КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно 

Бернштейн Илья [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

БЕРНШТЕЙН Ілля Іонович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Поет, видавець. Псевдоніми – Іонов, Дзвонар.

З міщанської родини. Батько, Бернштейн І., – маклер.

Народився 1 (13) серпня 1887 р. в м. Одесі Російської імперії (нині – адміністративний центр

однойменної області України).

Загинув в 1942 р. в одній зі сталінських катівень на Півночі СРСР.

Навчався на архітектурному відділенні Одеського художнього училища (1902-1903).

Працював складачем друкарні, приватним вчителем, директором видавництва.

Друкувався в журналі «Наше», рукописному збірнику «Єлань».

Як літератор дебютував в нелегальному збірнику політичних засланців «Пролетарська справа»

поетичними доробками (1905).

Потім настала черга віршів «Квіти страчених», «В полоні», «Тіні», «Недописаний лист», «Нічний

привид»,

Наш земляк – автор збірників «Яскраво-червоне поле» (1917), «Колос. Вірші» (1921).

Спільної мови з царизмом Б. не знаходив. Вперше його заарештували «за розповсюдження

нелегальної літератури і написання революційних віршів» (1903).

Після другого Одеський окружний суд заслав до Сибіру, звідки він того ж року втік (1906).

Після третього арешту (1907) сидів в камері-одиночці, де здійснив спробу самогубства.

Наступного разу Б. потрапив на каторжні роботи терміном вісім років (1908).

Вп’яте непокірного відправили в заслання до Сибіру (1913).

Не знайшов письменник мови і з новою, більшовицькою, владою. Його, як і багатьох інших, репресували (1937). Як пізніше визнали, незаконно.

Серед друзів та близьких знайомих І. – С. Єсенін, М. Горький, М. Волошин, К. Чуковський, Г.

Зінов’єв, П. Медведєв, С. Семенов, В. Князєв, І. Садофьєв, М. Фроман, В. Ерліх, Д. Глушков та ін.


***

КНИГА ПЕРЕМОЖЕ СМЕРТЬ

, з творчого кредо

І. Бернштейна

Книга переможе смерть.

НАВІЩО, вірш І. Бернштейна «Від рідних нив»

От нив родных его отняли,

Где он трудился словно вол.

– Возьми ружьё, – ему сказали,

– Пойди убей! – и он пошёл.

И там на бранном поле встретил

Таких же пахнущих землёй.

Спросил: зачем? Но не ответил

Ему угрюмый рядовой.

Все быстро двинулись толпою,

Взводя послушные курки.

Окоп... и брызнувшей струёю

Уже окрашены штыки.

А он, земли покорный данник,

С глубокой раною в груди,

Он, пули мстительный избранник,

Лежит далёко позади.

И взор его полуоткрытый

Так неподвижен, жутко нем,

И в нём все тот же незабытый

Вопрос таинственный: зачем?


ДРУКУВАТИ НЕ БУДЕМО, з листа І. Еренбурга І. Бернштейнові від 23 грудня 1924 р.

Закінчив «Горлохвата», вислав на Ваше ім’я. Дуже прошу Вас зробити все можливе, щоб роман

був надрукований без купюр.* ...Дуже прошу Вас також розпорядитися про негайне віжправлення

мені грошей. Украй їх потребую.

*На листі І. Бернштейн написав: «Грошей більше не висилати. Друкувати не будемо».


НА ДОНОС НЕ ЗДАТНИЙ, з розвідки В. Сажина «Нестямний книговидавець»

І. І. Іонову (Бернштейну) вчитися було ні за що, і він вже з 12 років працював в одній з одеських

друкарень. Потім його захопила революційна хвиля – розповсюджував «нелегальщину», пробував

сам писати вірші «революційного змісту». З тим і іншим попадався в руки поліції. Почалися

арешти, заслання, втеча, в’язниці, каторга... Весь цей час писалися вірші – ідеологічно конкретні, енергійні, цілеспрямовані і жорсткі.

В радянський час йому вже було не до писання власних книг – видавав чужі. І. Іонов став

практично першим і на півтора десятиліття головним радянським керівником книговидання

Петрограду.

