невідома і від того тим болісніша для мене. Завдяки Татищеву, надії мої по службі пожвавилися.
...Продовжуючи наш шлях до австрійського кордону, ми змушені були зупинитися на два чи три
дні в м. Дубне для лагодження наших екіпажів: нудне і спустіле містечко Волинської губернії,
наповнене неохайними жидами і де чекала нас нестерпна нудьга за довершеним недоліком
всякого розумового заняття.
ВИЗНАЧИЛИ КОРДОНИ, конвенція між Росією і Великобританією про розмежування їх
володінь в Північній Америці
Від Росії: Карл-Роберт Васильович Нессельроде, керівник Міністерства закордонних справ.
Петро Іванович Полетика, уповноважений по укладенню конвенції.
Від Англії: Чарльз Стретфорд Каннінг, член Таємної Ради, посланник.
Умови угоди:
1. Встановлювалася прикордонна лінія, яка відокремлює володіння Британії від російських
володінь на західному побережжі Північної Америки, що примикає до п-ова Аляска так, що
кордон проходив на всьому протязі берегової смуги, належної Росії, від 54° п.ш. до 60° п.ш., на
відстані 10 миль від берега океану, враховуючи всі вигини побережжя.
Таким чином, лінія російсько-британського кордону була в цьому місці не прямою (як це було з
лінією кордону Аляски і Британської Колумбії), а надзвичайно звивистою.
2. Розмежувальна конвенція, разом з територіально-прикордонними питаннями, включала, як це
було і в інших британських міжнародно-правових актах з Росією, і питання чисто економічні:
а) Визначалися правила російський-англійської торгівлі в Північній Америці.
б) Встановлювалися правила судноплавства біля російсько-американського побережжя, в
російських територіальних водах для англійських суден, котрі отримували такі ж пільги, як і
російські судновласники.
в) Визначалися правила рибних промислів для російських і британських підданих в російських
прибережних районах Аляски і північноамериканського Західного побережжя, у водах російських
колоній і на Алеутах.
Ратифіковано: Росією.
Дата ратифікації: 3 березня 1825 р.
Місце ратифікації: С.-Петербург.
МИЛИЙ ДИВАК І КВАКЕР, з передмови П. Бартеньова до книги П. Полетики «Мої спогади»
Багато років провів він в переїздах суходолом і морями, служив в Неаполі, Мадриді, Лондоні і
двічі – нашим представником в Північно-Американських Штатах.
У проміжку між цими двома посольствами супроводжував він нашу армію, в її пересуванні
Європою, перебуваючи по дипломатичній частині при фельдмаршалові Барклаю-де-Толлі і потім
при Канодістрії на Ахенському конгресі. Кращі люди нашого суспільства незабаром оцінили
обдарування Полетики.
У Петербурзі він зблизився з гуртком Карамзіна, і знаменитий «Арзамас» прийняв його в свої
члени під ім’ям «Зачарованого Човна». Він клопотав про співчлена по «Арзамасу» – поета
Батюшкова, з тим щоб перевести його на службу до Варшави до великого князя Костянтина
Павловича.
Читачів, охочих ближче познайомитися з плином думок Полетики і з його думками про людей і
події, посилаємо до «Архіву Князя Воронцова», де надруковані важливі листи його до графа С.
Воронцова.
Особливо цікаво лист із Стокгольма, в серпні 1812 року, на поворотному шляху до Росії, яка
стогнала від європейського нашестя.
Після повернення до Європи, Полетика брав участь у Веронському конгресі, і лише з 1825 року
осів надовго у вітчизні: його призначили в Петербурзький Сенат. Можна думати, що як колись у
Швеції з Алопеусом, так тепер не ужився він з графом Нессельроде, який став міністром
закордонних справ і повів справи шляхом, якому учень Татищева і графа Семена Воронцова не міг
співчувати.
У Сенаті Полетика запам’ятався незалежністю своїх відгуків і думок. Ще й тепер не забули, як
рішуче виступив він проти свого приятеля, тодішнього міністра юстиції, графа Д. Блудова.
Незадовго до своєї смерті він їздив на води до Німеччини і відвідав Жуковського у Франкфурті.
«Постарів Петрик (пише про нього Жуковський спільному їх приятелеві Булгакову 13 травня 1847
р.), проте все той же добрий, милий дивак і квакер».
ЛЮБ’ЯЗНІСТЬ ОСВІЧЕНОГО РОЗУМУ, з книги М. Полетики „Спогади»
Сини Івана Полетики поклали початок петербурзькій гілці нашого роду.
...Другий син, Петро Іванович, вибрав дипломатичну кар’єру. Йому протегували і його цінували
видні російські дипломати початку XIX сторіччя
