КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно 

Вейнберг Павел [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

ВЕЙНБЕРГ Павло Ісайович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Гуморист.

З купецької родини. Брат, Вейнберг Петро, – письменник.

Народився 25 березня (6 квітня) 1846 р. в м. Одесі Російської імперії (нині – адміністративний

центр однойменної області України).

Помер 25 липня (6 серпня) 1904 р. в м. Петербурзі Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург

РФ).

Закінчив 2-у одеську гімназію.

Працював на залізниці, був актором Одеського російського та Олександринського театрів. Висту-

пав в ролі декламатора.

Друкувався в журналі «Розваги» та інших гумористичних виданнях.

Як літератор дебютував книгою «Сцени з єврейського побуту» (1870).

Потім настала черга наступних: «Нові сцени й анекдоти з єврейського, вірменського, грецького, німецького та руського побуту» (1880), «Нові оповідання та сцени» (1886), «Повне зібрання опові-

дань та сцен» (1896).

З 1891 р. тяжкою хворобою прикутий до ліжка.

Серед друзів та близьких знайомих В.– М. Милославський, К. Трутовський, О. Потєхін, П. Гнідич, П. Свободін та ін.


***

БАЖАЙ НЕМОЖЛИВОГО

, з життєвого кредо П. Вейнберга

Бажай неможливого, мирися з неминучістю.


РІДНА МОВА, оповідання П. Вейнберга

Багатий єврей запрошує відомого лікаря. Той приїздить.

– Чим можу служити?

– Бачите, я повинен Вам, по-перше, сказати, що маю дочку, справжній діамант. Французькою

розмовляє, танцює, на фортеп’янах грає і вже рік, як виходить заміж.

– І що, вона нездорова?

– Дозвольте усе по черзі. Вона вже давно, слава Творцю, в цікавому становищі. Не завтра повинна

народити... І оскільки ви такий популярний, то я вас і запросив...

– Можна оглянути хвору?

– Зробіть милість. Будь ласка, у спальню.

Лікар іде і через якийсь час повертається.

– Будьте, – говорить, – абсолютно спокійні! Все скінчиться благополучно і, здається, незабаром.

– Незабаром? Пане лікарю, присядьте, будь ласка!

Сіли, поговорили. Зі спальні лунає стогін:

– О mon Dieu!

– Пане лікарю! Чуєте, вже час!

– Не турбуйтеся, ще нічого немає.

Дочка знову стогне:

– О mon Dieu!

– Лікарю, тепер уже час!

– Не турбуйтеся так! Ще не час.

Раптом зі спальні чується:

– Ой, мамо, тату, гевалт! Караул!

– Ось тепер ходімо. Коли на рідній мові заволала, – значить, пора.


НІЖКАМИ, анекдот П. Вейнберга

Тут, у Петербурзі, є одна людини, яка колись була скажено багатою, й тільки шалено гуляла.

Потім з нами, євреями, познайомилася, почала гроші під великі відсотки позичати й усі –

прогулювати.

Якось він проходив, а я й кажу:

– Шкода – зовсім людина зубожіла...

– Що ти? – регочуть євреї. – Наші векселі його на ноги поставили.

– Як? – запитую. – Хіба знову справи пішли на краще?

– А ти хіба не бачиш? З наших векселів знову на ноги встав... пішки ходить... Раніше на каретах

роз’їжджав.


«КАРАВУЛ», Я «З ВЕКСЕЛЯМИ», з розвідки Ш. Ар’є-Лейба «Брати Вейнберги»

Павло Ісаєвич Вейнберг працював на залізниці, грав в Одеському російському театрі, виступав з

концертами і швидко здобув, говорить сучасник, «гучне ім’я як розповідач сцен з єврейського, російського і вірменського побуту».

...»Сцени з єврейського побуту» винайшов Павло Ісаєвич. А його слідами пішли молоді та ранні –

Володимир Хенкін, Леонід Утьосов...

