ФЛОРИНСЬКИЙ Кирило
ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії
Національний статус, що склався у світі: російський.
Священик. В чернецтві – Кирило (1756).
З родини священика.
Народився в 1729 р. (1727?) в м. Баришівці Переяславського повіту Полтавської губернії
Російської імперії (нині – районний центр Київської області України).
Помер 27 вересня 1795 р. в м. Києві Російської імперії (нині – столиця України). Похований в
соборному храмі Золотоверхого монастиря.
Навчався в Київській духовній академії, Петербурзькій академії наук.
Був півчим при дворі імператриці (1754), вчителем Новгородської духовної семінарії (1756-1760),
батюшкою російської посольської церкви в Парижі (1760-1761), архімандритом Борисоглібського
Новоторжківського монастиря Тверської єпархії (1764-1768), єпископом Севським і Брянським,
вікарієм Московської єпархії (1768-1778).
Заснував семінарію в Троїцько-Сергіївському Посаді.
Серед друзів та близьких знайомих Ф. – Г. Добринін, Г. Кременецький, І. Болтін, Д. Волков, І.
Голенівський, П. Сумароков, І. Захаров та ін.
***
ЛІКИ ВІД ХВОРОБ ДУШІ
, з пастирського кредо
К. Флоринського
Лагідність – ліки від хвороб душі.
ДОКИ СПАТИМЕМО, ДОТИ Й СТРАЖДАТИМЕМО, з проповіді К. Флоринського
Мы отягчены всеми надругательствами, страждуще гонимы, гонимы и мучимы, мучимы и
вяжемы, вяжемы и уязвлены, отечества и правоверия лишаемы, дремлюще,
благовоннолиственного сего видехом древа. Древо сие человекоядцы, птицы Остерман и Миних
со своим стадищем начали было сеющи и терзати: обаче мы дремлюще не видехом, ниже
чувствовахом доколе же сие сольное семя нас непригласи спящих; доколе дремлюще? – доколе
страдати имате?
КИЇВСЬКІ ЧЕНЦІ ГРАЛИ ВИДНУ РОЛЬ, з розвідки «Дані про українців на єпархіальних
кафедрах Фінської Руси» на kominarod.ru
Перше місце посеред великоруських монастирів займав Троїцько-Сергієвий монастир, в р. 1744
перейменований в лавру; монастир цей (в 60 км від Москви) був заснований славним
подвижником XIV ст. преп. Сергієм Радонезьким ще в тих часах, коли з Київської митрополії не
виділилась Московська.
За свою трьохсотлітню до XVIII в. історію Троїцько-Сергієвий монастир особливо вславився в
Смутну добу московської історії, коли витримав в 1608-1610 рр. осаду польського війська і був
взагалі одним з головних осередків, звідкіля йшли заклики до боротьби зо смутою і наїздниками.
Тим більш вимовним є для нас факт, що в цьому, давньому і славному в історії Московщини,
монастирі українські ченці мали перевагу і таку видну ролю в керуванні життям впродовж
десятиліть. Архімандритами були українці: Гавриїл Бужинський, Амвросій Дубневич, Кирило
Флоринський, Арсеній Могилянський, Афанасій Вольховський, Лаврентій Хоцятовський.
ПРЕОСВЯЩЕНСТВО – ОСОБИСТІСТЬ КОНТРАСТНА, з інтернет-сайту Російської
православної церкви
Суперечливий і різко контрастний характер малюється перед нами при знайомстві з особистістю
преосвящ. Кирила. З одного боку, це людина вчена, яка має живий розум і видатну пам’ять. Він
користався повагою деяких високопоставлених осіб, заслужив ласку імператриці як проповідник.
Проте діяльність його як єпископа відзначена багатьма непорядними справами і вчинками.
Почавши діяльну боротьбу з різними марновірними і грубими звичаями, преосвященний
незабаром перейшов до таких самовладних заходів, котрі ніяким чином не могли бути
схваленими. У поводженні з підлеглими допускав брутальність навіть під час богослужінь,
дозволяючи собі кричати на священнослужителів.
За спогадами його келійника Добриніна, він, певно, страждав якоюсь нервовою хворобою. У
спокійному стані він був приємною, доброю людиною, але таким, як наголошує Добринін, Кирило
бував лише кілька годин на рік.