Початок був особливо вражаючим: 1918-го року кероване ним видавництво випустило з

дореволюційних матриць твори Достоєвського, Герцена, Салтикова-Щедріна, Чехова, Тургенєва...

Але потім він став боротися з виданням зарубіжної класики і за його наказом закрилося

видавництво «Всесвітня література».

М. Горькому доводилося раз по раз залагоджувати конфлікти Іонова з літераторами, котрі мали

своє уявлення про те, що і як треба видавати, – а сперечатися з Іоновим було не тільки неможливо, але й небезпечно: про його істеричний характер ходили легенди.

Проте саме Іонов першим почав налагоджувати перекриті революцією канали книготоргівлі, буквально нав’язуючи нові книги …провінції, глухому селу.

Не залишимо поза увагою й слова Іонова, записані К. Чуковським в свій щоденник 1925 року: «Я

можу відкрито сердитися на людину, але на донос я не здатний. Як комуніст я беру на себе

відповідальність за все, що робить партія, але ви самі знаєте, що я не посадив жодної людини, а

звільнив з в’язниці дуже багатьох».

Незабаром посадили самого І. Іонова…


КОНВЕНЦІЇ НЕМАЄ, з книги Р. Гуля «Я забрав Росію»

Пам’ятаю, сиділи ми з Федіним у великому ультранімецькому ресторані «Ам Цоо» біля

Зоологічного саду. Вечеряли. Федін прийшов першим, і як тільки я підійшов до столу, він, посміхаючись у все обличчя, говорить: «Не дивуйтеся, сер, сюди пізніше, так, через годинку, прийде Ілля Іонов, я йому сказав, що тут з тобою вечерятиму, а він не лише не заперечував, а й

сказав, що хоче з тобою познайомитися, він щось твоє читав. Іонов – чолов’яга відповідний і

потрібний, він завідувач Держвидавом у Ленінграді, старий більшовик, абсолютно бездарний поет, але у нього слабкість – обожнює «обертатися серед письменників». Випустив навіть книгу своїх

віршів».

...Справді, до кінця вечері Ілля Іонов (Ілля Іонович Бернштейн) прийшов. Чим він кінчив – не

знаю, думаю, Сталін «телепнув» його в єжовщину. Таких старих більшовиків-євреїв Сталін убивав

у великій кількості.

Невисокий, типовий єврей, досить приємний, м’який в спілкуванні, нічого особливо цікавого в

розмові з ним не було, крім того, що Іонов говорив, як до нього, в його перший приїзд до Берліна, приходив І. В. Гессен, редактор видавництва «Слово», пропонуючи придбати видані «Словом»

книги.

– Ці люди не розуміють, – говорив Іонов, – що якщо ми захочемо перевидати щось закордонне, то

візьмемо й перевидамо, конвенції немає.


ВДАРИВ УЧЕНОГО МАУЗЕРОМ, з дослідження Д. Черневського «Філологічна поема»

Через деякий час після смерті О. Блока група філологів Академії Наук підготувала до видання

збірку вибраних творів поета. Друкувати книжку в старій орфографії узявся трест «Петродрук». У

цей час на базі тресту стали створювати Держвидав, і директором туди посадили нову людину.

Ним став Ілля Іонович Іонов, він же Бернштейн.

Бернштейн-Іонов колись вчився на філолога, проте курсу не закінчив, відсидів дурну молодість

свою в Шліссельбурзьких казематах за кримінальні і політичні вбивства в малоросійських

губерніях. Жовтневий переворот перекрутив забруднену колоду його долі, витягнувши з купки

дрібної одеської шушвалі олімпійський столичний туз Пролеткульту.

Вступивши на посаду директора, Іонов насамперед розпорядився перейти остаточно на нову

орфографію, без «єрів», «ятів» і апострофів.

На той час половина об’єму «Вибраного» Блока вже була надрукована «по-старовинному». Новий

директор наказав додруковувати сторінки, що залишилися, «по-новому». Звістка про це дісталася

Академії. Четверо учених-філологів відправилися на Невський, будинок 5 на прийом до директора

видавництва.

