ПОПОВИЧ Павло Романович
ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії
Національний статус, що склався у світі: російський.
Льотчик-космонавт (4/6). У Космосі пробув 18 діб 16 годин 14 хвилин. Перший український
космонавт.
З робітничої родини. Батько, Попович Р., – кочегар.
Народився 5 жовтня 1930 р. в селищі Узині Білоцерківського району Київської області СРСР (нині
– Білоцерківський район Київської області України).
Помер 30 вересня 2009 р. в м. Гурзуфі Автономної Республіки Крим України.
Закінчив Білоцерківське ремісниче училище (1947), Магнітогорський індустріальний технікум
трудових резервів й місцевий аероклуб (1951), навчався в Сталінградському військово-
авіаційному училищі льотчиків (1951-1952), Вищій офіцерській авіаційній інструкторській школі
ВПС (1953-1954), закінчив московську військово-повітряну інженерну академію ім. М.
Жуковського (1968).
Працював вагарем на заводі, служив старшиною ескадрильї курсантів (1952-1953), військовим
льотчиком 265-го винищувального авіаційного полку 336-ї винищувальної авіаційної дивізії 22-ї
повітряної армії. (1954-1959), у загоні космонавтів (1960-1980), заступником начальника Центру
підготовки космонавтів імені Ю. О. Гагаріна (1980-1989), директором Російського інституту
моніторингу земель и екосистем (1989-2001), головою ради директорів Всеросійського інституту
сільськогосподарських аерофотогеодезичних досліджень (2001-2009).
Двічі Герой Радянського Союзу (1962; 1974).
Президент Асоціації музеїв космонавтики (1989), Добродійного фонду імені першого космонавта
Ю. О. Гагаріна (1994), Фонду соціальної підтримки ветеранів Збройних сил «Союз» (1994).
Член редакційних колегії журналів «Новини космонавтики» (1996), «Політ» (1998).
Президент Всесоюзної уфологічної асоціації (1991-1992), уфологічної асоціації СНД (1992).
Президент Академії енерго-інформаційних наук (1992).
Заступник голови центрального правління Товариства радянсько-австрійської дружби.
Член Союзу письменників СРСР/Росії (1995).
Герой Праці Демократичної Республіки В’єтнам.
Нагороджений орденом князя Ярослава Мудрого IV ступеня (2005), двома орденами Леніна, орденами Червоної Зірки, Дружби народів, Пошани, медаллю «За освоєння цілинних земель», медаллю Республіки Куба.
Кавалер золотих медалей ім. К. Ціолковського і «Космос», медалі де Лаво.
Почесний радист СРСР (1962).
Депутат Верховної ради УРСР 7-9-го скликань.
Двічі побував у Космосі (1962; 1974).
Політ на човні «Схід-4» був першим груповим в історії світової космонавтики, під час другого, на
човні «Союз-14», відбулося стикування з орбітальною науковою станцією «Салют-3».
Наш земляк – почесний громадянин міст Узин, Біла Церква, Запоріжжя, Полтава (усі – Україна), Калуга, Магнітогорськ, Южно-Сахалінськ, Ковров, Ленінськ (усі – РФ), Гур’єв (Казахстан), Торговище (Болгарія), Нукус (Узбекистан).
В м. Узин П. встановлено бюст.
Його ім’ям названі гірський хребет в Антарктиді і мала планета, вулиця в м. Херсон.
Серед друзів та близьких знайомих П. – С. Корольов, Ю. Гагарін, Г. Титов, Г. Нелюбов, В.
Биковський, А. Ніколаєв, В. Терешкова, Є. Карпов, Ю. Артюхін, П. Бєляєв, Г. Шонін, Ю. Глазков, В. Челомей та ін.
***
ПОЛЕТІВ БИ ЩЕ, ТА...
, з життєвого кредо П. Поповича
Якби у мене було двадцять мільйонів доларів США, я б їх заплатив, аби ще раз побувати у
Космосі.
ЛІКАР БІЛЯ МЕНЕ СТОМЛЮВАВСЯ, зі спогадів П. Поповича
Організм кожного з нас піддавався суворим випробуванням: десять діб в сурдокамері, потім – в
термобарокамері, тривале перебування з зафіксованим тілом, обертання в трьох площинах на
тренажері «Ротор» й ін. В першу чергу нас випробовували на надвитривалість.
У мене від природи виявився дуже стійким вестибулярний апарат. Іван Іванович Брянов, який
займався тестом вестибулярного апарату, захотів перевірити мене на міцність. Коли він заступав
черговим по госпіталю, запрошував мене на позапланові випробування. Так от, зніме дані про
початковий стан мого організму (пульс 64 удари на хвилину, тиск 115 на 75), посадить в
спеціальне крісло – в ті роки воно мало ручний привід – і приступить до випробування: протягом
певного часу обертає мене, перевіряє пульс і тиск, дає хвилину передихнути і продовжує обертати.