Самовладні дії преосвященного спричинили за собою велику кількість скарг. Після розслідування
його 26 квітня 1778 р. відправили на відпочинок у Києво-Золотоверхий монастир.
ХРИСТОС ТЕРПІВ І НАМ ВЕЛІВ, з есе Ю. Кагарлицького «Сакралізація як прийом»
В. М. Живов і Б. О. Успенський відзначають: «У наступні роки XVIII ст. найменування, яке нас
цікавить, зустрічається рідше, оскільки місце помазаників-імператорів достатньо довго займали
імператриці, іменувати яких «Христом» було трохи незручно». Проте риторична «зустріч»
реальної монархині з образом Христа неминуча. І те, як вона відбувається, дуже симптоматично.
Ми наведемо приклад із проповідницької практики 1740-х років.
У 1742 р. Кирило Флоринський вимовляє «Слово в тиждень Ваїй» на тему: «Рцыте дщере
Сионове, се царь твой грядет тебе кроток» (Мф. 21:5).
«Слово...» Кирила Флоринського дуже докладне. Спочатку обговорюється сам образ лагідності
Христової – як він виявлений у Писанні, продиктованому Духом Святим. Сам цей образ,
підкреслює оратор, досить проблематичний: «Сие достоинство Царь, высоко зело в человецех, а
грядет кроток высоко пред Богом, но нижае всего пред человеки: еже, яве отсюду показуется, что
мнози неизследимые следы, недр небесных проходити мнящеся, преткнушася о кротость».
Для багатьох, говориться в проповіді, лагідність Христа стала свого роду «каменем спотикання».
Адже саме лагідність стала вищою Христовою наукою, котру не засвоїли фарисеї і книгарі, не
засвоїв і весь народ Іудеї, котрий не очікував побачити довгоочікуваного Царя лагідним.
Найдокладнішим чином розглядається євангельське місце, обране як тема. І тільки після цього
проповідник говорить про лагідність християн як про наслідування лагідності самого Христа: «И
кое будет разнствие человеку от скота, христолюбиву от христоборца, верну от неверна,
законному Монарсе от похитителей престолов чуждих и от тиранна, аще не кротость, кротость
Христова. Кой характир, кое знамение, кая печать; и что за примета, яко в нас образ Божий, яко
мы человецы да еще Христовы; аще не кротость, кротость Христова».
І нарешті, після викриття пануючих звичаїв, проповідник приступає до «актуальної» теми:
«Кротость первейший характир есть и предержавных мира сего потентатов».
Далі ця думка ретельно обґрунтовується; малюється ідеальна постать «лагідного царя» – він не
відвертається від жебраків, милосердний до своїх підданих.
…Проповідник проводить паралель між Єлизаветою і візантійським імператором Феодосієм.
Останній, як відомо, хотів спрямувати свій гнів на жителів Антіохії, які повалили статуї його і
його дружини, проте прислухався до поради Флавіана Антиохійського не винищувати людей і
виявив лагідність. Що ж говорити про Єлизавету, яка прощає ворогів, котрі змарнували спадщину
Петра Великого?
Єлизавета в її лагідності зближається з Христом. Проте це зближення здійснюється на зовсім
інших підставах, ніж у попередню епоху. Єлизавета зближається з Христом не завдяки своєму
становищу, а завдяки своїм чудовим, але людським якостям. Адже кожен християнин повинний
прагнути уподібнитися Рятівнику в лагідності – «Христос терпів і нам велів». Єлизавета лише
перевершила в цьому інших, і серед них Феодосія Великого.
Звернемо увагу на останню обставину. Єлизавета порівнюється не тільки з Христом, але й з
Феодосієм Великим, причому не уподібнюється йому у своїх видатних якостях, а перевершує
його.
ЗАСИЛАЛИ ДО ДАЛЕКИХ ЄПАРХІЙ, з дослідження «Обмосковлення Української церкви» на
ukraine-church.com
На духовенство сипались тяжкі кари з усіх боків. Бувало, що приходили сповідатися підіслані
провокатори, аби випробувати священика. Духовна Консисторія так само грубо поводилася з
духовенством і тяжко його карала. Звичайно бувало, що коли священика кликали до Консисторії
на суд, то його арештовували й заковували в кайдани, а потім робили тяжкий допит.