Їх зустріла маленька немолода людина в пенсне і шкіряній куртці. На ремінці через плече у нього

чогось бовталася невелика дерев’яна валізка. Іонов тричі назвав тих, що прийшли, «колегами», усадив їх в на дивані в своєму кабінеті і розпорядився принести чаю. Вчені, гримлячи ложечками, розмішували давно забутий цукор, обережно принюхувалися до бризу з невідомих колоніальних

плантацій і делікатно покашлювали. Очі їхні ковзали кімнатою, перестрибуючи з розкішних

полиць з книгами на …дивну чорну ікону в білому окладі, доки повністю не сфокусувалися на ній.

– Це цей, як його, суп... супрематич... суперматематичний концепт нашого буття, освоєний

товаришем Малевичем, – ні до кого не звертаючись, похвалився Іонов. – Копія № 38 з особистим

підписом автора, між іншим. Не у всякого є... І книжки ці конфісковані... Господарі, негідники, все

покинули, доводиться рятувати для народу.

Директор підхопив пару томів, кинув їх в камін і пошурував коцюбою.

– Це надлишки, – посміхнувся. – Ставити вже нікуди, а вони все носять і носять.

Мовчання посилювалося.

– Ну, за чим прийшли, колеги? – ласкаво обриваючи паузу, посміхнувся господар кабінету.

– Та нам... Та ми... Та ось... Коротше, книжку б додрукувати, ага! – галасуючи і перебиваючи один

одного, викрикнули «колеги».

– Не сумнівайтеся, товариші, продукт буде виданий на-гора в строк... Ні, навіть раніше! І в

набагато більшій кількості!

– Додрукувати книгу неодмінно треба в старій транскрипції! – схопилися з дивана вчені, розпліскуючи чай. – З поваги до пам’яті....

– Дурощі які, – посміхнувся начальник, – у мене ось Декрет є про новий правопис. Він витягнув із

столу копію якоїсь ухвали з ліловими штемпелями і помахав нею в повітрі.

– Це нонсенс, книга почата за старого режиму і повинна...

– Ніхто тепер нікому нічого не винен, – дзвенячи вставними зубами, роздратовано посміхнувся

директор.

– Але, помилуйте, ви можете собі уявити книгу, яка наполовину написана російською, а на іншу

половину...

– Звичайно, можу, все наше життя є така наполовину написана книга, – з ненавистю посміхнувся

Іонов, – якби знати ще, яка половина.

– Книга повинна...

– Ні!

– Ми скаржитимемося Луначарському!

– Та хоч Папі Римському!

Атмосфера емоційно напружувалася.

Через хвилину директор видавництва поправив пенсне, і обнадійливо посміхнувся співбесідникам.

– Зараз все залагодимо, товариші.

Всі завмерли в очікуванні. Він піднявся з крісла, урочисто обійшов навколо столу, наблизився до

вчених і вправно розкрив валізку, що висіла у нього на боці. Філологи витягнули шиї, намагаючись розгледіти вміст. Іонов в одну мить вихопив звідти маузер і, гарненько

розмахнувшись, вліпив рукояткою між очей щонайдовшому. Склянки підстрибнули, ложечки

брязнули. Тіло в пальто впало, не ворушачись, з розкритим ротом кольору несвіжої лососини.

– Ось так у нас в Країні Рад проходить боротьба розумно організованої волі трудових мас проти

стихійності в людині, яка за суттю своєю є не нічим іншим, як інстинктивним руйнівним

анархізмом особи, – крокував уздовж дивана, де сиділи приголомшені слухачі, Іонів. – Диспут з

питань орфографії оголошую закритим.

Книжка Блока вийшла раніше терміну наполовину з «єрями» і «ятями» і сьогодні є величезною

колекційною рідкістю.


КРОКОДИЛЯЧІ СЛЬОЗИ, з книги В. Кузнєцова «Таємниця загибелі Єсеніна»

Критик Оксенов записав у «Щоденнику» слова, ніби-то сказані Єсеніним: «Таких, як Іонов, я

люблю». Можливо, поет, що залежав від видавця, і кинув таку фразу. Проте ми знаходимо у нього

про ту ж людину інші, холодні і різкі відгуки.

