ПЕЧЕРІН Володимир Сергійович
ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії
Перший виходець з України – монах ордену редемптористів.
Поет, філософ, мемуарист, перекладач.
З дворянської родини. Батько, Печерін С., – поручик Ярославського піхотного полку.
Народився 15 (27) червня 1807 р. в м. Димері Київського повіту Київської губернії Російської
імперії (нині – Києво-Святошинський район Київської області України).
Помер 17 (29) квітня 1885 р. в м. Дубліні (Ірландія). Похований на цвинтарі «Гласневін».
Надгробок встановили сестри милосердя лікарні «Mater Misericordiae». Могила нашого земляка
знаходиться поруч з мавзолеєм видатного ірландського державного діяча Д. О’Коннеля.
Навчався в Київській гімназії (1822-1823), закінчив історико-філологічний факультет
Петербурзького університету (1829–1831), Віттенську семінарію (1841-1843).
Був підканцеляристом Державного контролю Тимчасової комісії з розв’язання рахунків і
рахункових справ попереднього часу (1825-1829), старшим учителем в петербурзькій Першій
гімназії, лектором латинської мови (1831-1833), викладачем грецької філософії в Московському
університеті (1835-1836), викладачем Віттенської семінарії (1843-1845), місіонером в Англії (1845-1854), ченцем монастиря (1854-1861), капеланом однієї з ірландських лікарень (1862-1885).
Друкувався в газетах «День», «Сучасний аркуш», журналах «Син Вітчизни», «Московський
спостерігач», «The cacholis pulpit», «Полярна зірка», «Російський архів».
Як літератор дебютував в журналі «Син Вітчизни» перекладом з Шіллера (1831).
Потім настала черга статей і нарисів «Погляд на трагедії Софокла «Антигона» і «Аякс» (1831),
«Уривки з мандрівок лікаря Фуссгенгера, «Археологія» (обидві – 1835).
Наш земляк – автор віршів «Смольний монастир», «Бал», «Продовження балу», «Римські вечори
на Monte Pincio», «Хто ти, милий, гість неочікуваний?», «Був час, я перед вами», «Ніч в Неаполі»,
«Так, пречудова Сабіна», «Іронія долі», «Pot-pourri, або Чого бажаєш, того прохаєш», «Сонце і
поет», «Як солодко вітчизну зневажати», «Бажання кращого світу», «Не загинув я посеред
катастрофи».
Залишив по обі книгу спогадів «Замогильні нотатки».
Перекладав І. Шіллера.
У 1836 р. П. взяв відпустку для поїздки в Берлін, обумовивши її друкуванням дисертації та
облаштуванням особистих справ. З неї він не повернувся, ставши емігрантом. Сенат довго
роздумував, але все-таки виніс рішення про позбавлення П. всіх його прав та про… вигнання з
Росії (1847).
У його кімнаті висів девіз усього життя: «Pain bis et liberie!» («Чорний хліб і свобода!»).
Свою бібліотеку П. заповів Московському університетові.
Серед друзів та близьких знайомих П. – М. Огарьов, О. Герцен, І. Аксаков, М. Греч, С. Строганов, О. Нікітенко, В. Кессман, С. Уваров, Ф. Чижов, П. Долгоруков, Г. Розенкампф, М. Сорокін, С.
Поярков, Ф. Грефе, І. Гебгардт та ін.
***
НЕ ОЗИРАТИСЯ,
з життєвого кредо
В. Печеріна
Я тікав з Росії, як тікають з зачумленого міста.
ПРОБУДЖЕННЯ, з вірша В. Печеріна «Що я чую?»
Что я слышу? Голос милый
Песнь знакомую поёт,
И, как Лазарь из могилы,
Тень минувшего встаёт.
Прояснися, прояснися,
Сумрак ранних детских дней,
Сквозь туманы улыбнися,
Солнце юности моей!
…Ныне правда водворится
В нашей скинии святой,
Вечным браком съединится
Небо с юною землёй.
Духов тьмы исчезнет сила,
И взойдёт на небеса
Трисиянное светило –
Доблесть, истина, краса!
РОЗУМОВА РОЗПУСТА, з щоденникових записів В. Печеріна
Мені було 16 років. Я тільки-но повернувся з Київської гімназії, де пробув близько року, – на
крайнє засмучення моєї доброї матусі. Та й було від чого засмучуватиметься! Вже чого я не
начувся між офіцерами і солдатами; але, признаюся, ніколи в армії я не чув подібної мерзоти, як в
цьому благородному пансіоні (у директора гімназії). А тут зібрався квіт південного дворянства з
Херсонської й інших губерній.
