Оршер Иосиф (fb2)


Использовать online-читалку "Книгочей 0.2" (Не работает в Internet Explorer)


Настройки текста:


ОРШЕР Йосип Лейбович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.

Журналіст, сатирик. Псевдоніми – Боккачіо, О. Л. Д’Ор, Старий Журналіст, Д’Ор, Закатов Іван, Йорик, Картер, Омега, Стародум, Шер.

З міщанської родини. Батько, Оршер Л., – ремісник.

Народився 10 (22) липня 1879 р. в с. Старому Переяславського повіту Полтавської губернії

Російської імперії (нині – Яготинський район Київської області України).

Помер 19 лютого 1942 р. в м. Ленінграді СРСР (нині – м. Санкт-Петербург РФ).

Навчався в Кременчуцькій середній єврейській релігійній школі (1890-1893), закінчив

Катеринославську гімназію (1893).

Працював продавцем, відповідальним редактором журналу «Гільйотина» (1918).

Друкувався в газетах «Волинь», «Одеські новини», «Мова», «Катеринославські губернські

відомості», «Російське слово», «Вечірні новини», «Правда», «Вільні думки», «День», «Одеський

аркуш», «Ранок Росії», журналах «Сатирикон», «Новий Сатирикон», «Божа корівка», «Червоний

крук», «Бегемот», «Російське слово», «Червоний перець», «Сміхач».

Як літератор дебютував в газеті «Катеринославські губернські відомості» статтями «Наша

інтелігенція» і «Чи застрахований Дніпро від катастроф, подібних волзькій» (1893).

Потім настала черга книг «Чорнильні чоловічки, «Через багато років», «Війна, яка не відбулася»

(усі – 1908), «Про розбійників», «Мрії», «Риб’ячі танці», «Самородок» (усі – 1911), «Російська

історія, оброблена «Сатириконом» (1911-1912), «Оповідання і пародії», «Про сіреньких людей»,

«Сміх посеред руїн» (усі – 1912), «Екзамен на редактора» (1913), «Загадкове вбивство, «Прокляття

тим, хто почав» (обидві – 1914), «Микола II Ласкавий» (1917), «Російська історія за варягів і

злодіїв» (1922), «Російські класики російською мовою», «Мандрівка Пірпонта Моргана» (обидві –

1925), «Штани Гоголя» (1926), «Палити хочеться» (1927), «Тяганина» (1928), «Яків Маркович

Меламедов» (1936).

О. також залишив книгу спогадів «Літературний шлях дореволюційного журналіста» (1930).

Серед друзів та близьких знайомих О. – В. Маяковський, К. Чуковський, С. Чорний, І.

Василевський, В. Князєв, О. Димов, Н. Теффі, А. Аверченко та ін.


***

ТАЛАНТ ЛАЙЛИВЦЯ

, з життєвого кредо Й. Оршера

Яке щастя із спритним розумом і талантом лайливця народитися в Росії.


ТРІМФ, А НЕ УСПІХ, з оповідання Й. Оршера «Лекція про російську літературу»

Моя появу на естраді зустріли не лише співчутливо, а навіть з ентузіазмом. ...Я приклав руки до

грудей, вклонився низько у відповідь на оплески і почав:

– Милостиві пані і милостиві панянки. У Росії, як і в кожній країні, більше за інших причетні до

літератури письменники. Письменники бувають хороші і погані.

...У залі відчувся рух. Всі чомусь засували стільцями.

Я відчув щось недобре. Серце стиснулося. Проте робити було нічого, і я продовжував:

– Величезний талант Леоніда Андрєєва...

При цих словах з свого місця піднявся пристав і з гідністю заявив:

– Вважаю обов’язком попередити, що демонстративне вихваляння російських письменників не

може бути допустиме адміністрацією. Прошу лектора утриматися від подібного...

... Мій антрепренер не витримав, підбіг до мене і злісно прошипів:

– Що ви робите? Де це бачено, щоб сучасний лектор когось хвалив? Перший раз бачу такого...

такого лектора. Репутацію мою хочете зіпсувати?

Тільки тут я прозрів. Зібравши всі свої сили, я на повний голос закричав:

– Панове! Ви не дали мені висловити свою думку! Не переривайте! Дайте доказати. Могутній

талант Купріна з облаштування підпалів, фальсифікацій і матінковбивств не дає йому ще права

писати повісті.

