можуть почути вороги, а заколоти кинджалом – як шпигунку! Ні рани її, ні страждання, ні плач –
ніщо не розсіювало його підозру. Ледь інші партизани його зупинили.
...Таке через цензуру у той час, у середині сімдесятих, пройти не могло. У нашій книзі від цього
місця в її розповіді залишилися дві фрази: «Все, як було, розповіла. А командир мені не вірить».
...Через рік після зустрічі в Хвойні, вже на Вітебщині, були інші схожі сльози. Тільки тихше, з
переляканою обережністю, з очей жінки безпорадно старенької, колишньої сільської вчительки. У
пам’яті лише той тихий плач, та розповідь, як їх село, їх людей розстрілювали і палили. Свої...
Жінці цій, теж дивом, як деяким в інших вогненних селах від ворога, тут від своїх вдалося
врятуватися. Прижилася потім в іншому селі, де ми її і записували. Вона і прізвище командира
назвала, і ми те прізвище потім прочитали під портретом в обласному музеї.
ДЕКОГО З ПАРТИЗАНІВ БОЯЛИСЯ НЕ МЕНШЕ, НІЖ НІМЦІВ, зі спогадів В. Сьомухи
Тільки-но я дізнався про рукопис, відразу прочитав його. І зрозумів, що повинен редагувати саме
я. Правда, не пам’ятаю, кому саме з трьох авторів сказав про це. Але коли вони прийшли, першим
заговорив Бриль – дуже делікатна людина. Трохи пом’явшись, він сказав:
– Василю, може, не треба вам редагувати цю книгу?
– Чому, Іване Антоновичу?
– Я розумію, що вам буде дуже боляче це робити.
– Так, боляче. Проте я вважаю прямим своїм обов’язком від цього не ухилятися... Я сам з точно
такого ж вогненного села, один з сім’ї залишився в живих.
Над книгою я працював дуже копітко. Там же були три автори: у одного один запис, у іншого –
інший, у третього – третій. Вони когось цитують, а цитата не співпадає! Загалом, постійна
плутанина. Вона, зокрема, виникала, коли записи вів Адамович. Бриль навіть сміявся із цього
приводу: «Ми приходимо, Адамович питає: «Ну, як вас звуть?» – «Ганна Михайлівна». – «Так ми,
Ольго Максимівно, хотіли у вас запитати...»
Крім того, існувала й інша проблема. Люди говорили діалектами, а автори зрідка «перекладали» ці
розповіді літературною мовою. Але навіть і зрідка не слід було так робити.
...Автори говорили мені, що люди розповідали їм всю правду і про фашистів, і про партизан.
Однак всю її цензура не пропустила б. Я, наприклад, тільки тепер читаю в пресі, як, наприклад,
радянські партизани воювали з польськими партизанами, як радянські партизани розстрілювали в
селах простих людей, відбирали їжу. Це ж проблема була!
Я сам у війну жив в селі, і ми боялися деяких партизанів не менше, ніж німців...
БАТЬКО ПРАЦЮВАВ ДО ОСТАННЬОГО, зі спогадів Н. Семашкевич
До останнього дня він працював. Коли тато поїхав на дачу, просив привезти друкарську машинку.
Писав він від руки, але, коли твір був закінчений, друкував чистовик.
У лікарні багато читав: Івана Шмельова, Георгія Жженова, газети, літературні журнали. Писати
йому вже було важко.
Але рукописи повинні бути. Швидше за все, знайдемо в Криничному. Це хутір в лісі, за 20
кілометрів від Миру. Останні 25 років він їздив туди працювати з травня по вересень.
Тато заповідав поховати його удома. Ніякого офіціозу. По-сімейному. І поховати поряд з мамою в
Колодищах. Втім, ніяких пропозицій від офіційних властей не було.
БУВ НЕ ПУБЛІЧНОЮ ЛЮДИНОЮ, з статті Г. Лободенка «Помер Янка Бриль»
У багатьох автобіографіях письменника підкреслюється: він не був членом Компартії. Дійсно, Бриль, котрий завжди мав свою думку і тверду позицію, був не публічною, однак принциповою
людиною. Мудрість і врівноваженість допомагали і в депутатстві, і в газетний-журнальній роботі.
Школярі і студенти завжди боялися писати твори на тему Янки Бриля. Мова письменника
соковита і точна, «смолиста», як хтось влучно зауважив. Складна для тих, хто далекий від
білоруського слова.
Бриль – один з небагатьох наших авторів, кого легко дізнатися по стилю і звучанню навіть без
підпису під текстом.
МИ – ПОРУЧ З ВАМИ, з співчуття НСПУ у зв’язку зі смертю Янки Бриля
Українські побратими глибоко сумують з приводу тяжкої втрати білоруської літератури –
кончини Янки Бриля. В ці дні скорботи ми поруч з Вами.
У свої молоді роки Янка Бриль пройшов вогняними дорогами Великої Вітчизняної війни,
брав активну участь у партизанському русі. Все це згодом з’явилося в його творах. Перші
збірки «Оповідання» (1946) та «Німанські козаки»
