Чижевский Дмитрий (fb2)


Настройки текста:





ЧИЖЕВСЬКИЙ Дмитро Іванович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: німецько-російський.

Лінгвіст, славіст, культуролог, філософ, літературознавець, релігієзнавець. Псевдонім – Фріц

Ерленбуш.

З дворянської родини. Батько, Чижевський І., – офіцер-артилерист.

Народився 23 березня (4 квітня) 1894 р. в м. Олександрії Херсонської губернії Російської імперії

(нині – районний центр Кіровоградської області України).

Помер 18 квітня 1977 р. в м. Гейдельберзі (Німеччина). За заповітом кремований, прах похований

на місцевому цвинтарі.

Закінчив Олександрійську чоловічу гімназію (1911), фізико-математичний факультет

Петербурзького (1911-1913) та історико-філологічний факультет Київського університету св.

Володимира (1914-1919) університети, навчався в Гейдельберзькому (1921-1922) та

Фрейбурзькому (1923-1924) університетах.

Працював викладачем Київських культурно-просвітницького відділу Ради професійних спілок і

Робітничого технікуму (1919-1920), приватного жіночого інституту (1920), Київського інституту

народної освіти (1921), празького Українського педагогічного інституту (1924-1929),

мюнхенського Українського Вільного університету (1929-1949), американського Гарвардського

університету (1949-1956), директором німецького Інституту славістики Гейдельберзького

університету (1956-1977).

Дійсний член Гейдельберзької та Хорватської академій наук.

Член «Українського товариства ім. Т. Шевченко» (Львів), «Кантівського товариства» (Галле),

«Гегелівського союзу» (Гаага), «Німецького товариства слов’янських досліджень»,

«Слов’янського інституту», «Лінгвістичного гуртка» (усі − Прага).

Голова «Німецької спілки викладачів славістики».

Почесний професор Кельнського університету (1970).

Друкувався в газеті «Робітниче життя», в журналах «Сучасні нотатки», «Zeitschrift für slavische

Philologie», «Архів з історії філософії», «Новий журнал».

Як вчений дебютував монографією «Гегель в Росії» (1924).

Потім настала черга наступних доробків: «Логіка» (1924), «Філософія на Україні» (1926), «Тютчев

і німецький романтизм», «Хрестоматія з грецької філософії» (обидва − 1927), «Dostojevskij

Studien», «Нариси з історії філософії на Україні», «Сковорода» (усі – 1931), «Філософія Г. С.

Сковороди», «Hegel bei den Slavan» (обидва – 1934), «Štúrova filozofia života» (1941), «Українське

літературне бароко. Нариси» (1941-1944), «Історія української літератури» (1942 ), «Історія

давньоруської літератури: київська епоха» (1948), «Порівняльний нарис слов’янських літератур»

(1952), «On the Question of Genres in Old Russian Literature» (1954), «Історія української літератури

від початків до доби реалізму» (1956), «Про романтизм у слов’янських літературах», «До

стилістики давньоруської літератури» (обидва – 1957), «Das heilige Russland» (1959), «Історія

руської літератури до епохи бароко» (1960), «Russland zwischen Ost und West» (1961), «Russische

Literaturgeschichte des 19 Jahrhunderts» (1964), «Abriss der altrussischen Literaturgeschichte» (1968),

«Порівняльна історія слов’янських літератур» (1971), «Skovoroda, Dichter, Denker, Mystiker»

(1974), «A History of Ukrainian Literature» (1975).

Всього перу нашого земляка належить понад сто книг, виданих 15 мовами.

Зробив важливе відкриття – віднайшов і підготував до друку втрачений два століття тому рукопис

основної філософсько-педагогічної праці видатного чеського педагога і філософа ХVII ст. Яна

Амоса Коменського.

Спеціалізувався з проблем історії філософії переважно слов’янських країн. Вважав, що

староруська література є літературою Київської Русі, а отже є українською.

Спільної мови з владою, як правило, не знаходив. Сидів у в’язниці за царського режиму (1916-

1917), зазнав арешту і ледве не був розстріляний за «революційної влади» (1918), а про

більшовицький режим говорив, що він не знає гуманності і повертає суспільство до варварства.

Ним же за рішенням Київської Надзвичайної Комісії був заарештований «за виступи проти

Радянської влади, за заклики до повалення більшовиків» (1920).

Не витримавши «більшовицьких новацій», емігрував: до Німеччини, Чехословаччини, США.

Унікальну багатомовну наукову бібліотеку нашого земляка конфіскували радянські війська (1945).

У Празі пройшла наукова конференція «Дмитро Чижевський. Особистість і творчість (2002).

В Україні вийшли книги Ч.: «Українське літературне бароко» (2003), чотиритомник філософських

праць і переклад «Порівняльної історії слов’янських літератур» (2005), а фундаментальна «Історія

української літератури» (2003) стала базовим вузівським підручником.

На його честь відкрита меморіальна дошка в Інституті філології Київського національного

університету ім. Т. Шевченка (2006).

У Москві видрукувана монографію Н. Над’ярних «Дмитро Чижевський. Єдність суті» (2006).

Серед друзів та близьких знайомих Ч. – В. Зінківський, Ф. Степун, Р. Якобсон, Т. Манн, Д.

Дорошенко, М. Шаповал, М. Шнайдер, М. Грушевський, А. Вінценз, С. Франк, Л. Мюллер, Д.

Герхард, Г. Гадамер, А. Шульце, А. Гельб, П. Менцер, Е. Верман, М. Бентов (Пилипенко), Д.

Герхард, В. Вайнтрауб, Г. Гуссерль, М.