записати ці слова. Проте тут підходили інші з племені Русь і не без лукавства уточняли:
– Вас обдурили, панове літописці. Ми походимо від Єви.
І бідні літописці марно сушили голови, прагнучи вгадати, яку з цих двох суперечних відповідей
можна вважати вірною. Жили тоді слов’яни за строгими звичаями предків – у вічній сварці й
безперервній бійці між собою.
Синяк під оком чи вивернута, як у нинішніх боксерів, вилиця вважалися почесними знаками й
кращим доказом чоловічої краси та відвага. Незважаючи, проте, на відчайдушну відвагу, слов’яни
всім платили данину, не бажаючи, мабуть, відступати від переказів сивої старизни.
Північні слов’яни платили данину варягам. Південні – хазарам. Східні – половцям. Західні –
німцям. Південно-східні слов’яни платили і німцям, і варягам. Іноді північні слов’яни втаємничено
від південних слов’ян приносили данину хазарам.
Коли це виявлялося, південні слов’яни у боргу не залишалися й, вибравши щонайтемнішу ніч,
відправилися нишком від північних слов’ян до варягів й віднесли їм данину.
На цьому ґрунті у південних і північних слов’ян вельми часто виникали війни, які в більшості
випадків кінчалися внічию. Південні слов’яни поверталися до себе на південь, повідомляючи всім
дорогою:
– Здорово ми відлупцювали північних слов’ян. Більше не пхатимуться з даниною до наших
хазарів.
Північні ж слов’яни всім дорогою розповідали:
– Ну і відлупцювали ми південних слов’ян! Знатимуть, як платити данину нашим варягам.
Врешті-решт слов’яни всіх країн світу так пересварилися між собою, що втручання іноземних
держав стало необхідним. Слов’яни не стали чекати, поки чужоземці прийдуть в їх країну, і самі
покликали їх до себе.
– Так почесніше буде! – сказали розумні слов’яни.
І відправили до чужоземців послів.
МИ ВАМ ДОВІРЯЛИ, з статті Д. Шеріха «Ленінградські маркізи Де-Сад»
Жінок легкої поведінки в Пітері було багато: ще 1922 року міліція нарахувала тут 32 тисячі
«камелій». Власті не залишали їх без нагляду; міліція постійно ганяла повій з «місць роботи».
Адміністративні заходи сягали висилання з міста. Проте навесні 1924-го прийшло розпорядження
з Москви: оскільки в новому Кримінальному кодексі проституція злочином не вважається,
міліційну боротьбу з ними припинити. І перейти до боротьби із звідниками – тими, що залучає
жінок до цього промислу, хто утримує кубла.
Тут і почалася скандальна справа №4238. Міліція виявила відразу п’ять кубел для досить-таки
освіченої публіки: серед відвідувачів були «і лікар, і власник технічної контори, і завідувач пивної, і піаніст, і артист, і юрист».
Ажіотаж викликало те, що ці заклади були орієнтовані на клієнтів з садистськими схильностями
(«Вечірка» винесла цей факт в заголовок: «Ленінградські маркізи Де-Сад»). Як писала преса, в
кублах «розпуста розквітала, головним чином, вдень, причому чоловіків приймали за
рекомендаціями. Для залучення нових відвідувачів іноді давалися оголошення в газетах про
«масаж», про «уроки французької мови для дорослих» й інше».
Проте головне було навіть не в пікантних подробицях. У справу виявилися замішаними вельми
відомі люди. Серед головних фігурував заклад масажистки Аделі Тростянської. «Мадам»
доводилася дружиною Дмитру Голубинському, популярному артистові Великого драматичного
театру. А одним з постійних відвідувачів «салону» був знаменитий журналіст і письменник,
минулий співробітник «Сатирикона» Йосип Оршер, відомий публіці під псевдонімом О. Л. д’Ор.
На лаву підсудних потрапили не тільки звідниці, але й Голубинський і дев’ять чоловіків-клієнтів, включаючи Оршера.
Суд ухвалив достатньо строгий вирок: звідниці одержали від півтора до п’яти років в’язниці.
Чоловіків, щоправда, суд виправдав. Проте Оршер удостоївся особливої честі: у вироку його
охарактеризували «як представника буржуазної інтелігенції, який морально розклався, як особу, чужу сучасності за своєю ідеологією і тому соціально-небезпечну». Йому заборонили жити в
Ленінграді, Москві й прилеглих губерніях впродовж двох найближчих років.
Журналіст не змирився. Відразу після суду він відправився до Москви – клопотати. Цікавий запис
про це є в щоденнику Корнія Чуковського: «Ольдор ...пішов до сестри Леніна, Марії Іллівні.
Розповів їй, конфузячись: – Про мене ось говорять, ніби я ходив в будинок побачень.
Та прийшла в