Шполянский Аминад (fb2)


Использовать online-читалку "Книгочей 0.2" (Не работает в Internet Explorer)


Настройки текста:


ШПОЛЯНСЬКИЙ Амінад Петрович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Поет, пародист, мемуарист. Псевдоніми – Дон Амінадо, Гідальго, Дон.

З міщанської родини.

Народився 25 квітня (7 травня) 1888 р. в м. Єлизаветграді Херсонської губернії Російської імперії

(нині – м. Кіровоград, адміністративний центр однойменної області України).

Помер 14 листопада 1957 р. в м. Парижі (Франція).

Закінчив Єлизаветградську гімназію (1906), навчався на юридичному факультеті Новоросійського

і Київського університетів (1906-1910).

Працював помічником присяжного повіреного у Москві (1912-1915), кореспондентом газети

«Київська думка» (1918), кореспондентом газет «Сучасне слово» і «Південне слово» (1919-1920), редактором журналу «Зелена паличка» (1920-1921).

Член Товариства діячів періодичної преси і літератури (1914).

Друкувався в газетах «Сучасне слово», «Вільні думки». «Київська думка», «Голос Півдня»,

«Ранок», «Вранішній ранок», «Ранок Росії», «Вечір», «Сьогодні», «Останні новини», журналах

«Новий Сатирикон», «Ілюстрована Росія», «Жіноча справа», «Куліси», «Рампа і життя»,

«Будильник», ««.

Як літератор дебютував публікаціями в газеті «Голос Півдня».

Потім настала черга добірки віршів «З альбому пародій» (1915), п’єси у віршах «Весна

Сімнадцятого року» (1917), циклів оповідань «Нотатки романтика», «Маленькі оповідання»

(обидва – 1916).

Перу Ш. також належать книги «Пісні війни» (1914), «Дим без Вітчизни» (1921), «Розповідь про

хлопчика Данилка, про сіру кобилку, і ще про щось» (1922), «Наше маленьке життя» (1927),

«Накинувши плаща» (1928), «Невлучний сад» (1935), «У ті нечувані роки» (1951).

Наш земляк залишив книгу спогадів «Потяг на третій колії» (1954).

Більшовицького режиму не сприйняв, емігрувавши з великою групою письменників і вчених

пароплавом «Дюмон д’Юрвіль» до Франції (1920).

Серед друзів та близьких знайомих Ш. – І. Бунін, В. Ходасевич, О. Толстой, М. Алданов, М.

Горький, Ф. Шаляпін, З. Гіппіус, Д. Брюсов, Д. Святополк-Мірський, Г. Іванов, І. Мозжухін, Е.

Багрицький, М, Декобра, А. Аверченко, О. Толстой, І. Сєвєрянін, С. Чорний, К. Бальмонт, О.

Купрін, Г. Львов, П. Мілюков, В. Ходасевич, Н. Берберова, Б. Рунт, П. Бобринський, Л. Зуров та

ін.


***

ПРАВО НА РИЗИК,

з життєвого кредо

А. Шполянського

Для того, щоб не зробити жодного помилкового кроку, необхідно весь час топтатися на місці.

ПЕРЕЛОМНИЙ РІК, зі спогадів А. Шполянського

У Петербурзі, в Москві на добродійних базарах на користь поранених ще дотанцьовували модний

вальс, незвичайно, між іншим, названий – «На сопках Маньчжурії». Проте вже нескінченною

низкою гуділи рейками потяги, що поверталися на батьківщину, і з темних й сморідних теплушок

все частіше й голосніше лунав страшний, хрипкий загрозливий спів, котрий переривався

безнадійною брутальною солдатською лайкою.

…Тисяча дев’ятсот четвертий рік був роком перелому не тільки в історії одного покоління, але й

в історії самої Росії.


ВІДЧУТТЯ ЗАЛІЗНИЦІ, з «Літніх оповідань» А. Шполянського

У французів є декларація прав. У англійців – велика хартія вільності. У німців – веймарська

конституція. І лише у росіян – розклад потягів і нічого більше.

Окрім загальновідомих п’яти відчуттів ми володіємо ще й шостим: відчуттям залізниці.


ЧЕСНІСТЬ З СОБОЮ, з вірша А. Шполянського «Росію завоює генерал»

Россию завоюет генерал,

Стремительный, отчаянный и строгий.

Воскреснет золотой империал.

Начнут чинить железные дороги.