І жанр єврейського анекдоту, хоч би друкарською легалізацією, зобов’язаний багато в чому Павлу

Ісаєвичу. Він записував свої сценки «фонетично», імітуючи містечкову південноросійську говірку:

«вже» (уже), «шделал, шкажал», «брильянт», «каравул», «мене», «з векселями» і т.д. і т.п., витягуючи комічний ефект з акценту, з неправильного слововживання, з невірної побудови

фрази...

Тексти ці (після півтораста років) мають скоріше історичне значення. Правда, колізії вічні. І хтось, мабуть, пригадає легендарний телебойовик і що трапилася там з радисткою Кет в далеких

весняних митях...


ПЕРЕКЛАВ «УРІЕЛЯ ДА’КОСТУ», з дослідження М. Шахновича «Спіноза в дзеркалі

російської культури кінця XIX – початку ХХ ст.»

Широка публіка уявляла Спінозу зовсім іншим: філософ сприймався не лише як жертва

насильства і неуцтва, а як мужня людина, котра насмілилася відстояти свої переконання. Він став

персонажем віршів і художніх біографій, в яких описувався як герой. У суспільній свідомості

образ Спінози був повний алюзії на події сучасності, він став пророком свободи, борцем проти

тиску церкви і держави і злився з образом Уріеля д’Акости. Трагічна історія цього вільнодумця

відома з п’єси Карла Гучкова «Уріель д’Акоста», яка мала велику популярність в Росії.

П’єса стала відома завдяки перекладу Павла Вейнберга, що з’явився 1872 року в журналі

«Вітчизняні нотатки». Потім в сезон 1878-1879 рр. вона була поставлена в Москві в Малому театрі

в бенефіс великої Марії Миколаївни Єрмолової.

Впродовж десяти подальших років постановка йшла в Малому театрі з незмінним аншлагом.

У 1880 році п’єса з’явилася і потім успішно зберігалася на сцені Імператорського

Олександринського театру в Санкт-Петербурзі.


ПОКЛАЦАЄТЕ ЯЗИКОМ, з книги П. Гнідича «Книга життя. Спогади 1855-1917»

Він був строгим, майже жорстоким до артистів. Вимагав шанобливості і чиношанування. Я

пам’ятаю, як Павло Ісаєвич Вейнберг, відомий розповідач, якось сидів за лаштунками і, побачивши О. А., який стрімголов біг кудись в убиральню, клацнув услід йому язиком. Цього разу

Потєхін не удавав з себе глухого. Він зупинився, круто обернувся і, підійшовши до тих, хто сидів,

– а сиділи Вейнберг, Сазонов і Свободін, – запитав:

– Панове, хто це клацнув?

Вейнберг не вважав можливим відрікатися, і сказав:

– Це я, Олексію Антиповичу!

Потєхін зробив радісне обличчя:

– Ах, як ви славно клацаєте, – вас треба використати для справи, матінка!

Він звернувся до помічника режисера:

– Миколо Максимовичу, хто у вас в останній картині «Ревізора» клацає язиком? Лелюков чи

Коробкін? Будь ласка, запишіть цю роль за Павлом Ісаєвичем: хай поклацає. І, будь ласка, беззмінно.

Так два роки і клацав Вейнберг, при цьому зізнаючись:

– Уїдливо, проте розумно! Запрягли в безсловесну роль.

Таких «анекдотів» – про закріпачення артистів на багато років на безсловесні ролі – знайдеться

немало. Публічні догани і публічні вибачення перед всією трупою були справою звичайною.

«Кров лилася річкою», як виразився якось Варламов, згадуючи цей період.

Однак артисти не відчували одного, що Потєхін все ж таки підняв загалом «літературність» сцени.

Сам костромич, знавець мови, він свято оберігав її на сцені. І потім, коли на зміну йому, після

скасування посади керівника, з’явився Медведєв – провінційний діяч старого гартування, – сцена

раптом зробила крок на тридцять років назад.

...Наскільки Потєхін вселяв страх службовцем, видно з того, як переляканий сценаріус, якому було

доручено попередити, коли залишиться п’ять хвилин до початку спектаклю, сказав:

– Олексію Хвилиновичу, п’ять Антиповичів залишилося.