– Браво! Браво! – заволала публіка.

– Беру одне з своїх застережень назад! – люб’язно заявив пристав.

Я продовжував:

– А що таке Леонід Андрєєв? Відніміть у нього талант, і ви побачите перед собою звичайного

брюнета, яких серед нас тисячі.

– Беру назад своє друге застереження, – заявив ласкаво пристав.

Це був тріумф, а не успіх!

ЗВІДКИ З’ЯВИЛИСЯ РУСЬКІ – НЕ ВІДОМО, з розділу «Загальної історії, опрацьованої

«Сатириконом», написаного Й. Оршером

Походження російської держави

Плем’я Русь вперше з’явилося в Росії в 862 р. Звідки воно з’явилося – нікому не було відомо.

Всі в цьому племені були безпаспортні й на розпитування літописців давали ухильні відповіді.

– Ми походимо від Адама! – говорили одні. Літописці накидалися на свої пергаменти, аби

записати ці слова. Проте тут підходили інші з племені Русь і не без лукавства уточняли:

– Вас обдурили, панове літописці. Ми походимо від Єви.

І бідні літописці марно сушили голови, прагнучи вгадати, яку з цих двох суперечних відповідей

можна вважати вірною. Жили тоді слов’яни за строгими звичаями предків – у вічній сварці й

безперервній бійці між собою.

Синяк під оком чи вивернута, як у нинішніх боксерів, вилиця вважалися почесними знаками й

кращим доказом чоловічої краси та відвага. Незважаючи, проте, на відчайдушну відвагу, слов’яни

всім платили данину, не бажаючи, мабуть, відступати від переказів сивої старизни.

Північні слов’яни платили данину варягам. Південні – хазарам. Східні – половцям. Західні –

німцям. Південно-східні слов’яни платили і німцям, і варягам. Іноді північні слов’яни втаємничено

від південних слов’ян приносили данину хазарам.

Коли це виявлялося, південні слов’яни у боргу не залишалися й, вибравши щонайтемнішу ніч,

відправилися нишком від північних слов’ян до варягів й віднесли їм данину.

На цьому ґрунті у південних і північних слов’ян вельми часто виникали війни, які в більшості

випадків кінчалися внічию. Південні слов’яни поверталися до себе на південь, повідомляючи всім

дорогою:

– Здорово ми відлупцювали північних слов’ян. Більше не пхатимуться з даниною до наших

хазарів.

Північні ж слов’яни всім дорогою розповідали:

– Ну і відлупцювали ми південних слов’ян! Знатимуть, як платити данину нашим варягам.

Врешті-решт слов’яни всіх країн світу так пересварилися між собою, що втручання іноземних

держав стало необхідним. Слов’яни не стали чекати, поки чужоземці прийдуть в їх країну, і самі

покликали їх до себе.

– Так почесніше буде! – сказали розумні слов’яни.

І відправили до чужоземців послів.


МИ ВАМ ДОВІРЯЛИ, з статті Д. Шеріха «Ленінградські маркізи Де-Сад»

Жінок легкої поведінки в Пітері було багато: ще 1922 року міліція нарахувала тут 32 тисячі

«камелій». Власті не залишали їх без нагляду; міліція постійно ганяла повій з «місць роботи».

Адміністративні заходи сягали висилання з міста. Проте навесні 1924-го прийшло розпорядження

з Москви: оскільки в новому Кримінальному кодексі проституція злочином не вважається,

міліційну боротьбу з ними припинити. І перейти до боротьби із звідниками – тими, що залучає

жінок до цього промислу, хто утримує кубла.

Тут і почалася скандальна справа №4238. Міліція виявила відразу п’ять кубел для досить-таки

освіченої публіки: серед відвідувачів були «і лікар, і власник технічної контори, і завідувач пивної, і піаніст, і артист, і юрист».

Ажіотаж викликало те, що ці заклади були орієнтовані на клієнтів з садистськими схильностями

(«Вечірка» винесла цей факт в заголовок: «Ленінградські маркізи Де-Сад»). Як писала преса, в

кублах «розпуста розквітала, головним чином, вдень, причому чоловіків приймали за

рекомендаціями. Для залучення нових відвідувачів іноді давалися оголошення в газетах про

«масаж», про «уроки французької мови для дорослих» й інше».

