БРИЛЬ Янка (Іван Антонович)
ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії
Національний статус, що склався у світі: білоруський.
Прозаїк, перекладач. Народний письменник Білорусі (1981).
З родини робітника-залізничника.
Народився 22 липня (4 серпня)1917 р. в м. Одесі Російської імперії (нині – адміністративний центр
однойменної області України).
Помер 24 липня 2006 р. в м. Мінську (Республіка Білорусь). Похований на цвинтарі селища
Колодище під Мінськом.
Закінчив польську семирічну школу (1931).
Працював редактором газети «Сцяг свабоди» і сатиричного аркуша «Партизанскае жигала» (1942-
1944), журналів «Вожик», «Маладосць», «Полимя», в Державному видавництві БРСР, очолював
правління Спілки письменників БРСР (1966-1971).
Служив у польській армії, потрапив в німецький полон (1939-1941), звідки втік.
Лауреат Державної премії СРСР (1952).
Лауреат Державної премії БРСР (1982).
Лауреат літературної премії ім. Я. Коласа (1963).
Почесний член Національної академії наук Білорусі (1994).
Кавалер медалей Франциска Скорини (1991) і Товариства співробітництва «Польща – Схід».
Як літератор дебютував у журналі «Шлях моладзi» поетичною добіркою (1938).
Потім настала черга наступних повістей, романів і збірок оповідань: «Оповідання» (1946),
«Кордон» (1949), «У Заболотті світає» (1951), «На Бистринці» (1954), «Праведники і злодії»,
«Сум’яття» (обидві – 1959), «Мій рідний край» (1960), «Птахи і гнізда» (1964), «Пригорща
сонячних променів» (1965), «Під гомін вогнища» (1966), «Вітраж» (1972), «Нижні Байдуни»
(1975), «Окраєць хліба» (1977), «Стежини, шляхи, простір» (1981), «Пiшу як живу» (1994), «Дзе
скарб ваш» (1997), «Заповітне» (2000).
Перу нашого земляка також належить дитяча збірка «Уламок райдуги» (1962), книги літературно-
критичних статей «Роздум i слова» (1963), «Трохi пра вечнае» (1978).
За життя мав п’ятитомне зібрання творів (1979-1981).
Перекладав з української, російської, польської мов, серед чого – твори О. Вишні, О. Довженка,
П. Козланюка, О. Довженка, Л. Смілянського.
У Мінську на будинку, в якому мешкав наш земляк, встановлено меморіальну дошку, а його ім’я
присвоєно одній з вулиць столиці Білорусі.
Серед друзів та близьких знайомих Б. – А. Адамович, В. Колесник, П. Мозолевський, А.
Сидаревич, П. Севрук, А. Пашкевич, И. Коловський, П. Костевич, М. Тичина, Д. Гранін, В.
Сьомуха та ін.
***
ВЗАЄМНІ СТРАЖДАННЯ, з життєвого кредо Я. Бриля
Страждаючого може зрозуміти лише страждаючий.
УМІВ ЗАЦІКАВИТИ ГІРКОЮ ДОЛЕЮ, з оцінки Я. Брилем творчості Григора Тютюнника
Його оповіданням притаманне авторське проникнення в душу героїв, принадне вміння не просто
показати людину, а й поріднити її з читачем, заразити читача почуттями героя, зацікавити його
гіркою і щасливою долею.
ФАШИСТИ КАТУВАЛИ НАВІТЬ БАБУСЬ, з книги А. Адамовича, Я. Бриля і В. Колесника «Я
з вогняного села»
«Ми жили: свекор, свекруха і зовиця. У зовиці вже діти були, і у мене діти були. Свекор запряг
коня і нас відвіз до лісу. А свекруха залишилася в хатині. ...Тому що була вже стара і немічна.
Поїхав свекор з лісу подивитися, а її вже в хатині нема.
А вони (фашисти – авт.) узяли її та кинули до колодязя, невеликий такий був. Живою. У неї була
ось тут, в голові, дірка пробита, як вона головою впала. І вони, які були у нас в хатині шматки, всі
в той колодязь покидали: і простирадла, і пальто, і подушки – все на неї... І така була колода
дубова, так вони нею зверху те шмаття притиснули, щоб воно не спливло. І був віз, ...так вони
всадили його туди, в колодязь, а тоді узяли і землею замурували – ніде нічого не видно, лише
колесо стирчить...
