неначе вимовляємо кожну хвилину стають невпізнанними, загорнутими в таємницю і народжують
несподіваний відгомін в серці.
Я тот, кто жил
во времена мои,
Но не был мной.
Я младший из семьи
Людей и птиц,
я пел со всеми вместе
И не покину пиршества живых...
Як вічно і у той же час сучасно це звучить! Він вже ожив «на бенкеті живих» і розповів нам
багато про себе і про нас. ...Цей новий голос в російській поезії звучатиме довго. Величезні пласти
роботи відчуваються у віршах книги «Перед снігом»...
Тим, у кого немає цієї книги, я раджу будь що дістати її, аби судити про неї найстрогішим судом.
Ця книга нічого не боїться.
НЕ ПИСАВ ПРО НЕІСТОТНЕ, з статті «Росія відзначає 100-річчя Арсенія Тарковського» РІА
«Новини»
Як неодноразово говорив сам Тарковський, вірші він почав писати «з горщика». У сім’ї
Тарковських поезія була природною формою спілкування. Один одному адресувалися записки і
листи, в віршах відображалися сімейні події. Цю звичку він зберіг до кінця життя.
...Позбавлена партійної тематики, його поезія не могла пробитися до читача. Щоб стати поетом,
«потрібним масам», досить було написати всього декілька віршів, які прославляють великого
вождя і уряд. Був і інший шлях: деякі друзі радили Тарковському опублікувати свої вірші під
виглядом перекладів. Проте для нього найважливіше було залишатися чесним перед самим собою
і перед своїм покликанням.
Впродовж 15 років вірші Тарковського з’являлися у пресі лише епізодично. Довгий час як поет
він залишався невідомим. Але не як перекладач: його прекрасні переклади східних поетів, як і
раніше, видавалися. Проте таке заняття для людини з яскраво вираженою творчою
індивідуальністю було тягарем.
...Повна природність в усьому – ось, мабуть, одна з головних відмінностей поезії Тарковського.
Природність відчуттів, думок, органічність їх виразу, інтонацій, про що б він не писав, природне
відчуття себе в просторі світової культури.
Світ поезії Тарковського багатогранний і глибокий. Він говорить про складні відчуття, явища, про
суперечність людського існування. Його поезію відрізняє вражаюча ваговитість. Вона полягає
в думках і відчуттях, він ніколи не розмінювався на дрібниці, не писав про неістотне.
ЦІЛУВАВ РІДНУ ЗЕМЛЮ, з нарису С. Орел «Я свідомо йду цим шляхом і несу свій хрест»
Юний Арсен, прибувши до столиці, у пошуках долі й освіти, перший час заробляв на життя
працею у газеті «Гудок». Очевидно, за порадою Григорія Шенгелі, на той час теж співробітника
цієї газети, у якого квартирував, взявся за фейлетони (досить популярний жанр на початку
минулого століття). І перша його політична інвектива була спрямована якраз проти буржуазного
діяча Юзефа Пілсудського. Правда, через півстоліття, у 1975 році, відвідавши Польщу, вже
немолодий Арсен Олександрович поклав квіти на могилу колишнього батькового товариша…
Першу любов Арсена теж звали Марією. Була вона трохи старшою від шістнадцятирічного
залицяльника і жила у тому будинку по колишній Олександрівській, де нині розташований музей
видатного поета у Кіровограді, відкритий десять років тому. Марія Фальц була солом’яною
вдовою білого офіцера, тому не могла відповісти взаємністю на палкі почуття юнака. Але саме їй
він присвятив найбільше своїх віршів про кохання, і через багато років донька Марина,
досліджуючи творчість батька, зробить відкриття, що ті вірші присвячені не їхній з Андрієм
матері Марії Вишняковій, а невідомій єлизаветградці…
Відомо також, що набагато пізніше він пробуватиме застерегти свого вже дорослого сина Андрія
від надмірної захопливості в коханні, але хіба від цього можна вберегтися?
Ставлення до своєї малої батьківщини у Арсена Тарковського було особливим. Відомо, що він
листувався із внуком Карпенка-Карого Андрієм Юрійовичем, який фактично врятував хутір Надія
від знищення і відстояв його музейний статус. Тут вони були однодумцями, Арсен
Олександрович, як міг, сприяв у цій справі.
У листах він нагадував, що не забув української мови і навіть соромив Андрія Юрійовича, що той
спеціально перекладає для нього деякі слова.
У 1955 році Арсен Тарковський востаннє приїздив на батьківщину. Звичайно, побував на хуторі
Надія. Колишня директорка обласного краєзнавчого музею Олена Ноземцева, яка супроводжувала
його в поїздці, згадує, що