На площади воздвигнут эшафот,

Чтоб мстить за многолетие позора.

Потом произойдет переворот

По поводу какого-нибудь вздора.

Потом придет конногвардейский полк,

Чтоб окончательно Россию успокоить,

И станет население, как шелк,

Начнет пахать, ходить во храм и строить.

Набросятся на хлеб и на букварь.

Озолотят грядущее сияньем.

Какая-нибудь новая бездарь

Начнется всенародным покаяньем.

Эстетов расплодится, как собак.

Все станут жаждать наслаждений жизни.

В газетах будет полный кавардак

И ежедневная похлебка об отчизне.

Ну, хорошо. Пройдут десятки лет

И смерть придет и тихо скажет: баста.

Но те, кого еще на свете нет,

Кто будет жить – так, лет чрез полтораста,

Проснутся ли в пленительном саду

Среди святых и нестерпимых светов,

Чтоб дни и ночи в сладостном бреду

Твердить чеканные гекзаметры поэтов

И чувствовать биение сердец,

Которые не выдают печали,

И повторять: «О, брат мой, наконец!

Недаром наши предки пострадали!»

Н-да-с. Как сказать… Я напрягаю слух,

Но этих слов в веках не различаю,

А вот что из меня начнет расти лопух,

Я знаю.


ПРО БІЛОГО БИЧКА, з вірша А. Шполянського «Ми будемо каятися»

Мы будем каяться пятнадцать лет подряд

С остервенением. С упорным сладострастьем.

Мы разведем такой чернильный яд

И будем льстить с таким подобострастьем

Державному Хозяину Земли,

Как говорит крылатое реченье,

Что нас самих, распластанных в пыли,

Стошнит и даже вырвет в заключенье.

………………………………………

Мы будем ненавидеть Кременчуг

За то, что в нем не собиралось вече.

Нам станет чужд и неприятен юг

За южные неправильности речи.

………………………………………

Так протекут и так пройдут года:

Корявый зуб поддерживает пломба.

Наступит мир. И только иногда

Взорвется освежающая бомба.

…………………………………….

Потом… О, Господи, Ты только вездесущ

И волен надо всем преображеньем!

Но, чую, вновь от беловежских пущ

Пойдет начало с прежним продолженьем.

И вкруг оси опишет новый круг

История, бездарная, как бублик.

И вновь по линии Вапнярка – Кременчуг

Возникнет до семнадцати республик.


НЕ ЗАКОПУЙТЕ ЧУЖИЙ ТАЛАНТ В ЗЕМЛЮ, афоризми А. Шполянського

Борги треба робити в державному масштабі, інакше їх треба платити.

Верх невезіння: сидіти на голках і кашляти.

Для переоцінки цінностей потрібні одиниці, для відгвинчування пам’ятників потрібний натовп.

Для позитивної відповіді існує лише одне слово: «Так». Решта всіх слів придумана для негативних

відповідей.

Доки у вас є гак на стелі, не впадайте у відчай.

Достатньо і трьох пальм, аби відчути себе в оазисі, і одного дурня, аби відчути себе в пустелі.

Звичайно, друковане слово – велика сила. Проте нецензурне – значно сильніше.

Коли все кінчиться, тоді тільки все й почнеться.

Коли оптиміст потрапляє в безвихідь, він упевнений, що це лабіринт.

Краще бути багатим і здоровим, ніж бідним і хворим.

Не виходьте з себе. Ви можете втратити адресу і не повернутися.

Не заривайте чужий талант в землю.

Ніщо не пожвавлює пейзаж так, як землетрус.

Ніщо так не заважає бачити, як точка зору.

Песиміст плаче в жилет, а оптиміст – в декольте.

Погода залежить від чоловіка, а клімат – від дружини.

Спочатку народ мовчить, потім стає під прапори, потім в чергу, потім знову під прапори і потім

знову мовчить.

Стрілянина є передавання думок на відстані.

Шлях до забуття лежить через тріумфальні ворота.

Якщо було б прийнято спочатку розкаюватися, а потім грішити, то й життя не складалося б із

зіпсованих задоволень.

Якщо у вас дійсно є план порятунку Росії, то залиште його в чернетці і нікому не показуйте!

ЗИЧИМО ВСІЛЯКОГО УСПІХУ, лист В. Ходасевича А. Шполянському від 31 жовтня 1928 р.