Три тижні пролежала, як один день. В неділю її кинули і в неділю ми її відкопали».
Ганна Капшай, село Погулянка Речицького району Гомельської області.
РОЗСТРІЛЮВАЛИ І СВОЇ, зі спогадів Я. Бриля
Гіркіше всього вона, Ольга Мінич, розплакалася, коли підійшла до своєї сповіді про зустріч з
групою партизан. Вона вже була одна, тому що зовсім несподівано зіткнулася з німцями і,
охоплена жахом, не в силах була втекти з своїми санками із залізничного насипу в ліс, втратила
чоловіка, а сама, поранена знову, навздогін, ще раз зустріла своїх, ще раз порятунок. І тут... вона
...вибухнула безпорадним прокляттям. Назвала прізвище командира тієї партизанської групи –
Чирлін. Не тільки пам’ятається їй те прізвище – вона його бачила під портретом в районному
музеї народної слави. А він же, цей командир, хотів її тоді добити. Не з гвинтівки, звук пострілу
можуть почути вороги, а заколоти кинджалом – як шпигунку! Ні рани її, ні страждання, ні плач –
ніщо не розсіювало його підозру. Ледь інші партизани його зупинили.
...Таке через цензуру у той час, у середині сімдесятих, пройти не могло. У нашій книзі від цього
місця в її розповіді залишилися дві фрази: «Все, як було, розповіла. А командир мені не вірить».
...Через рік після зустрічі в Хвойні, вже на Вітебщині, були інші схожі сльози. Тільки тихше, з
переляканою обережністю, з очей жінки безпорадно старенької, колишньої сільської вчительки. У
пам’яті лише той тихий плач, та розповідь, як їх село, їх людей розстрілювали і палили. Свої...
Жінці цій, теж дивом, як деяким в інших вогненних селах від ворога, тут від своїх вдалося
врятуватися. Прижилася потім в іншому селі, де ми її і записували. Вона і прізвище командира
назвала, і ми те прізвище потім прочитали під портретом в обласному музеї.
ДЕКОГО З ПАРТИЗАНІВ БОЯЛИСЯ НЕ МЕНШЕ, НІЖ НІМЦІВ, зі спогадів В. Сьомухи
Тільки-но я дізнався про рукопис, відразу прочитав його. І зрозумів, що повинен редагувати саме
я. Правда, не пам’ятаю, кому саме з трьох авторів сказав про це. Але коли вони прийшли, першим
заговорив Бриль – дуже делікатна людина. Трохи пом’явшись, він сказав:
– Василю, може, не треба вам редагувати цю книгу?
– Чому, Іване Антоновичу?
– Я розумію, що вам буде дуже боляче це робити.
– Так, боляче. Проте я вважаю прямим своїм обов’язком від цього не ухилятися... Я сам з точно
такого ж вогненного села, один з сім’ї залишився в живих.
Над книгою я працював дуже копітко. Там же були три автори: у одного один запис, у іншого –
інший, у третього – третій. Вони когось цитують, а цитата не співпадає! Загалом, постійна
плутанина. Вона, зокрема, виникала, коли записи вів Адамович. Бриль навіть сміявся із цього
приводу: «Ми приходимо, Адамович питає: «Ну, як вас звуть?» – «Ганна Михайлівна». – «Так ми,
Ольго Максимівно, хотіли у вас запитати...»
Крім того, існувала й інша проблема. Люди говорили діалектами, а автори зрідка «перекладали» ці
розповіді літературною мовою. Але навіть і зрідка не слід було так робити.
...Автори говорили мені, що люди розповідали їм всю правду і про фашистів, і про партизан.
Однак всю її цензура не пропустила б. Я, наприклад, тільки тепер читаю в пресі, як, наприклад,
радянські партизани воювали з польськими партизанами, як радянські партизани розстрілювали в
селах простих людей, відбирали їжу. Це ж проблема була!
Я сам у війну жив в селі, і ми боялися деяких партизанів не менше, ніж німців...
БАТЬКО ПРАЦЮВАВ ДО ОСТАННЬОГО, зі спогадів Н. Семашкевич
До останнього дня він працював. Коли тато поїхав на дачу, просив привезти друкарську машинку.
Писав він від руки, але, коли твір був закінчений, друкував чистовик.