Я в цей час піднімав і опускав голову, притискуючи підборіддя до грудей. Тривали перевірки
годину, лікар втомлювався, а мій пульс і тиск залишалися такими ж, як і на початку.
В ЕФІР ГАГАРІНУ Я ДАВ ПРАВИЛЬНІ СЛОВА, зі спогадів П. Поповича
Перший час ми жили на Центральному аеродромі імені М. В. Фрунзе в районі Хорошевського
шосе, в колишній казармі барачного типу, в якій ще недавно розміщувалися військові
будівельники. Приміщення були абсолютно порожніми. Армійські ліжка, тумбочки і табурети, постільну білизну ми з Федею Демчуком, водієм нашого автобуса, заносили самі.
Доки жили без сімей, проблем не було. Але коли привезли дружин і дітей, виникла напруженість з
відвідинами туалету, оскільки він був гарнізонним і ним користувалися солдати сусідньої частини.
Проте незабаром одержали квартири. Моя сім’я і сім’я майбутнього космонавта №2 Германа
Титова жили в двокімнатній квартирі на Ленінському проспекті. Велику кімнату займав я з
дружиною і дочкою Наташею, якій тоді було 4 роки, а меншу – Герман з дружиною Тамарою.
Якось нас попередили, що буде зустріч з головним конструктором Сергієм Павловичем
Корольовим. Ми внутрішньо напружилися, зібралися, до цього тільки чули про цю дивовижну
людину.
Стрімко увійшов невисокий кремезний чоловік з великою лобатою головою. Очі глузливо
примружені. Поверх одягу – білий халат. Я, командир групи, як це прийнято у військових, чітко, за всією формою доповідаю, а він абсолютно не за статутом вітається:
– Добридень, орлики!
Так назавжди ми, перший загін, і залишилися для нього «орликами».
...Всі ми були підготовлені відмінно, проте летіти можна було тільки одному. Ми, звичайно, бачили, що і Сергій Павлович, і головком, і Є. Карпов, і М. Каманін благоволили до Юрія. Одного
разу Євген Анатолійович запитав мене:
– Пашо, як ти думаєш, хто повинен летіти?
Я відразу відповів:
– Гагарін.
Він розсміявся:
– Я думав, ти вкажеш на себе.
З Юрою ми розуміли один одного з півслова. У ті квітневі вечори 1961 року говорили багато про
що. Одного разу я йому сказав:
– Ось злітаєш у Космос, станеш знаменитим, слава закрутить тобі голову, і забудеш про друзів.
Гагарін схопився з ліжка, підбіг до мене, я навіть подумав – битися буде. Він мені:
– Пашо, та як ти можеш такі слова сказати? Ти ж такий, як я!
Я став заспокоювати його, вибачився. Після польоту він справді не змінився.
В день старту Сергій Павлович Корольов попросив мене бути на зв’язку з Гагаріним. За п’ять
хвилин до команди «Протяжка один» пульс і артеріальний тиск космонавта прийшли в норму.
Гагарін попросив мене дати музику. Я запитав:
– Юро, дати «Конвалії»?
Він засміявся, в ЦУПі теж розсміялися. Весело стало всім, хто знав, як ми переробили цю
популярну пісню. У нашій редакції один з куплетів звучав так:
Ти сьогодні мені приніс
Не букет яскраво-червоних троянд,
А пляшку «Столичної».
Заберемося в очерет,
Надеремося від душі.
І навіщо нам ті конвалії?
У ефір я дав правильні слова.
ПЕРЕПОЛОХ ВНАСЛІДОК НЕ ТІЄЇ ГРОЗИ, зі спогадів П. Поповича
...Андрій (Андріян Ніколаєв – авт.) першим зв’язався зі мною:
– Беркут! Я Сокіл. Як чуєш мене? Прийом.
Я – йому:
– Андрюша! Я тебе не тільки чую, але й бачу. Ти летиш у мене справа, як маленький Місяць.
Ніколаєв – мені:
– Ти чого, я ж «Сокіл». Лаятися будуть.
Я – Ніколаєву:
– Та хто нас лаяти буде? Вони не дістануть нас!
Ось так ми і переговорювалися: «Андрюша» й «Паша». Сокола» і Беркута не використовували.
Ще до польоту вирішили деяку інформацію кодувати – не повідомляти ж на весь всесвіт, що
радянський космонавт в космосі «обробився», що у нього болить голова чи почалася блювота. В
цьому випадку на Землю необхідно було передати кодове слово: «ромашка» – воно означало
«болить голова», «гроза» – у космонавта блювота.