Прекраснодушний Оксенов по-дитячому розгубився, побачивши в «Англетері» знівечене обличчя

Єсеніна, але, на жаль, не задумався, куди міг зникнути з 5-го номера піджак покійного. А міг би.

Не вистачило мужності і зіркості, як і у багатьох «шанувальників» поета. Також бракувало

Оксенову і мудрості побачити підоснову відносин два абсолютно різних за духом і культурою

людей.

Співчуття Іонова єсенінській біді було офіційно-показним, віддавало нарочитістю. Про такого

роду фарисеїв писав дружині в 1917 році зацькований більшовиками Р. В. Плеханов. «Як мало ти

знаєш цих людей! Вони здатні підіслати найманого вбивцю, а після вбивства проливати

крокодилячі сльози».

У Іонова не знайшлося жодного доброго слова пам’яті поета на партійних зборах Лендержвидаву, які відбулися 29 грудня 1925 і 2 січня 1926 років (протоколи збереглися).

Шуряк Г. Зіновієва, якщо вірити спогадам Павла Лукницького (до них слід ставитися вельми

обережно), більше за інших клопотався при прощанні з труною Єсеніна, навіть зайняв у якоїсь

жінки грошей на квиток одному з пасажирів сумного вагону. Але, – зверніть увагу! – проводжали

труну до Москви, окрім Софії Толстої-Єсеніної і Василя Насєдкіна, ще й Ілля Садоф’єв і Вольф

Ерліх.

Двох останніх – відкинемо сумніви – спорядив Іонов за підказці якогось режисера офіційних

похоронів (через декілька днів він і сам відправився до Москви, передавши директорські

повноваження Поликовському).

Виходить, від імені ленінградських літераторів наглядали за ходом подій – секретний співробітник

«Вова» і Садоф’єв, котрий «стукав» в ті ж таємні двері.


КРИЧАВ ЄСЕНІНУ «ДУБИНА ТИ», з щоденника В. Полонського

12.VII.1924

Був у Ленінграді. ...Іонов – скуйовджений, електричний, кипить, торгується, свариться, захоплюється своїми книжками. Ляскає книгою по столу, вертить перед очима, мацає, перегортає

сторінки, порівнює з колишніми, хвастає дешевизною: «Ви подивіться, як видавали раніше і як

видаю я», – і тицяє пальцем в ціну, приховуючи від недосвідченого, що рублева книжка

дореволюційна видавалася в 3000, а рублева нинішня в 30000 [примірників].

Але хороший працівник: закоханий у свою справу, ентузіаст. Таких мало було і раніше.

Біля нього – мурашник літераторів. Усі зіщулюються, кланяються, просять: левіафан. Приходив

при мені огрядний ...І. Ясинський. Просив збільшити йому гонорар...

Єсенін терся, принижено лестячи Іонову, не знаючи, куди дівати руки, посміхаючись

напівзбентежено, мов зізнаючись перед усіма, що він лестить, підлабузнюється, продається.

...Увечері Іонов влаштував в грузинському шинку маленьку вечерю з нагоди хорошого прибутку...

Єсенін після двох-трьох склянок завів розмову про те, що Іонов його обібрав... Іонов, захмелівши, розлютився. «Дубина ти!» – кричав Єсеніну і наказував своєму помічникові «Знаєш, де розірвати

договір?» – і для страху записував це в книжку. Єсенін злякався і став принижено замолювати

гріх. Іонов увесь час покрикував на нього: «Дубина», – а він, посміхаючись, виправдовувався...

Жалюгідне видовище.


НЕ ЗРАДИШ, з вірша С. Єсеніна «Видавець добрий», присвяченого І. Бернштейнові

Издатель славный! В этой книге

Я новым чувствам предаюсь,

Учусь постигнуть в каждом миге

Коммуной вздыбленную Русь.

....................................................

И , разбирая опыт смелый,

Меня насмешке не предашь, –

Лишь потому так неумело

Шептал бумаге карандаш.