Кари на тілі духовенства були звичайною річчю і скасовані тільки за Олександра І. За найменші
підозріння хватали навіть єпископів, позбавляли сану, розстригали і навіть карали на горло...
Звичайно, такий стан російського духовенства докочувався й до України, бо й там стали
переслідувати всю Церкву. Сильне переслідування розпочав Петро І, а Катерина II повела вже
планове, обдумане обрусіння.
Так, Катерина II при обсадженні вищих церковних посад завжди давала перевагу москвинам, а
українців почала засилати на далекі єпархії.
Українська Церква мала великі маєтки, і вони не давали спокою войовничій цариці. Ці маєтки
Церква вживала на утримання своїх шкіл, шпиталів, друкарень і т. ін. Цариця забрала церковні
маєтки в Росії ще 1763 р., але в Україні через сильний спротив духовенства не могла їх легко
забрати – відняла їх аж 1786 р.
Замість забраних земель встановили для Церкви «милостивий штат». Цими штатами вільне
українське духовенство перетворилося в державних урядників, як то було в Росії.
Усе це сильно розкладало духовенство, відривало його від свого народу, родило байдужість до
Церкви, сіяло атеїзм. Нижче духовенство було безправне й залякане, а єпископи стали тиснути
його.
Нерідко доходило до публічних скандалів. Так, про єпископа Кирила Флоринського сучасник
розповідає, що «преосвященний завжди, навіть за Службою Божою, доходив до такого роз’ярення,
що кому з підвладного духовенства трикирієм бороду підпалить, кому жмут волосся вирве, кому
кулаком дасть у зуби, кого пхне в живіт ногою... Усе це робить, лаючись на всю церкву, де б то не
було – чи у вівтарі, чи серед церкви, особливо ж у той час, як на його одягають святі шати».
НА ПОДЯКУ ПЕРЕТВОРИЛИ УКРАЇНУ В ПОКРІПАЧЕНИЙ ДОДАТОК ІМПЕРІЇ, з есе Г.
Могильницької «Літос, або Камінь із пращі правди на розбиття митрополичого блудослів’я»
До речі, засновником ще однієї уславленої чернечими подвигами пустині – Оптинської – також
був український учений-святитель Паїсій Величковський, якого історики Церкви називають
родоначальником староства. Кажуть, що саме він є автором отієї молитви оптинських старців, яку
ми всі (я сподіваюся) щоранку читаємо.
Та, мабуть, досить прикладів, Владико? Щоб їх усі перелічити – волової шкури не вистачить!
Я лише хочу наголосити, що всі ці (й десятки інших) «мужі мудрі й благого житія», що за якесь
століття витягли Росію «из мрака невежества» до рівня цивілізованої держави, і народилися, і
виховалися, й освіту отримали в тій Україні, про яку Ви, Владико, кажете, що «бєз Вєлікой Россії»
вона нічого не варта!
Назвіть мені, Ваше Високопреосвященство, хоч одного великороса, який би зробив для України
хоч малу частку того, що зробили для Росії Єпифаній Славинецький, Стефан Яворський, Феофан
Прокопович, Кирило Флоринський, Варлаам Ієницький, Амвросій Юшкевич, Паїсій
Величковський, Дмитро Туптало, Інокентій Кульчицький, Інокентій Нерунович, Філофей
Лещинський, Серапіон Латушевич, Сильвестр Головацький, Феофілакт Лопатинський, Іларіон
Рогалевський, Софроній Кристалевський, Іосаф Горленко, Іоан Максимович, Арсеній Мацієвич та
інші українські діячі – їм же несть числа!
Що дала Росія Україні взамін? Чим віддячила за подвижницьку працю українців-просвітителів?
Перелічу хоч дещицю з того безмірного списку «великоруської вдячності»: заборонила друк
українських книг, ліквідувала друкарні, закрила Києво-Могилянську Академію, зруйнувала оплот
вольності української –Запорізьку Січ, знищила гетьманство й остаточно перетворила Україну в
покріпачений додаток імперії з безграмотним, позбавленим чуття національної гідності
населенням.
