ВІТГЕНШТЕЙН Петро Християнович
ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії
Національний статус, що склався у світі: російський.
Військовий діяч. Справжнє прізвище – Сайн-Вітгенштейн-Берлебург Петро
Християнович.
З графської родини. Батько, Сайн-Вітгенштейн-Берлебург Х., – генерал-поручик
російської армії; син, Вітгенштейн Л., – флігель-ад’ютант Олександра І, декабрист.
Народився 25 грудня 1768 р. (5 січня 1769 р.) в м. Переяславі Переяславського полку
Російської імперії (нині – м. Переяслав-Хмельницький, районний центр Київської області
України).
Помер 30 травня (11 червня) 1843 р. в м. Лемберзі Австрійської імперії (нині – м. Львів, адміністративний центр однойменної області України).
З 13-річного віку записаний до лейб-гвардії Семенівського полку (1781).
Служив корнетом лейб-гвардії Кінного полку (1789-1791), командиром ескадрону (1791-1794), командиром гусарської бригади (1805-1807), шефом лейб-гвардії гусарського полку
(1807-1811), командиром 1-го окремого корпусу (1812-1813; 1814-1818),
головнокомандувачем російської армії (1813), головнокомандувачем 2-ї армії (1818-1828), головнокомандувачем російськими військами на Балканському театрі військових дій
проти турок (1828-1829).
Брав участь у бойових діях проти поляків (1794), іранців (1796), французів (1805; 1807; 1812-1814), турків (1806; 1828-1829).
Війська В. зупинили під Клястіцамі просування маршала Удіно, в серпні успішно бився з
двома французькими корпусами під Полоцьком, а в жовтні штурмом узяв місто (1812).
У битві під Чашниками наш земляк завдав поразки маршалові Віктору (1812).
Частини під його командуванням зайняли Берлін (1813).
Зазнав трьох поранень (1812; 1814).
Генерал-фельдмаршал (1826).
Світліший князь (1834).
Кавалер орденів св. Георгія 3-го ступеня (1805), св. Георгія 2-го ступеня (1812), св. Ганни
2-го ступеня, св. Володимира 3 ступеня.
Нагороджений золотою шаблею «За хоробрість».
Серед друзів та близьких знайомих В. – М. Кутузов, М. Барклай-де-Толлі, О. Пушкін, Г.
Державін, Олександр І, М. Милорадович, О. Остерман-Толстой, І. Панаєв, П. Пестель, В.
Зубов, Я. Кульньов, Ф. Глінка, І. Сухозанет, О. Юшневський, І. Дибич, Г. Берг, П.
Кисельов, М. Платов та ін.
***
ЧЕСТЬ – ПОНАД УСЕ
, з життєвого кредо П. Вітгенштейна
Честі моєї нікому не віддам.
УДІНО РОЗІБ’Ю, з військового донесення П. Вітгенштейна від 17 липня 1812 р.
Я зважився йти сьогодні ж на Клястіци, Псковською дорогою, і 19-го числа удосвіта
атакувати Удіно всіма силами. Якщо за допомогою Всевишнього його розіб’ю, то вже з
одним Макдональдом залишуся спокійний.
ЙДІТЬ НА НЬОГО СМІЛИВО, з наказу Наполеона Бонапарта Н.-Ш. Удіно
Переслідуйте Вітгенштейна наступаючи на п’яти, залишивши невеликий гарнізон в
Полоцьку, на випадок, якщо ворог поверне наліво. Прибувши до Вітебська, я відправлю
до Невеля корпус, який встановить з вами зв’язок.
Коли ви рушите з Полоцька до Себежу, ймовірно, Вітгенштейн відступить для прикриття
Петербурзької дороги. У нього не більше 10000 чоловік, і ви можете йти на нього сміливо.
НЕЙМОВІРНІ МУЖНІСТЬ І ХОРОБРІСТЬ, з реляції П. Вітгенштейна Олександрові I
Французи врятувалися лише за допомогою лісистих місць і переправ через маленькі річки, на яких знищували мости, чим утрудняли майже кожен крок і зупиняли швидкість нашого
...переслідування.
У справі при Якубові і в битві при Клястіцах билися всі полки 5-ої дивізії, Бергові, два
єгерські, 14-ий, Сазонова; інші війська залишалися в резерві.
Полки мужністю і хоробрістю робили неймовірні зусилля, яких не можу навіть описати.
Все, що їм не протиставлялося, батареї і сильні колони, не зважаючи на озлоблення, наполегливий захист, вони відкидали і винищували багнетами та дією артилерії. Всі
селища і поля вкриті ворожими трупами. У полон узято до 900 чоловік і 12 офіцерів.
