Войтоловский Лев (fb2)




ВОЙТОЛОВСЬКИЙ Лев Наумович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.

Лікар, журналіст, публіцист, літературознавець. Криптонім – Л.В.

З міщанської родини.

Народився 17 (29) лютого 1876 р. в с. Старому Пирятинського повіту Полтавської губернії

Російської імперії (нині – Яготинський район Київської області України).

Помер 17 листопада 1941 р. в м. Ленінграді СРСР (нині – м. Санкт-Петербург РФ).

Закінчив 1-у київську гімназію (1893), навчався в Київському університеті (1893-1897),

однак за участь у студентському страйку був виключений та висланий до Харкова. Там

продовжив освіту, закінчивши медичний факультет Харківського університету (1900). На-

вчався на філологічному факультеті Новоросійського університету (1904), але був

мобілізований на фронт.

В якості лікаря В. пройшов три війни: російсько-японську (1904-1905), першу світову

(1914-1918) та радянську громадянську (1918-1920). В останній зазнав контузії, внаслідок

якої втратив зір.

Працював в київській клініці душевнохворих (з 1905), редактором відділу літератури газе-

ти «Київська думка» (1907).

Друкувався в газетах «Київські відгуки», «Київська думка», «День», журналах «Друг на-

роду», «Правда», «Сучасний світ».

Як літератор дебютував статтею газеті «Київські відгуки» (поч. 1900-х).

Потім настала черга доробків: «Роль відчуття в колективній психології» (1904), збірників

нарисів «Японія та японці» (1906) та «Начерки психології колективізму» (1909), двотом-

ної «Історії руської літератури XIX та XX ст.» (1926-1928), спогадів «Слідами війни»

(1931).

Видрукував низку книг з психології колективізму.

Серед друзів та близьких знайомих В. – І. Бунін, М. Горький, Д. Бєдний, О. Боровський, Л.

Сейфуліна, О. Мандельштам, Д. Заславський, М. Морозов, А. Луначарський, С. Вольський

та ін.


***

ГЛИБОКА КРИЗА

, з літературного кредо Л. Войтоловського

Російське мистецтво переживає глибоку кризу, обумовлену кризою соціальною і

політичною.

НЕ ДАСИ РАДИ, з фронтових нотаток Л. Войтоловського

– Хіба з німцями так важко воювати?

– Важко, – відповідає хор голосів.

– Міцний народ.

– Хитрий надзвичайно.

– Хитріший хитрого. Його не зіб’єш.

– З австрійцем легше воювати?

– Так, з ним трохи легше. Він лякливий. Зараз в полон здається.

– ...Німчура – той лютий. Хитрий. Сильний. З ним не даси ради.

ТРУПИ ВІДКИДАЙТЕ УБІК, з книги Л. Войтоловського «Слідами війни»

Брехня офіційна й газетна опанувала всіма розумами і вчинками.

І ще одна особливість цієї породи, яку на фронті охрестили назвою «Тилова сволота»:

вона вдається до якогось стихійного розгулу. Тил стає постачальником і розплідником

небувалої, масової проституції.

Вчорашній день я провів в Бистржіцах, де 800 здоровенних артилеристів з ранку до ночі

азартно грають в карти, бенкетують і ганяються за сільськими бабами. Увечері я

спостерігав цікаву картину.

Солдати поверталися з лазні. На артилерійських возах поряд із загорілими легінями сиділи

червоні, розпарені баби. ...Вони сиділи живописними парами в позах, які не залишають ані

найменших сумнівів.

Питаю наших артилеристів:

– Ви вже тут, здається, повінчатися встигли?

Браві, кряжисті, вони випинають груди і відповідають, крутячи вуси:

– А що нас не любити? Чим погані?

– Людині здоровій без баби тягаря тутешньою не підняти.

– Всяка баба ласку любить; хоч наша, хоч полька; всяку бабу шкодувати треба.

– Спершу ви, – говорю я, – за вами інші, треті, четверті, так до кінця війни: хто на постій

прийде, той і буде бабиним посібником.

– Кому охота – нехай, – сміється Млинцов. – Баба не мило: не змилиться..

...Коли я повернувся на вокзал, то наткнувся на страшне видовище: вся платформа кишіла

пораненими. Їх тільки що вивантажили з вагонів, і вони валялися на голій цементній

підлозі. Валялися, борсалися і викрикували незрозумілі слова. У багатьох судорожно

стукали зуби; змучені очі; сіро-попелясті обличчя. Більшість з них не могла самостійно

пересуватися.

Вони відчували неймовірні муки, і, хватаючи за ноги санітарів, зверталися до них з

благаннями і скаргами. Декілька лікарів у халатах носилися з криками платформою і з

відчаєм повторювали:

– Ну що робити? Що робити?

Один з них міцно за мене вхопився:

– Я вас не відпущу! Ви повинні нам допомогти, колего. Хіба ми в змозі зробити стільки

перев’язок? Адже їх підвозитимуть всю ніч, всю ніч!

Не пройшло й п’яти хвилин, як, одягнені в білі халати, ми з Коноваловим опинилися в

повній кабалі у лікарів санітарного пункту. Ми тягали поранених з вагонів, знову

вантажили їх у вагони, роззували, знімали одяг, перев’язували, розв’язували. Нас лаяли,

штовхали, просили тужливим голосом. Нудило від... поту і крові. Нили ноги, спина і

плечі. Безпорадні пальці ковзали обличчям, хапалися за халат, чіплялися за шию. А

кількість сірих шинелей і глоток, що стогнуть, на