Проте головне було навіть не в пікантних подробицях. У справу виявилися замішаними вельми

відомі люди. Серед головних фігурував заклад масажистки Аделі Тростянської. «Мадам»

доводилася дружиною Дмитру Голубинському, популярному артистові Великого драматичного

театру. А одним з постійних відвідувачів «салону» був знаменитий журналіст і письменник,

минулий співробітник «Сатирикона» Йосип Оршер, відомий публіці під псевдонімом О. Л. д’Ор.

На лаву підсудних потрапили не тільки звідниці, але й Голубинський і дев’ять чоловіків-клієнтів, включаючи Оршера.

Суд ухвалив достатньо строгий вирок: звідниці одержали від півтора до п’яти років в’язниці.

Чоловіків, щоправда, суд виправдав. Проте Оршер удостоївся особливої честі: у вироку його

охарактеризували «як представника буржуазної інтелігенції, який морально розклався, як особу, чужу сучасності за своєю ідеологією і тому соціально-небезпечну». Йому заборонили жити в

Ленінграді, Москві й прилеглих губерніях впродовж двох найближчих років.

Журналіст не змирився. Відразу після суду він відправився до Москви – клопотати. Цікавий запис

про це є в щоденнику Корнія Чуковського: «Ольдор ...пішов до сестри Леніна, Марії Іллівні.

Розповів їй, конфузячись: – Про мене ось говорять, ніби я ходив в будинок побачень.

Та прийшла в жах.

– Товаришу Оршер, ми вам довіряли, а ви ходили на побачення з есерами й меншовиками!

Соромтеся!

Так до кінця й не зрозуміла, що таке будинок побачень!

Клопотання спочатку мало успіх: касаційна колегія Верховного Суду висилку відмінила. Але

потім втрутився голова суду – і відновив попередній вирок.

Втім, Оршер духом не впав – та й кар’єра його від скандалу нітрохи не постраждала. Чергова

книжка вийшла вже 1925 року. Він випустив і потім ще немало книг...

НА КОРИСТЬ ЄВРЕЇВ, з розвідки М. Бєльського «Один з «старих журналістів»

Книга, про яку я хочу розповісти, навряд чи увійшла до золотого фонду літератури про минуле

нашого міста (мова про Одесу – авт.), проте в ній є декілька десятків сторінок, де описані місцеві

газети, їх редактори і журналісти кінця ХIХ і початку XX століть.

Редагував «Одеський аркуш» дворянин, засновник видання Василь Васильович Навроцький. При

знайомстві з ним О. Оршер (автор вищезгаданої книги – авт.) побачив людину «маленького

зросту з каламутними вицвілими очима, з невеликою борідкою якогось сіро-каламутного кольору.

Був він без піджака, в жилеті, на якому бовтався солідний золотий ланцюг з великою кількістю

брелоків».

Газета була ліберальною, тому установка редактора була жорсткою: «Щоб жидів там або греків –

Боже! Прямо говорю: трохи що – звільняю».

Фейлетони в газеті, вважає О. Оршер, писалися на «дурні й непотрібні теми».

Газета залишалася головним органом південного єврейства, нітрохи не відрізняючись від інших

російсько-єврейських... газет і журналів, тому що питанням чисто єврейським відводиться тільки

така кількість відомостей, аби не втратити російських передплатників, але у всіх рішуче статтях, фейлетонах й замітках завжди виявляється тенденція на користь євреїв.

НАМАЛЮЙ СТОЛИПІНА, бувальщина

Сучасники відзначили, що натурники І. Рєпіна довго не живуть. Деякі з тих, чиї портрети він

писав (композитор Мусоргський, хірург Пирогов), померли буквально через декілька днів після

того, як художник поклав останній мазок на полотно.

Письменник-гуморист О. Л. Д’ор (Оршер) з цього приводу жартома запропонував І. Рєпіну

написати портрет прем’єр-міністра П. Столипіна.

Таке замовлення через деякий час дійсно надійшло від Саратовської Думи.

Варто було І. Рєпіну завершити роботу, як П. Столипін відправився до Києва, де його застрелив

терорист Багров.