Вчитель-наглядач пансіону розповідав нам з великим смаком про великі подвиги Катерини II – не
про ті подвиги, які історія записала на своїх скрижалях, а про інші, котрі належать до таємної
придворної хроніки.
Ось на яких принципах виховувалося російське дворянство. …Чого вже не викладали в цій
горезвісній гімназії! Навіть психологію і римське право! Але все – жахливо поверхнево! Ніхто і
нічому й не вчився грунтовно. Це була фразеологія, фантасмагорія, пиловочівкидання – словом –
розумова розпуста!
…Батько, не знаю як це сказати, майже мене зненавидів. Він вважав мене здатним до всього
поганого. Це можна деяким чином пояснити насильницькою смертю мого вчителя і ліберальними
принципами, які він мені вселив. Проте були й інші причини. Свого часу мати моя перехопила
любовного листа від вищезазначеної полковничихи Мольтрах до мого батька і сама взялася на
нього відповідати, а мене примусила переписати начисто. Ймовірно – це яким-небудь чином
дійшло до батька і, зрозуміло, – не поліпшило наших взаємних відносин.
Другий батальйон був відокремлений від полку і посланий на військове поселення в
Новомиргород Херсонської губернії, а зиму ми провели в якійсь Комісарівці, де нас буквально
занесло снігом. Я залишився один, без дружби і любові.
БЕЗЖАЛІСНО ЗАДУШЕНІ, з книги В. Печеріна «Замогильні нотатки»
Я був певен, що якби я залишився в Росії, то з моїм слабким й м’яким характером я неодмінно
став би найпідлішим вірнопідданим чиновником або потрапив би до Сибіру ні за що ні про що…
Я тікав, не озираючись, аби зберегти в собі людську подобу.
…Жити в такій країні, де всі твої сили духовні будуть навіки скуті – що я говорю, скуті! – ні:
безжалісно задушені, – жити в такій землі чи не є самогубство?
…Та й за віщо мні було любити Росію? У мене не було ні кола, ні двора – я був номадом, я
кочував Херсонським степом, – не було ні сімейного життя, ні приємних рідних спогадів, –
батьківщина була для мене просто в’язницею, без щонайменшого отвору, аби вдихнути свіжого
повітря.
…Я вперше вільно дихнув, коли диліжанс висадив мене на площі в Базелі 23 червня 1836 року.
ЦЕ САМОГУБСТВО, з листів В. Печеріна Ф. Чижову
Мені ні в чому каятися, ні про що жалкувати… Я виконав святий обов’язок самозбереження,
залишатися в Росії було б рівнозначно самогубству.
Вір мені, друже, тільки Бог і його нескінченна любов можуть заповнити порожнечу душі, яка
помилилася в найдорожчих своїх устремліннях і яка, переконавшись в безплідності всіх своїх
жертв, роздирається нестерпимим розкаянням...
Та буде і вам дано зрозуміти колись, як зрозумів я, цю велику істину і оцінити світ і його утіхи
гідно, тобто як порожнечу і нікчемність.
...Вір мені, друже, в звуках органу, що супроводжується церковним співом, в димі ладану, що
піднімається до неба крізь сонячний промінь, в будь-якій іконі Богоматері – більше істини, більше
філософії і поезії, ніж у всьому цьому непотребі політичних, філософських і літературних систем.
Люди і системи – все гинуло, найгучніші підприємства ганебно збанкрутіли, і з усіх боків світу, мені здається, лунає урочистий голос, який нам говорить: «Людина – ніщо, тільки Бог –великий».
ЕПІГРАФ МОГО ЖИТТЯ, з листа В. Печеріна М. Огарьову
Я любив правосуддя і ненавидів беззаконня, і тому вмираю у вигнанні (цитата з папи Григорія VII
– авт.).
Ось епіграф до мого життя і епітафія після смерті. Я розігрував всілякі ролі – був республіканцем
школи Ламене, сенсімоністом, комуністом, місіонером-проповідником, тепер, ймовірно, я вступив
в останню роль: вона краще за всі і найблизжча за ідеалом: я працюю з сестрами милосердя і
разом з ними слугую стражденному людству в лікарні.
ТИРАНІЯ МАТЕРІЇ, з листів В. Печеріна О. Герцену
Коли дорогоцінні надії вас обдурять, коли сили світу цього піднімуться на вас, вам ще залишиться
вірний притулок в серці католицького священика: у нім ви знайдете дружбу без удавання, солодкі
сльози і мир, які світ дати не може.
