У 1821 році П. І. Полетика написав книгу про зовнішню і внутрішню політику Сполучених
Штатів, видану 1826 року французькою мовою в Лондоні, а дещо пізніше – англійською мовою в
Сполучених Штатах. Уривки з неї в «Літературній газеті» в 1831 р. опублікував Олександр
Сергійович Пушкін. П. І. Полетика, крім того, залишив дуже відверті мемуари, частина яких, за
період 1778-1805 років, була опублікована в «Російському архіві» (1885).
Але не на дипломатичному терені ім’я П. І. Полетики заслужило найбільшу пам’ять. Ім’я його,
«чудового в товаристві люб’язністю освіченого розуму свого», пов’язане з кращими іменами
«золотого століття» російської літератури. Член знаменитого літературного товариства «Арзамас»,
П. І. Полетика був товаришем М. М. Карамзіна, Д. П. Дашкову, «батькові декабризму» Миколі
Тургенєву і його брату Олександру, князю П. А. Вяземському, К. Я. Батюшкову, І. І. Козлова, О.
С. Пушкіну і В. А. Жуковському.
«Я дуже люблю Полетику», – записав 2 червня 1834 року в своєму щоденнику О. С. Пушкін, який
не раз згадував ім’я Петра Івановича в листах і на сторінках свого щоденника.
«ТУАЛЕТНИЙ» КАРАМЗІН, з розвідки А. Рейтблат «Читання вголос як культурна традиція»
Позначався певний культурний стереотип: читання (а тим паче – вголос) розцінювалося як робота,
і, відповідно, виконувати її повинна була особа, котра мала нижчий статус. Можна навести
декілька прикладів. І. К. Зайцев, який був кріпосним в 1820-х рр., згадував про свого поміщика:
«Коли нудно йому, а читати лінь чи не може, посилає за мною; він вже знав, що я читаю непогано,
і бувало цілими ночами читаю йому».
Н. С. Соханська в своїх мемуарах повідомляє, що в 1834 р. в Харківському інституті благородних
дівчат чергова вихованка читала вголос начальникові «Четьї-мінеї».
За спогадами С. В. Капніст-Скалон, сенатор П. І. Полетика під час свого туалету примушував
камердинера читати вголос «Історію держави Російської» Карамзіна.
ГРОШІ НЕ ПАХНУТЬ, бувальщина
Адмірал Чичагов, після невдалих дій своїх при Березині в 1812 році, впав в немилість і,
одержавши значну пенсію, поселився за кордоном. Він не злюбив Росію і постійно відгукувався
про неї різко звисока. П. І. Полетика, зустрівшись з ним в Парижі і вислухавши його осуд всьому,
що у нас робиться, нарешті сказав йому з своєю уїдливою відвертістю:
– Признайтеся, проте ж, що є в Росії одна річ, яка така ж хороша, як і в інших державах.
– А що, наприклад?
– Та хоч би гроші, які ви у вигляді пенсії одержуєте з Росії.
