Чуючи найпрезирливіші відгуки О. Є. Тімашова (міністр внутрішніх справ Росії – авт.) про деякі
газети і журналістів, про їх двоєдушність, продажність і готовність із-за матеріальних розрахунків
на всякі операції з совістю і на всілякі витівки перед публікою, – я висловив думку, що
...заохочують саме ту етичну розгнузданість і те крамарювання, яке так обурює міністра.
Як же було моє здивування, коли у відповідь на це я почув, що адміністрації зручніше справлятися
і мати справу з тими журналістами, які переслідують відверто комерційні цілі.
Я спробував виголосити міркування, яка небезпека загрожує державі і суспільству від розтління
такої сили, як преса, від знищення незалежного, щирого слова, проте переконався, що
журналістика розглядається тільки як зло, яке з потреби доводиться терпіти, і що в корисні, плідні
послуги її дійсним інтересам держави, уряду і суспільства – немає ані найменшої віри.
СЮЖЕТ ПОЕТОВІ НАДАВ ПОРАНЕНИЙ ОФІЦЕР, зі спогадів Г. Градовського «Про М. Ю.
Лермонтова»
– Чи знаєте, як я опинився на Кавказі? – запитав мене одного разу Шульц.
– Будьте ласкаві, розкажіть.
– Був я молодим офіцером, без зв’язків, без засобів. А тоді все дворянство служило у війську і
набувало становища на військовій службі. Служив я в Петербурзі. Військовому всі двері були
відчинені... Познайомився з одним сімейством, де була донька-красуня... Звичайно, закохався, але
й я їй сподобався. За тодішнім звичаєм, зробив пропозицію батькам і отримав носа. Вони знайшли
мене недостатньо заслуженим і мало придатним женихом...
Тоді я й поїхав на Кавказ, заявивши, що буду або на щиті, або під щитом. Вона обіцяла чекати. Ця
обіцянка і гаряче до неї кохання і окриляли мене, пом’якшувало гіркоту розлуки.
У відомій справі під Ахульго я одержав декілька ран, але не залишав строю, доки куля в груди не
повалила мене як мертвого... Серед убитих і поранених пролежав весь день... Потім мене
підібрали, підлікували, направили за кордон на казенний рахунок. Вже на зворотному шляху до
Росії був я в Дрездені. Звичайно, пішов в знамениту картинну галерею...
Підходжу і дивлюся на Мадонну... Раптом відчуваю, ніби електричний струм пробіг по мені, серце
застукало, як довбня... Озираюся і не вірю своїм очам... Уява чи дійсність?.. Біля мене, біля тієї ж
картини, стоїть вона... Достатньо було одного погляду, досить було двох слів... Ми зрозуміли один
одного і надали особливе значення чудовому випадку, котрий звів нас після довгих років розлуки.
Моя мадонна залишилася вірна мені. Рідні вже не заперечували, і ми повінчалися. Сама доля
з’єднала нас!
– Чудовий роман, – сказав я.
– Але ви не знаєте, чому я розповів вам цю історію. Справа в тому, що так само, як вам, я розповів
її Лермонтову... Давненько це було: ви і на світ тоді ще не з’явилися... Ми з ним зустрічалися на
Кавказі... Розповів, і Лермонтов питає: «Скажіть, що ви відчували, коли лежали серед убитих і
поранених?» – «Що я відчував? Я відчував, звичайно, безпорадність, спрагу під пекучими
променями сонця; проте в напівзабутті думки мої часто мчали далеко від поля битви, до тієї,
заради якої я опинився на Кавказі... Чи пам’ятає вона мене, чи відчуває, в якому жалюгідному
становищі опинився її жених». Лермонтов промовчав, а через декілька днів зустрічає мене і
говорить: «Дякую вам за сюжет. Хочете прочитати?» І він прочитав мені свій відомий вірш:
В полдневный жар в долине Дагестана
С свинцом в груди лежал недвижим я;
Глубокая еще дымилась рана... і т. д.
– Ось чому я торкнувся цієї стародавньої історії... Мені призначено було, абсолютно випадково, надихнути такого поета, як Лермонтов... Це велика честь, і мені думається, що вам приємно
дізнатися походження цього вірша; відомо, що воно покладене на музику і …співається, як
чарівний, зворушливий романс.
ЧИ ІСНУЮТЬ У НАРОДУ ІДЕАЛИ, полемічний закид Ф. Достоєвського Г. Градовському в
березні 1876 р.
Скільки б ми не говорили на цю тему з паном Гаммою, ми ніколи ні до чого не добалакаємося. Це
суперечка довга, а для нас найважливіша. Є у народу ідеали чи зовсім їх немає – ось питання
нашого життя і смерті.
Суперечка ця ведеться вже дуже давно і зупинилася на тому, що одним ці ідеали сяють, як сонце, інші ж зовсім їх не помічають і остаточно відмовилися помічати. Хто має рацію – вирішимо не ми, але вирішиться це, можливо, досить скоро.
Останнім