…Немає прикладу, щоб суспільство грунтувалося або перетворювалося б філософією і
словесністю. Тільки релігія завжди служила основою держави...
Коли філософи, оракули і поети панують і вирішують усі суспільні питання, тоді кінець, падіння, тоді -смерть суспільства. Це доводять Греція і Рим.
За часів гонінь римських імператорів християни могли, принаймні, втекти до Єгипту – меч тиранів
зупинявся біля цієї межі. А куди бігти від тиранії сучасної матеріальної цивілізації, де знайти
притулок від тиранії матерії, яка все більше і більше опановує усім?
ЛЯЧНО ЗА ЄВРОПУ, з листа Н. Берберової Г. Федотову від 23 лютого 1948 р.
Пишу вам «де профундіс». І боюся …налякати. А втім, думаю, Ви і самі не так вже й далеко від
моїх настроїв. Від Чаадаєва чи від Печеріна – чи не все одно, звідки вони йдуть. Проте признатися
в повний голос в мене духу у мене не вистачає. Тому прошу Вас тримати в таємниці цього листа.
Мені соромно за Росію. Мені страшно за Європу. Я бачу зображеного на Палехських коробках і
килимах Туркестану Сталіна, який ширяє в небі, як якийсь Бог-Саваоф, і думаю, що народ, котрий
тисячу років обожнював своїх владик, логічно… продовжує все те ж, що було властивим йому і
раніше, огидливе для мене, але йому – звичне і властиве.
РОСІЯ ЗАГРОЖУЄ ЗАХОДОВІ НОВИМ ВАРВАРСТВОМ, з «Щоденників» О. Нікітенка
15 червня 1835 року
Повернулися з-за кордону студенти професорського інституту. У мене були вже: Печерін,
Куторга-молодший, Чивільов. Калмиков приїхав раніше. Вони відвикали від Росії і обтяжуються
думкою, що повинні назавжди животіти в цьому царстві рабства.
Особливо похмурий Печерін. Він довго жив в Римі, в Неаполі, бачив велику частину Європи і
тепер знову закинутий долею до Азії.
За словами їх, ненависть до росіян за кордоном повсюдна і волаюча. Часто їм доводилося
приховувати, що вони росіяни, аби зустріти погляд і ласкаве слово іноземця. Нас вважають
гунами, які загрожують Європі новим варварством.
ГОЛОВНЕ – МІСІОНЕРСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ, розпорядок дня ченця-редемпториста
Підйом – 4.30.
Півгодинна медитація – 5.00.
Меса, молитва, богословські заняття або робота в церкві з віруючими (сповідь) – 5.30-11.00.
Спільне обговорення біблейських текстів – 11.00-11.30.
Літанія на честь Пресвятої Діви Марії, «випробування совісті» – 11.30-12.00.
Обід, спільний відпочинок – 12.00-13.00.
Богословські заняття, молитва, робота в церкві – 13.00-15.00.
Духовне читання або співбесіда – 15.00-18.00.
Вечеря – 18.00-19.00.
Індивідуальне читання Розарію – 19.00-21.00.
Вечірня молитва – 21.00-21.30.
Сон – 21.30.
Основне завдання членів ордену – місіонерська діяльність. Відповідно до статуту вони зобов’язані
нести світло Євангелія в найбідніші і найнеосвіченіші верстви населення.
ТАКИХ БУЛО НЕМАЛО, з нарису О. Лайне «Володимир Сергійович Печерін»
Багатьом Печерін здавався божевільним. Але в ту епоху і в Росії і на Заході таких, як він, було
немало.
…До останніх днів свого життя він мешкав у маленькому будиночку на Домінік стріт, 47 в
Дубліні. Єдиним його приятелем був чорний пес, з яким він ніколи не розлучався.
Щодня, без чверті сім ранку, з’являвся в лікарні, служив обідню, обходив палати, утішаючи
стражденних і причащаючи вмираючих. Потім повертався додому або йшов гуляти на цвинтар чи
в ботанічний сад. Опівдні – знову лікарня, потім обід і знову лікарня.
У вільний час він багато читав (переважно релігійні книги), вивчав санскрит, перську і арабську
мови. Так пройшли 23 роки роботи капеланом. Упокорювання, розсудливість, терпіння,
старанність і точність у виконанні обов’язків – таким залишився Печерін в пам’яті тих, хто його
оточував.