Брыль Янка (fb2)





БРИЛЬ Янка (Іван Антонович)


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: білоруський.

Прозаїк, перекладач. Народний письменник Білорусі (1981).

З родини робітника-залізничника.

Народився 22 липня (4 серпня)1917 р. в м. Одесі Російської імперії (нині – адміністративний центр

однойменної області України).

Помер 24 липня 2006 р. в м. Мінську (Республіка Білорусь). Похований на цвинтарі селища

Колодище під Мінськом.

Закінчив польську семирічну школу (1931).

Працював редактором газети «Сцяг свабоди» і сатиричного аркуша «Партизанскае жигала» (1942-

1944), журналів «Вожик», «Маладосць», «Полимя», в Державному видавництві БРСР, очолював

правління Спілки письменників БРСР (1966-1971).

Служив у польській армії, потрапив в німецький полон (1939-1941), звідки втік.

Лауреат Державної премії СРСР (1952).

Лауреат Державної премії БРСР (1982).

Лауреат літературної премії ім. Я. Коласа (1963).

Почесний член Національної академії наук Білорусі (1994).

Кавалер медалей Франциска Скорини (1991) і Товариства співробітництва «Польща – Схід».

Як літератор дебютував у журналі «Шлях моладзi» поетичною добіркою (1938).

Потім настала черга наступних повістей, романів і збірок оповідань: «Оповідання» (1946),

«Кордон» (1949), «У Заболотті світає» (1951), «На Бистринці» (1954), «Праведники і злодії»,

«Сум’яття» (обидві – 1959), «Мій рідний край» (1960), «Птахи і гнізда» (1964), «Пригорща

сонячних променів» (1965), «Під гомін вогнища» (1966), «Вітраж» (1972), «Нижні Байдуни»

(1975), «Окраєць хліба» (1977), «Стежини, шляхи, простір» (1981), «Пiшу як живу» (1994), «Дзе

скарб ваш» (1997), «Заповітне» (2000).

Перу нашого земляка також належить дитяча збірка «Уламок райдуги» (1962), книги літературно-

критичних статей «Роздум i слова» (1963), «Трохi пра вечнае» (1978).

За життя мав п’ятитомне зібрання творів (1979-1981).

Перекладав з української, російської, польської мов, серед чого – твори О. Вишні, О. Довженка,

П. Козланюка, О. Довженка, Л. Смілянського.

У Мінську на будинку, в якому мешкав наш земляк, встановлено меморіальну дошку, а його ім’я

присвоєно одній з вулиць столиці Білорусі.

Серед друзів та близьких знайомих Б. – А. Адамович, В. Колесник, П. Мозолевський, А.

Сидаревич, П. Севрук, А. Пашкевич, И. Коловський, П. Костевич, М. Тичина, Д. Гранін, В.

Сьомуха та ін.


***

ВЗАЄМНІ СТРАЖДАННЯ, з життєвого кредо Я. Бриля

Страждаючого може зрозуміти лише страждаючий.


УМІВ ЗАЦІКАВИТИ ГІРКОЮ ДОЛЕЮ, з оцінки Я. Брилем творчості Григора Тютюнника

Його оповіданням притаманне авторське проникнення в душу героїв, принадне вміння не просто

показати людину, а й поріднити її з читачем, заразити читача почуттями героя, зацікавити його

гіркою і щасливою долею.


ФАШИСТИ КАТУВАЛИ НАВІТЬ БАБУСЬ, з книги А. Адамовича, Я. Бриля і В. Колесника «Я

з вогняного села»

«Ми жили: свекор, свекруха і зовиця. У зовиці вже діти були, і у мене діти були. Свекор запряг

коня і нас відвіз до лісу. А свекруха залишилася в хатині. ...Тому що була вже стара і немічна.

Поїхав свекор з лісу подивитися, а її вже в хатині нема.

А вони (фашисти – авт.) узяли її та кинули до колодязя, невеликий такий був. Живою. У неї була

ось тут, в голові, дірка пробита, як вона головою впала. І вони, які були у нас в хатині шматки, всі

в той колодязь покидали: і простирадла, і пальто, і подушки – все на неї... І така була колода

дубова, так вони нею зверху те шмаття притиснули, щоб воно не спливло. І був віз, ...так вони

всадили його туди, в колодязь, а тоді узяли і землею замурували – ніде нічого не видно, лише

колесо стирчить...

Три тижні пролежала, як один день. В неділю її кинули і в неділю ми її відкопали».

Ганна Капшай, село Погулянка Речицького району Гомельської області.


РОЗСТРІЛЮВАЛИ І СВОЇ, зі спогадів Я. Бриля

Гіркіше всього вона, Ольга Мінич, розплакалася, коли підійшла до своєї сповіді про зустріч з

групою партизан. Вона вже була одна, тому що зовсім несподівано зіткнулася з німцями і,

охоплена жахом, не в силах була втекти з своїми санками із залізничного насипу в ліс, втратила

чоловіка, а сама, поранена знову, навздогін, ще раз зустріла своїх, ще раз порятунок. І тут... вона

...вибухнула безпорадним прокляттям. Назвала прізвище командира тієї партизанської групи –

Чирлін. Не тільки пам’ятається їй те прізвище – вона його бачила під портретом в районному

музеї народної слави. А він же, цей командир, хотів її тоді добити. Не з гвинтівки, звук пострілу

можуть почути вороги, а заколоти кинджалом – як шпигунку! Ні рани її, ні страждання, ні плач –

ніщо не розсіювало його підозру. Ледь інші партизани його зупинили.

...Таке через цензуру у той час, у середині сімдесятих, пройти не могло. У нашій книзі від цього

місця в її розповіді залишилися дві фрази: «Все, як було, розповіла. А командир мені не вірить».

...Через рік після зустрічі в Хвойні, вже на Вітебщині, були інші схожі сльози. Тільки тихше, з

переляканою