КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно 

Оршер Иосиф [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать постранично, страница - 2


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

Адама! – говорили одні. Літописці накидалися на свої пергаменти, аби

записати ці слова. Проте тут підходили інші з племені Русь і не без лукавства уточняли:

– Вас обдурили, панове літописці. Ми походимо від Єви.

І бідні літописці марно сушили голови, прагнучи вгадати, яку з цих двох суперечних відповідей

можна вважати вірною. Жили тоді слов’яни за строгими звичаями предків – у вічній сварці й

безперервній бійці між собою.

Синяк під оком чи вивернута, як у нинішніх боксерів, вилиця вважалися почесними знаками й

кращим доказом чоловічої краси та відвага. Незважаючи, проте, на відчайдушну відвагу, слов’яни

всім платили данину, не бажаючи, мабуть, відступати від переказів сивої старизни.

Північні слов’яни платили данину варягам. Південні – хазарам. Східні – половцям. Західні –

німцям. Південно-східні слов’яни платили і німцям, і варягам. Іноді північні слов’яни втаємничено

від південних слов’ян приносили данину хазарам.

Коли це виявлялося, південні слов’яни у боргу не залишалися й, вибравши щонайтемнішу ніч,

відправилися нишком від північних слов’ян до варягів й віднесли їм данину.

На цьому ґрунті у південних і північних слов’ян вельми часто виникали війни, які в більшості

випадків кінчалися внічию. Південні слов’яни поверталися до себе на південь, повідомляючи всім

дорогою:

– Здорово ми відлупцювали північних слов’ян. Більше не пхатимуться з даниною до наших

хазарів.

Північні ж слов’яни всім дорогою розповідали:

– Ну і відлупцювали ми південних слов’ян! Знатимуть, як платити данину нашим варягам.

Врешті-решт слов’яни всіх країн світу так пересварилися між собою, що втручання іноземних

держав стало необхідним. Слов’яни не стали чекати, поки чужоземці прийдуть в їх країну, і самі

покликали їх до себе.

– Так почесніше буде! – сказали розумні слов’яни.

І відправили до чужоземців послів.


МИ ВАМ ДОВІРЯЛИ, з статті Д. Шеріха «Ленінградські маркізи Де-Сад»

Жінок легкої поведінки в Пітері було багато: ще 1922 року міліція нарахувала тут 32 тисячі

«камелій». Власті не залишали їх без нагляду; міліція постійно ганяла повій з «місць роботи».

Адміністративні заходи сягали висилання з міста. Проте навесні 1924-го прийшло розпорядження

з Москви: оскільки в новому Кримінальному кодексі проституція злочином не вважається,

міліційну боротьбу з ними припинити. І перейти до боротьби із звідниками – тими, що залучає

жінок до цього промислу, хто утримує кубла.

Тут і почалася скандальна справа №4238. Міліція виявила відразу п’ять кубел для досить-таки

освіченої публіки: серед відвідувачів були «і лікар, і власник технічної контори, і завідувач пивної, і піаніст, і артист, і юрист».

Ажіотаж викликало те, що ці заклади були орієнтовані на клієнтів з садистськими схильностями

(«Вечірка» винесла цей факт в заголовок: «Ленінградські маркізи Де-Сад»). Як писала преса, в

кублах «розпуста розквітала, головним чином, вдень, причому чоловіків приймали за

рекомендаціями. Для залучення нових відвідувачів іноді давалися оголошення в газетах про

«масаж», про «уроки французької мови для дорослих» й інше».

Проте головне було навіть не в пікантних подробицях. У справу виявилися замішаними вельми

відомі люди. Серед головних фігурував заклад масажистки Аделі Тростянської. «Мадам»

доводилася дружиною Дмитру Голубинському, популярному артистові Великого драматичного

театру. А одним з постійних відвідувачів «салону» був знаменитий журналіст і письменник,

минулий співробітник «Сатирикона» Йосип Оршер, відомий публіці під псевдонімом О. Л. д’Ор.

На лаву підсудних потрапили не тільки звідниці, але й Голубинський і дев’ять чоловіків-клієнтів, включаючи Оршера.

Суд ухвалив достатньо строгий вирок: звідниці одержали від півтора до п’яти років в’язниці.

Чоловіків, щоправда, суд виправдав. Проте Оршер удостоївся особливої честі: у вироку його

охарактеризували «як представника буржуазної інтелігенції, який морально розклався, як особу, чужу сучасності за своєю ідеологією і тому соціально-небезпечну». Йому заборонили жити в

Ленінграді, Москві й прилеглих губерніях впродовж двох найближчих років.

Журналіст не змирився. Відразу після суду він відправився до Москви – клопотати. Цікавий запис

про це є в щоденнику Корнія Чуковського: «Ольдор ...пішов до сестри Леніна, Марії Іллівні.

Розповів їй, конфузячись: – Про мене ось говорять, ніби я ходив в будинок побачень.

Та прийшла в