згоді з наукою. Але я, всупереч природі, побачив це дерево на п’ять років раніше. Дурниця! Я
стаю ідеалістом.
– Це від кохання, – сказала вона.
…Леля сиділа на подушках, чекаючи на нього. Ліжко було всунуте в кут. Золотилися на шпалері
віночки. …Світилася лампа.
– Я згашу, – сказала Леля.
…Шувалов лежав під стіною. Кут насувався. Шувалов водив пальцем по візерунку шпалери. Він
зрозумів: та частина загального візерунка, та ділянка стіни, під яким він засинає, має подвійне
існування: одне звичайне, денне, нічим не дивне – прості віночки; інше – нічне, яке сприймаєш за
п’ять хвилин до занурення в сон. Раптово підступивши впритул, частини візерунків збільшилися, деталізувалися і змінилися. На грані засипання, близький до дитячих відчуттів, він не протестував
проти перетворення знайомих і законних форм, тим паче, що перетворення це було зворушливим: замість завитків і кілець, він побачив козу, кухаря...
Він прокинувся, подивився по сторонах і скрикнув.
…На стіні, під променями сонця горіла квітами монгольф’єрів оберемок Леліних суконь.
– Я тут, – пролунав з купи голос крану.
Він знайшов під оберемком кран і раковину. Рожевий змилок лежав тут же. Шувалов боявся навіть
подумати про щось страшне. «В кімнату ввійшов тигр», – готовий був подумати він, але встиг
відвернути себе від цієї думки... Проте з жахом подивився на двері. Матеріалізація відбулася, але
тому що думка була не цілком оформлена, то й ефект вийшов віддалений і приблизний: у вікно
влетіла оса... вона була смугаста і кровожерлива.
– Леля ! Тигр! – заволав Шувалов.
… Шувалов спустився вниз, вийшов у двір...
Так, він не почував сходинок. Далі він не відчув ґанку, каменю; нарешті він зрозумів, що це не
міраж, а реальність, що ноги його висять у повітрі, що він летить.
– Летить на крилах кохання, – сказали у вікні під боком.
…О другій годині він прийшов у парк. Стомлений коханням і щастям, він заснув на зеленій лаві.
…Доріжкою повільно, тримаючи руки позаду, зі статечністю ксьондза… йшов невідомий чоловік.
Він підійшов і сів поруч з Шуваловим.
– Я – Ісак Ньютон, – сказав невідомий, піднявши чорного капелюха.
Він бачив крізь окуляри свій синій фотографічний світ.
– Доброго дня, – пробелькотів Шувалов.
…Рама яблуні, клітинна рама її крони, легка й тендітна, як рама монгольф’єра, виднілася за
нерясним покривом листя.
– Ось, – сказав учений, згинаючи спину. Від зігнутості його голос був схожим на рик.
– Ось! – він тримав у руці яблуко. – Що це значить?
…Яблуко спочивало на підставці з трьох пальців.
– Що це значить? – повторив він. – Чи не скажете ви, чому впало яблуко?
Шувалов дивився на яблуко, як ніколи Вільгельм Телль.
– Це закон притягання, – прошепелявив він.
Тоді, після паузи, великий фізик запитав:
– Ви, здається, сьогодні літали, студенте?
Брови його піднялися високо над окулярами
– Ви, здається, сьогодні літали, молодий марксисте?
…Шувалов мовчав.
– Свиня, – сказав Ісак Ньютон.
Шувалов прокинувся.
– Свиня, – сказала Леля, стоячи над ним. – Ти чекаєш мене і спиш. Свиня!
…Вона хотіла його обійняти.
– Залиш мене! Залиш! – закричав він. – Мені набридло! Мені соромно.
Кричачи, він тікав, як лань.
– До побачення, ми з тобою не більше не зустрінемося.
Він сів на похилому місці, на гребені, з якого відкривався панорама на найширший простір, всіяний дачами. Він сидів на вершині призми, спустивши ноги по спадистості. Під ним кружляла
парасоля морозивника...
– Я живу в раю, – сказав молодий марксист розквашеним голосом.
– Ви марксист? – пролунало поруч.
Молода людина в чорному капелюсі, знайомий дальтонік, сидів з Шуваловим у найближчому
сусідстві.
– Так, я марксист, – сказав Шувалов.
– Вам не можна жити в раю…
Шувалов зітхнув.
– Що ж мені робити? Земля перетворилася на рай.
Дальтонік присвиснув. Дальтонік почухував прутиком у вусі.
– Ви знаєте, – продовжував, хихикаючи, Шувалов, – ви знаєте, до чого я дійшов? Я сьогодні літав.
У небі косо, як поштова марка, стояв змій.
– Хочете, я продемонструю вам... я полечу туди. (Він простягнув руку).
– Ні, спасибі. Я не хочу бути свідком вашої ганьби.
– Так, це жахливо, – помовчавши, мовив Шувалов.
– Я знаю, що це жахливо.
– Я вам заздрю.
– Невже?
– Слово честі. Як добре увесь світ