Повідомляти на Землю метеорологічну обстановку над Мексиканською затокою не входило в моє
завдання, але я передавав цю інформацію як текст для дослідження проходження довгих хвиль, проте абсолютно випустив з уваги, що стурбував керівників польоту станом свого здоров’ям. З
інших точок орбіти хвилі не проходили, Земля не могла їх прийняти, а тут дуже виразно: «Над
Мексиканською затокою ГРОЗА».
У Центрі управління польотами переполох – Поповичу погано – його нудить!
Почали мене допитувати про самопочуття і передбачувані причини розладу. Вони мене про
«ГРОЗУ» розпитують, а я їм детально – про блискавки, абсолютно випустивши з пам’яті
кодування неприємних ситуацій. Тільки коли вступив в зв’язок з Хабаровськом і Михайло
Петрович Кадушкін, штурман з ЦПК, монотонним голосом запитав: Беркут! Я – Весна-2! Так яку
ти бачив грозу? – до мене дійшов весь трагізм ситуації – адже перервати політ можуть!
Я заволав:
– Метеорологічну! Самопочуття нормальне! Все відмінно!
УСЕ ЗАСЕКРЕТИЛИ ДО ПЛУТАНИНИ, з кореспонденції Л. Задорожної «Про минуле та
майбутнє українських космонавтів»
Ось вiн – перший український космонавт. Росiянин за паспортом, українець в душi. Павло
Попович навiть у Москвi говорить рiдною мовою..
У цьому котеджному мiстечку живуть родини тих, хто першим освоював Всесвiт. «Якщо хтось
скаже, що не боявся, – не вiрте», говорить космонавт. У невагомостi органiзм шаленiє. Iнакше
циркулює кров, у скронях – неймовiрний стукiт, серце наче вистрибує. Комусь для адаптацiї
потрiбно 3 години, iншому – i семи дiб замало.
Про той полiт 62-го вiн довго не мiг розповiдати, секретнiсть – надзвичайна. Головний ворог та
конкурент – США. Країни змагались за першiсть у космосi понад сорок рокiв. Пiд час пiдготовки
до старту навiть дружини не знали, де їхнi чоловiки працюють. Засекретились так, що самi iнодi плутались.
Тюльпан та ромашка – це на землi квiти, а у космосi – назви людських хвороб. За допомогою
азбуки Морзе про них повiдомляли до Центру управлiння польотами.
РОЗВІДКА З ОРБІТИ, з статті О. Желєзнякова «Очільник військового «Алмазу»
У вересні 1966 року в ЦПК була створена група «Алмаз», орієнтована на підготовку на космічних
апаратах розробки В. Челомея. Вона була військовою і цілком таємною.
Випробування комплексу були розпочаті у момент жорсткого протистояння із Сполученими
Штатами. Одним з найголовніших питань, поставлених радянськими військовими перед
розробниками, було наступне: не просто розвідка, а оперативне постачання інформації про об’єкти
(зокрема мобільні) на суходолі, в морі, а також в повітрі і космосі. ...На борту знаходилися
прилади інфрачервоної розвідки й інша спеціальна апаратура.
У 1974 році як командир космічного корабля «Союз-14» і ОС «Салют-3» полковник П. Р. Попович
разом з бортінженером підполковником Ю. П. Артюхіним здійснив свій другий космічний політ. 3
липня ... благополучно зістикувалися із станцією і перейшли до неї.
Під час експедиції виконали складні роботи, які дозволили оцінити переваги і недоліки
функціонування космічного спостережного пункту і місце людини у вирішенні військових
завдань, і, найперше, – розвідки наземних об’єктів з космосу. Екіпаж повністю виконав програму і
успішно повернувся на Землю.
Надалі програма «Алмаз» поволі вмирала...
ВИ – ЛЕГЕНДАРНА ОСОБИСТІСТЬ, з телеграми В. Путіна П. Поповичу з нагоди його 75-
ліття
Ви належите до легендарного загону перших вітчизняних космонавтів, які відкрили людству
дорогу в Космос. Ваша героїчна біографія і сьогодні може служити прикладом і життєвим
орієнтиром для молоді.
УКРАЇНСЬКА ПІСНЯ... У ВСЕСВІТІ, бувальщина
12 серпня 1962 року в космічний політ стартував корабель «Восток-4» з льотчиками-космонавтами
СРСР О. Г. Ніколаєвим і П. Р. Поповичем на борту. Яке ж було здивування керівників Центру
управління, коли незабаром із космосу долинула... пісня «Дивлюсь я на небо».
Це Павло Попович тільки так міг передати почуття, які переповнювали його душу і серце. Чому
саме ця? Тому, певне, що саме в ній знайшли втілення філософські роздуми народу про Всесвіт і
безкінечність.
