Потапенко Вячеслав (fb2)




ПОТАПЕНКО В’ячеслав Панасович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Актор, драматург, театральний режисер, літературний критик, журналіст, редактор, видавець.

Псевдонім – В. Потапов, Капітан Копєйкін.

З поміщицької родини.

Народився 1 січня 1863 р. в с. Веселому Куті Єлизаветградського повіту Херсонської губернії

Російської імперії (нині – с. Григорівка Новоукраїнського району Кіровоградської області

України).

Розстріляний 10 серпня 1937 р. в одній із сталінських катівень м. Ростова-на-Дону СРСР (нині –

адміністративний центр однойменної області РФ). Місце поховання – не відоме.

Закінчив Петербурзьку юнкерську школу.

Був актором і режисером труп М. Кропивницького (з 1883), М. Васильєва-Святошенка, М.

Старицького, видавцем-редактором газети «Нова зоря» (1904-1910), актором низки

єкатеринодарських театрів (1910-1917), дератизатором Краснодарської міської лікарні.

Друкувався в газетах «Літературно-науковий вісник», «Ранок», «Зоря», «Нова зоря»,

«Чорноморське узбережжя».

Як літератор дебютував драмою «За товариша», написаною у співавторстві з М. Старицьким

(1887).

Потім настала черга оповідань «Чубатий», «На нові гнізда», «Над кручею» (усі – 1899), «Перша

карна справа» (1890), «Чабан» (1927), сцени-монологу «Король Лір» (1912).

П. – автор оповідань «Я нікого не їм», «Казок старого кота», художнього нарису «Химка».

Перу нашого земляка також належить близько двох десятків п’єс, байки, вірші.

Стосунки з владою, якого б кольору вона не була, у П. не складалися. Так, його шість разів

заарештовували за царату (1900-1917). Його газету «Нова зоря» заборонили (1910).

Двічі потрапляв за грати і за більшовиків (1931; 1936). Вдруге – за звинуваченнями в здійсненні

контрреволюційної діяльності і причетності до терористичної організації, яка готувала вбивство

«вождя ВКП(б)». За рішенням трійки УНКВС по Азово-Чорноморському краю від 8 серпня 1937

р. засуджений до вищої міри покарання; того ж дня вирок було виконано.

Посмертно реабілітований (1958).

У Києві у збірці «Українська новелістика кінця XIX-початку XX ст. Оповідання. Новели.

Фрагментарні форми» видрукувані й доробки П. (1989).

У відділі рукописів Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України зберігається

близько двох десятків п’єс, а також байки, вірші.

Серед друзів та близьких знайомих П. – М. Старицький, М. Кропивницький, С. Варвалюк, М.

Шагінян, О. Огоновський, І. Замичковський, О. Суходольський, М. Садовський, І. Заньковецька та

ін.


***

ЖИТИ ДЛЯ ІНШИХ

, з життєвого кредо

В. Потапенка

Бажаєш жити для себе – живи для інших.

НА ГАЧОК, з оповідання В. Потапенка «Чарівниця»

Старі люде говорили … що вона божевільна, подруги величали її «Козир-дівка, вогонь-козачка», а

парубки дали їй прізвище «Чарівниця»:

– Там така дівчина, – казали вони, – пісню скласти, засміяти кого-небудь, прізвище притулити

козакові – се діло Марисі. На гулянці всіх перещебече, всякому рота затулить, а піде у танець – так

повірте, столітній дід не витримає – піде садить гопака. – Одно слово: чарівниця, та й годі!

...Якби ви побачили, одні очі чого варті!.. Здається, рідного батька проміняв би за них! Як зорі

блищать!.. А бровенята? Чорт їх бачив, де і хто їх малював такі! … І скрізь вона перед веде!..

Почне жати, не доженеш. А страху у неї ані крапелиночки! Нашу ріку ніхто човном не перепливе

… а чарівниця весла в руки – і вже на тім березі. Тілько й чуєш, як розлягається її чарівний спів…

А співає! Причарує!

...Се була чарівна краса, се була пишна квітка українського садку, се була розкішна стеблина

вільного українського степу. Але у сій красі було щось справді чарівне, виявлялась якась-то сила

таємного царства. Чорні, як вуголь, очі горіли якимось пекельним вогнем і сяяли діамантовим

світлом з-під густих вій. Чоло її високе, лице повновиде, рум’яне. Ніс трохи грецький, як

обточений, прямий; погляд відкритий, вільний – що твоя цариця.

– ...А кого б ти покохала?

– Козака! – гаряче сказала вона. – Високого, вродливого, з чорним вусом. Сяде на коня – орел!

Щоб, що є духу, розігнав свого коня, налетів на мене, ухопив мене на своє сіделечко і щоб щільно-

щільно притулив до себе, щоб аж в очах потемніло, щоб спалив мене своїм поглядом, щоб я

залилась, задушилась жагою кохання.

...Якось сиджу я на березі, за каменем: закинув вудку, а сам усе думаю про чарівницю. Карасі не

клювали, як затялись. Цілий час я дивився, як той дурень, на поплавець, а він – ані з місця. Я

сіпнув за вудлище, піймав гачок і плюнув з досади. Я так замислився, що замість нього прив’язав

цвяха, та ще й великого. Отсе так! Отсе закохався у Марисю! Хоч би ніхто не побачив, а то

засміють!


СЕ ПО-НАШОМУ, з ескізу В. Потапенка «В українській школі»

Він дістав байки Глібова і віддав їх одному із учнів прочитати; той почав читати ...З першого слова

очі учнів забігали,