Але у нас в кімнаті Олексій Антипович був дуже благодушним і виступав тільки проти крупної

неписьменності. Я не пригадаю випадку, аби він наполягав на забороні тієї чи іншої п’єси.

Втім, після відставки він впав в якусь байдужість, і йому все стало все одно. Він випивав три

склянки чаю, посміхався Григоровичу, жартував над Вейнбергом, клацав щелепами і задумливо

дивився вдалину своїми молочно-сірими очима. В такому стані він перебував довго, до самого

кінця життя. І наступні за Всеволозьким директори не знали, як його вижити. Проте «вижити»

його не вдалося, і сімнадцять років підряд він одержував левову частку винагороди, котра втричі

перевищувала суму гонорару решти членів комітету.


ВИРОДОК І НЕГІДНИК, з статті І. Аксельрода «Єврейська енциклопудія»

У спогадах Максима Горького є нотатки про те, що «ганебній справі розповсюдження

антисемітизму в масах вельми сильно сприяють вигадники і розповідачі «єврейських» анекдотів.

Дивно, що серед них нерідко зустрічаєш євреїв».

У Казані, де під час своїх поневірянь працював булочником молодий письменник, Горький з своїм

приятелем, «маленьким студентом Грейманом, дуже милою людиною», пішов на виступ «виродка

і негідника народу свого» Павла Вейнберга. «Цей Вейнберг навіть видав книжку чи дві дуже

дурних і бездарних «Єврейських анекдотів» або «Сцен з побуту євреїв»...

Мене дуже смішили жартики Вейнберга, але раптом поряд зі мною я почув хрипіння, те саме, яке

видає чоловік, коли його душать, схопивши за горло. Я озирнувся – обличчя Греймана, освітлене

місяцем і червоними ліхтарями естради, було неприродним: сіро-зелене, дивно витягнуте, воно все

тремтіло, здавалося, що й зуби тремтіли, – рот хлопця був відкритий, а очі вологі і, здавалося

налилися кров’ю. Грейман хрипів: «На-во-лоч, о, на-во-лоч...»

Такий довгий витяг з Горького я навів, аби показати, якому «великому» діячеві російського

єврейства знайшлося місце в енциклопедії. Звичайно, в ній мали бути висвітлені не лише герої

народу, а й його «виродки та негідники», як було в енциклопедії Брокгауза і Ефрона. Там

знайшлося місце для Павла Вейнберга, який «немало сприяв зміцненню юдофобства в Росії».


ТВІЙ ОСТРАХ ЗАЙВИЙ, з жартівливого експромту Г. Лішина

Напрасно, друг Исаич Павел,

Ты мнишь, что я тебя оставил,

И леший сам меня возьми,

Коль не явлюся я к восьми!

А потому твой страх излишен!

Сбор береги!

Григорий Лишин.


ПОЧАТОК ДРУЖБИ, бувальщина

Відомий у другій половині XIX століття письменник П. І. писав маленькі оповідання, які читав на

прилюдних концертах.

Йому дуже подобались картини з українського життя художника К. Трутовського, і він хотів з ним

познайомитись.

Одного разу Вейнберг їхав з Москви до Курська. У вагон ввійшла якась родина. Незабаром

батько почав читати книгу оповідань Вейнберга. Тоді автор попросив книгу й сам прочитав

уголос одне оповідання. Йому зауважив батько:

– От якби ви послухали самого Вейнберга, знали б, як треба читати.

– Слухав. Нічого особливого в ньому не знайшов.

– Що ви? Чудовий оповідач!

Надвечір вони помітили, що недалеко від залізниці, в селі, горить хата. Вейнберг зауважив:

– Сумна картина. Але ефектна От якби сюди Трутовського, він чудово намалював би.

– Не думаю, щоб цей маляр схопив колорит такої картини.

– Як вам не соромної Ви, мабуть, зовсім не знаєте цього художника.

– Знаю добре. Маю право лаяти. Я і є Трутовський.

– Коли так, будьмо знайомі. Вейнберг.

З цього й почалася їхня багаторічна дружба.