викладачем Казанського (1842-1848; 1850-1863), Московського (1848-1850)

університету, Казанської духовної академії (1854-1856), викладачем (1863-1865), ректором (1865-

1876) Новоросійського університету.

Член-кореспондент Російської академії наук (1851).

Почесний член Московського університету (1876).

Голова Одеського слов’янського благодійного товариства ім. св. Кирила і Мефодія.

Друкувався у виданнях: «Вчені записки Казанського університету», «Вісті академічних наук»,

«Вчені записки другого відділу академічних наук», «Записки Новоросійського університету»,

«Праці київського археологічного з’їзду».

Як славіст дебютував «Дослідженням про церковнослов’янські наріччя» (1840).

Потім настала черга наступних доробків: «Короткий огляд слов’янської літератури» (1841),

«Досвід викладання літератури словен у її найголовніших епохах» (1843), «Вишукування про

слов’янських апостолів» (1847), «Нарис подорожі по Європейській Туреччині» (1848), «Опис

четвероєвангелія, писаного глаголицею», «Статті, які стосуються ранньослов’янської мови»

(обидва – 1852), «Послання російського митрополита Івана II» (1854), «Про Сербію в її відносинах

з сусідніми державами, переважно в XIV і XV сторіччях» (1859), «Ранньослов’янський пам’ятник,

який доповнює житіє св. апостолів Кирила і Мефодія» (1862), «Як виражалися відносини

константинопольської церкви до околишніх північних народів на початку Х ст.» (1866), «З

літопису науки слов’янської», «Я. Коменський, слов’янський педагог-реаліст XVIII ст.» (обидва –

1871), «Про участь сербів у наших суспільних відносинах» (1876), «Слов’янські старожитності»

(1882).

Після смерті нашого земляка вийшло його «Зібрання творів» (1916).

Понад два роки Г. провів за кордоном, вивчаючи Австрію, Болгарію, Венецію, Далмацію,

Європейську Туреччину, Моравію, Угорщину, Чорногорію, Хорватію, Чехію (1844-1847).

Займався археологією, етнографією, мовознавством, топографією.

Одним з перших започаткував порівняльно-історичне вивчення слов’янських літератур і мов.

Визначив особливості болгарського і македонського діалектів.

Г. залишався переконаним прихильником особливого значення для російської науки всебічного

дослідження Візантії і слов’янства.

Частина дорогоцінних рукописів, вивезених зі слов’янських земель та з Афону, Г. пожертвував

Новоросійському університету, а його рукописи, папери і стародруки були придбані

Рум’янцевським музеєм (РФ).

Серед друзів та близьких знайомих Г. – О. Бодянський, Ф. Палацький, Ф. Міклошич, Л. Каравелов, І. Срезневський, В. Караджич, В. Мочульський, Ф. Буслаєв, П. Шафарик та ін.


***

МІЦНА ЗБРОЯ

, з наукового кредо В. Григоровича

Людина, яка присвятила себе науці, озброєна міцною зброєю.

З СЕРБАМИ МИ МАЛИ СТОСУНКИ ЩЕ ДО РОСІЯН, з промови В. Григоровича на засіданні

слов’янського благодійного товариства в Одесі 11 травня 1876 року

У степах, де досі діяла по Дніпру російська дружина запорожців, ще до проголошення імені

Новоросії, оголошувалось уже ім’я сербів, закликаних на боротьбу з татарами і турками на

російську землю. Ці Нова-Сербія і Слов’яно-Сербія, предтечі Нової-Росії, зробились розсадником

діячів, які ознаменували себе на цивільному і військовому теренах.

ЦІНУВАЛИ ЗА КОРДОНОМ, з нарису, опублікованого «Російською старовиною» в 1899