ФЛОРОВСЬКИЙ Георгій Васильович
ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії
Національний статус, що склався у світі: російський.
Філософ, теолог. У чернецтві – Георгій.
З родини священика. Батько, Флоровський В., – законовчитель Єлизаветградської чоловічої
гімназії.
Народився 28 серпня (10 вересня) 1893 р. в с. Ковалівці Єлизаветградського повіту Херсонської
губернії Російської імперії (нині – в межах м. Кіровограда, адміністративного центру однойменної
області України).
Помер 11 серпня 1979 р. в м. Принстон (США).
Закінчив Одеську чоловічу гімназію (1911), історико-філологічний факультет Новоросійського
університету (1911-1916).
Працював викладачем Новоросійського університету (1920), Богословського інституту імені
преподобного Сергія Радонезького (1925-1947), деканом нью-йоркської Свято-Володимирської
духовної академії (1948-1958), завідуючий кафедрою історії Східної церкви Гарвардського
університету (1958-1964), викладачем Принстонських духовної семінарії та університету (1964-).
Член Британської академії наук.
Член Афінської академії наук.
Член Американської академії мистецтв і науки.
Член Брюссельської академії релігійних наук.
Почесний доктор університету Нотр-Дам.
Почесний доктор Свято-Володимирської духовної семінарії.
Почесний доктор Вельського університету.
Почесний доктор Пристонського університету.
Член Центрального Виконавчого комітетів Всесвітньої Ради Церков (1948).
Спеціалізувався з проблем богослов’я, візантології, культурології, історії російської філософії.
Як вчений дебютував працею «Сучасні вчення про умовиводи» (1916).
Потім настала черга наступних доробків: «Історична філософія Герцена» (1923), «Людська й
Божественна мудрість» (1924), «Основи логічного релятивізму» (1925), «Смерть на хресті»,
«Еволюція і епігенез»(обидва – 1930), «Східні отці 4 століття» (1931), «Візантійські отці 5-8
століть», «Проблеми християнського об’єднання»(обидва – 1933), «Східні Батьки церкви від IV до
V сторіччя» (1937), «Шляхи російського богослов’я» (1937), «Східна традиція в християнстві»
(1949).
Англійською мовою видане 14-томне зібрання творів Ф.
У Одеському державному університеті для студентів-філософів заснована стипендія ім. Георгія
Флоровського (1995).
У Одеському державному університеті проводяться студентські наукові читання пам’яті земляка
(1998).
Не сприйнявши більшовицької революції, емігрував – спочатку до Болгарії (1920), потім –
Чехословаччини (1923), Франції – (1925) і, зрештою, – США (1948).
Архів нашого земляка зберігається в бібліотеці Принстонського університету.
Серед друзів та близьких знайомих Ф. – П. Савицький, М. Ланге, П. Сувчинський, М. Трубецькой
та ін.
***
ПРИРОДА ВМИРАЄ У ЛЮДИНІ, з життєвого кредо Г. Флоровського
Смерть людини стає космічною катастрофою, бо у вмираючому природа втрачає своє безсмертне
осереддя i сама як така вмирає в людині.
СЛІПІ ВОЖДІ СЛІПИХ МАС, уривок з книги Г. Флоровського «Євразійська спокуса»
В євразійстві прокидається запізнілий романтичний пафос стихії, заповзятої, владної,
багатоколірної. Євразійці усюди бачать стихію – і люблять її, і вірують в неї, в органічні закони
природного зростання. У самих собі вони із задоволенням відчувають «віяння незвичайного
стихійного підйому сил», які вибиваються і вириваються з-під розвалин приреченого минулого.
Історія для них, найперше, могутній силовий процес, явище сили, а не духу, розвиток, а не
творчість і не подвиг.
Після великих історичних потрясінь поламані і покалічені в них люди... від втоми і безсилля, починають марити про силу і потужність в якійсь надривній підлесливості до стихії. У пафосі
стихії стираються категоричні межі добра і зла, як якась моралістична умовність, як причіпка дуже
суб’єктивної рефлексії, несумірної з вищою правдою і мудрістю історичного надособистого буття.
Не за етичними і духовними мірилами визначається ...і оцінюється гідність людей і подій...
Складається культ «сильних» людей, не то «героїв», не то «розбійників»...
...Звичайно, на чисте «зло» ні народи, ні особи ніколи не перетворюються, вони лише бувають і
стають... носіями зла, проте цього обмежувального «лише» не слід перебільшувати. Бо «зло» не є
чимось зовнішнім, воно не як додатковий вантаж приєднується до своїх носіїв; воно стає для них
фатальним внутрішнім законом, онтологічно