Милий Амінаде Петровичу,

велика подяка за квитки. Але ми одержали їх тільки зараз і, на жаль, не зможемо бути на вечорі, тому що мали необережність запросити редактора на вечерю. Ви розумієте, що такими речами не

жартують. А окрім жартів відмінити редактора вже пізно й незручно.

Зичимо усілякого успіху.

Привіти.

Ваш В. Ходасевич.


ПРЕВЕСЕЛИЙ НЕГІДНИК, з листа М. Горького М. Кольцову від 19 грудня 1932 р.

Мені здається, що набагато щиріше і вірніше відображає справжнє обличчя еміграції розвеселий

негідник Дон-Амінадо – Шполянський в серії віршів «Без заголовка». Негідник він – за посадою, а

за вдачею людина, неначе вельми недурна, гострозора і навіть здатна відчувати власне і чуже

негідництво, – непридатність для життя.


РЯТУЙ ВІД ГОЛОДНОЇ СМЕРТІ, з листа І. Буніна А. Шполянському

Амінаде Петровичу, дорогий, знову (sic!) треба рятувати старого від кігтів голодної й холодної

смерті – при нагоді організуй вечір.


ЙОГО ВІРШІ ВИРІЗАЛИ З ГАЗЕТ, зі спогадів Л. Зурова

У Парижі всі знали Дон-Амінадо. Без перебільшення можна сказати: в ті часи не було в еміграції

жодного поета, який був би настільки відомим. Адже його читали не лише російські парижани, у

нього були вірні прихильники в Латвії, Естонії, Фінляндії, Румунії, Польщі, Литві.

Він співробітничав з ліберальною газетою, а в числі його прихильників були всі російські водії, що входили у всілякі полкові об’єднання й військову спілку. Його вірші вирізували з газет, знали

напам’ять. Повторювали його крилаті слівця. І багато хто починав читати газету із злободенних

віршів Дон-Амінадо.


ТВЕРЕЗИЙ В БЕЗНАДІЙНОСТІ, з оцінки творчості А. Шполянського Г. Адамовичем

Немає зараз в нашій літературі письменника більш, ніж він, безнадійного і в цій безнадійності

тверезішого.

...Дон-Амінадо вдається сказати те, чого ніколи письменник «серйозний» сказати не міг би.

...Дон-Амінадо прикидається веселуном і під гомін протягає таку тугу, таке серцеве спустошення, такий відчай, що незайманим у світі не залишається майже нічого. Він неначе запрошує не вірити

йому – ну, що ви, даруйте, це ж все пишеться від третьої особи, від імені простака, який осмілився

філософствувати; хіба нормальна, коректна людина стане таке стверджувати! – проте

наполегливість, з якою він за свого героя ховається, наводить на думку, що… він з ним заодно і

користується ним для того тільки, аби бути собою.


ЙОГО НЕ ЗНАВ НІХТО, з розвідки К. Петровської «Дон-Амінадо, трагічний блазень»

Л. Білозерська (яка стала потім Булгаковою) згадувала, що на кораблі «невелика, вгодована, середніх років людина з округлими рухами і миловидним обличчям, яке нагадувало мордочку

фокстер’єра, поет Дон-Амінадо (Амінад Петрович Шполянський) поводився так, ніби валюти у

нього водилося вдосталь і мінливості долі його не стосувалися й не страхали».

Цю роль Дон-Амінадо грав і в еміграції – такий Чичиков – середніх років, приємної зовнішності, забезпечений, повний планів. Ця роль надзвичайно подобалася самому Дон-Амінадо, він її всіляко

леліяв і перебільшував.

…Дон-Амінадо організовує, розпоряджається, жартує, шумить і виявляється, що ніхто до ладу не

розуміє, що він за людина. Так часто буває з тими, хто завжди на видноті. Ось і Зінаїда Гіппіус, міркуючи про поезію Дон-Амінадо, раптом якось осікається: «Що він за людина?».

Щоденна присутність Дон-Амінадо перед газетною публікою, органічна і вимушена

«злободенність» парадоксальним чином приховували цю людину від публіки. Він неначе з

задоволенням носив машкару загального дотепника і розпорядника і дарувальника експромтів.

Здається, що Дон-Амінадо сам підтримував цей образ. Чи було це бажанням приховати дійсність?

Заховати за машкарою задоволеного і захищеного внутрішню уразливість? Може, це було й

свідомо вибраною роллю сильного і веселого серед слабких і сумних?