Флоровский Георгий (fb2)




ФЛОРОВСЬКИЙ Георгій Васильович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Філософ, теолог. У чернецтві – Георгій.

З родини священика. Батько, Флоровський В., – законовчитель Єлизаветградської чоловічої

гімназії.

Народився 28 серпня (10 вересня) 1893 р. в с. Ковалівці Єлизаветградського повіту Херсонської

губернії Російської імперії (нині – в межах м. Кіровограда, адміністративного центру однойменної

області України).

Помер 11 серпня 1979 р. в м. Принстон (США).

Закінчив Одеську чоловічу гімназію (1911), історико-філологічний факультет Новоросійського

університету (1911-1916).

Працював викладачем Новоросійського університету (1920), Богословського інституту імені

преподобного Сергія Радонезького (1925-1947), деканом нью-йоркської Свято-Володимирської

духовної академії (1948-1958), завідуючий кафедрою історії Східної церкви Гарвардського

університету (1958-1964), викладачем Принстонських духовної семінарії та університету (1964-).

Член Британської академії наук.

Член Афінської академії наук.

Член Американської академії мистецтв і науки.

Член Брюссельської академії релігійних наук.

Почесний доктор університету Нотр-Дам.

Почесний доктор Свято-Володимирської духовної семінарії.

Почесний доктор Вельського університету.

Почесний доктор Пристонського університету.

Член Центрального Виконавчого комітетів Всесвітньої Ради Церков (1948).

Спеціалізувався з проблем богослов’я, візантології, культурології, історії російської філософії.

Як вчений дебютував працею «Сучасні вчення про умовиводи» (1916).

Потім настала черга наступних доробків: «Історична філософія Герцена» (1923), «Людська й

Божественна мудрість» (1924), «Основи логічного релятивізму» (1925), «Смерть на хресті»,

«Еволюція і епігенез»(обидва – 1930), «Східні отці 4 століття» (1931), «Візантійські отці 5-8

століть», «Проблеми християнського об’єднання»(обидва – 1933), «Східні Батьки церкви від IV до

V сторіччя» (1937), «Шляхи російського богослов’я» (1937), «Східна традиція в християнстві»

(1949).

Англійською мовою видане 14-томне зібрання творів Ф.

У Одеському державному університеті для студентів-філософів заснована стипендія ім. Георгія

Флоровського (1995).

У Одеському державному університеті проводяться студентські наукові читання пам’яті земляка

(1998).

Не сприйнявши більшовицької революції, емігрував – спочатку до Болгарії (1920), потім –

Чехословаччини (1923), Франції – (1925) і, зрештою, – США (1948).

Архів нашого земляка зберігається в бібліотеці Принстонського університету.

Серед друзів та близьких знайомих Ф. – П. Савицький, М. Ланге, П. Сувчинський, М. Трубецькой

та ін.


***

ПРИРОДА ВМИРАЄ У ЛЮДИНІ, з життєвого кредо Г. Флоровського

Смерть людини стає космічною катастрофою, бо у вмираючому природа втрачає своє безсмертне

осереддя i сама як така вмирає в людині.


СЛІПІ ВОЖДІ СЛІПИХ МАС, уривок з книги Г. Флоровського «Євразійська спокуса»

В євразійстві прокидається запізнілий романтичний пафос стихії, заповзятої, владної,

багатоколірної. Євразійці усюди бачать стихію – і люблять її, і вірують в неї, в органічні закони

природного зростання. У самих собі вони із задоволенням відчувають «віяння незвичайного

стихійного підйому сил», які вибиваються і вириваються з-під розвалин приреченого минулого.

Історія для них, найперше, могутній силовий процес, явище сили, а не духу, розвиток, а не

творчість і не подвиг.

Після великих історичних потрясінь поламані і покалічені в них люди... від втоми і безсилля, починають марити про силу і потужність в якійсь надривній підлесливості до стихії. У пафосі

стихії стираються категоричні межі добра і зла, як якась моралістична умовність, як причіпка дуже

суб’єктивної рефлексії, несумірної з вищою правдою і мудрістю історичного надособистого буття.

Не за етичними і духовними мірилами визначається ...і оцінюється гідність людей і подій...

Складається культ «сильних» людей, не то «героїв», не то «розбійників»...

...Звичайно, на чисте «зло» ні народи, ні особи ніколи не перетворюються, вони лише бувають і

стають... носіями зла, проте цього обмежувального «лише» не слід перебільшувати. Бо «зло» не є

чимось зовнішнім, воно не як додатковий вантаж приєднується до своїх носіїв; воно стає для них

фатальним внутрішнім законом, онтологічно розкладає своїх носіїв і може довести їх до повного і

необоротного розпаду – у скам’янілому невідчутті і нерозкаяності.

...Духовні отрути глибоко всмокталися в російське життя і ще довго будуть в ньому чадіти і

смердіти. І, звичайно, не тільки «старий правлячий шар» укритий виразками і отруєний отрутою

історичного розкладання, але в набагато більшому ступені і «новий», народжений і сповитий в

буйстві і злості. І марно, і наївно сподіватися на вицвітання і самовивітрювання цих отрут...

В євразійстві знову оживає найгірша і