У лікарні багато читав: Івана Шмельова, Георгія Жженова, газети, літературні журнали. Писати
йому вже було важко.
Але рукописи повинні бути. Швидше за все, знайдемо в Криничному. Це хутір в лісі, за 20
кілометрів від Миру. Останні 25 років він їздив туди працювати з травня по вересень.
Тато заповідав поховати його удома. Ніякого офіціозу. По-сімейному. І поховати поряд з мамою в
Колодищах. Втім, ніяких пропозицій від офіційних властей не було.
БУВ НЕ ПУБЛІЧНОЮ ЛЮДИНОЮ, з статті Г. Лободенка «Помер Янка Бриль»
У багатьох автобіографіях письменника підкреслюється: він не був членом Компартії. Дійсно, Бриль, котрий завжди мав свою думку і тверду позицію, був не публічною, однак принциповою
людиною. Мудрість і врівноваженість допомагали і в депутатстві, і в газетний-журнальній роботі.
Школярі і студенти завжди боялися писати твори на тему Янки Бриля. Мова письменника
соковита і точна, «смолиста», як хтось влучно зауважив. Складна для тих, хто далекий від
білоруського слова.
Бриль – один з небагатьох наших авторів, кого легко дізнатися по стилю і звучанню навіть без
підпису під текстом.
МИ – ПОРУЧ З ВАМИ, з співчуття НСПУ у зв’язку зі смертю Янки Бриля
Українські побратими глибоко сумують з приводу тяжкої втрати білоруської літератури –
кончини Янки Бриля. В ці дні скорботи ми поруч з Вами.
У свої молоді роки Янка Бриль пройшов вогняними дорогами Великої Вітчизняної війни,
брав активну участь у партизанському русі. Все це згодом з’явилося в його творах. Перші
збірки «Оповідання» (1946) та «Німанські козаки» (1947) – про довоєнне
західнобілоруське село і партизанську боротьбу в роки війни, долю сп алених фашистами
сіл і їх нескорених жителів засвідчили про великий талант молодого на той час
письменника.
Психологічно глибоко, соціально гостро і водночас з ліричною усмішкою написані
більшість його творів...
Світла пам’ять про великого друга України, великого сина білоруського народу, патріота
і громадського діяча залишиться вічно в наших серцях.
Президія Національної спілки
письменниківУкраїни.
26 липня 2006 року
ОБРАЗИЛИ... ПІСЛЯ СМЕРТІ, з інформації «Сім’я Янки Бриля проти Чергинця» на
charter97.org
Вранці доньці Янки Бриля Галині подзвонили з управління культури Мінмісьвиконкому і
повідомили, що наступного дня на будинку №78 по проспекту Машерова буде встановлена
меморіальна дошка. На запитання, о котрій годині відбудуться урочистості і хто братиме участь в
них, повідомили, що дошку встановлять близько 12 години, а урочисте відкриття відбудеться о
12.30. Відкривати ж дошку будуть «люди з Спілки письменників». У відповідь на питання Галини,
з якого письменницького союзу будуть люди, їй назвали прізвища Миколи Чергинця, Володимира
Гниломедова і Олександра Жука.
Галина Бриль заявила представниці управління культури, що вона на церемонію не прийде. Друга
дочка Янки Бриля – Наталія Семашкевич – зараз перебуває на дачі і також не має наміру брати
участь у відкритті меморіальної дошки.
Літературний критик Анатолій Сидаревич, який 41 рік знав Янку Бриля особисто, так пояснює цей
факт:
– По-перше, Бриль до кінця днів належав до Союзу білоруських письменників і не входив до
«правильного» Союзу письменників Білорусі. По-друге, Микола Чергинець участю в церемонії
відкриття дошки явно примазується до імені класика. Необхідно пам’ятати, що саме від Чергинця
багато в чому залежало, чи будуть поховані дружина Янки Бриля і сам письменник в Мінську.
Влада не дозволила поховати Ніну Бриль на Кальварійському цвинтарі, як прохав її чоловік. Ніна
Михайлівна була похована в Колодищах. Там – поруч з нею – знайшов вічний спокій і
білоруський класик.
Звичайно, добре, що влада відкриває дошку, проте очолити цю церемонію вона доручила не тій
людині. І цим, знову-таки, образило пам’ять Янки Бриля.