Порохові ящики, казенний і партикулярний обоз, в числі якого генеральські екіпажі, залишилися в руках переможців.
Я маю намір прогнати ворога за Двіну в Полоцьк, виступити проти Макдональда,
атакувати його і, за допомогою Божою і підбадьореного духу через цей успіх наших
військ, сподіваюся також чогось досягти.
ЗМУСЬТЕ ВОРОЖУ БАТАРЕЮ ЗАМОВКНУТИ, з розвідки Ю. Лубченкова «Рятівник
міста Петрового»
Справа була під Остроленкою 18 жовтня 1794 року. Російські війська атакували
супротивника, який старанно захищався. Особливо відрізнялася одна з його
артилерійських батарей, яка наносила значні втрати. Її треба було нейтралізувати, і
начальник Вітгенштейна генерал-майор Козенц звернувся до молодого офіцера:
– Підполковник! Чи хочете Георгія?
Вітгенштейн, знаючи про надзвичайну рідкість і цінність цієї нагороди, знайшов в собі
сили, трохи збліднувши, кивнути. Генерал, задоволений реакцією підлеглого, вказав
рукою на польську батарею:
– Змусьте її замовкнути!
У ту ж мить в руці підполковника блиснула шабля. Його ескадрон, за місяці боїв звиклий
до блискавичних рішень командира, негайно ж з місця пішов риссю. Лаву очолив сам
Вітгенштейн.
Підполковник першим схрестив зброю з кіннотниками супротивника, котрі спробувала
прикрити своїх артилеристів, і він же першим увірвався на батарею.
Ескадрон Вітгенштейна збив батарею і навіть зумів захопити одну з ворожих гармат, за
що командир одержав обіцяного Георгія. Всього лише за номером «602», хоча
нагороджувалися орденом вже понад чверті століття.
...Мюрат з ходу ударив по правому флангу. Там стояли малоруські гренадери, і вони
встояли. Тоді французький полководець вирішив обдурити долю і переніс свій удар
справа наліво – на інший фланг Милорадовича. Цим флангом командував Вітгенштейн,
який мав в підпорядкуванні мушкетерів, єгерів і маріупольських гусар. З ними він і відбив
новий напад ворога.
ЦИХ ТРЬОХ ПЕРЕМОГ ДОСИТЬ, ЩОБ НАЗАВЖДИ УВІЙТИ В ІСТОРІЮ, з статті
«Гордість Вітчизни» на bratishka.ru
У зображенні маститих учених, котрі писали статті для авторитетних масових видань, цей
генерал є вельми рядовим військовим діячем, дарма що дослужився до вищого
військового чину генерал-фельдмаршала і титулу світлого князя, а в двох війнах був
головнокомандуючим: у Закордонному поході російської армії 1813 року і в початковий
період російсько-турецької війни 1828-1829 рр. Так, у першому томі енциклопедії
«Вітчизняна історія з якнайдавніших часів до 1917 року» про Вітгенштейна сказано
наступне: «Був хоробрим, проте нерішучим воєначальником, не володів полководницьким
талантом».
Схожі оцінки зустрічаємо і в інших джерелах, де Вітгенштейну ставиться в провину, що
це він прокліпав Наполеона на переправі через Березину і дозволив відірватися від
переслідування залишкам великої армії... Словом, досить посередній командир корпусу...
Корпус Вітгенштейна спочатку перебував у складі 1-ої Західній армії, на її правому
фланзі, і після початку бойових дій відступав до Дрісського табору, в якому, за планом
радника Олександра I генерал-лейтенанта К. Фуля, російські війська мали тримати
оборону. Після того, як від плану Фуля, зважаючи на реальну можливість оточення
Дрісського табору, відмовилися і армія Барклая-де-Толлі продовжила відступ, з’єднання
Вітгенштейна реорганізували в окремий корпус із завданням захищати петербурзький
напрям.
Відірвавшись від головних сил, Петро Християнович поволі відходив правим берегом
Західної Двіни у бік Полоцька. З півдня і південного заходу на нього насідав настирливий
Удіно, а західному флангу загрожував стрімкий Макдональд, який просунувся далеко на
північ до нижньої течії Двіни і досяг Якобштадта, поспішаючи відрізати Вітгенштейну
шлях на Псков. У свою чергу, піхотній дивізії корпусу Макдональда не вистачило
буквально одного добового переходу, аби з’єднатися з військами Удіно і взяти війська 1-
го піхотного корпусу в мішок.
Російський генерал розгадав підступний задум і вирішив завдати поразки французьким
корпусам поодинці, поки вони не стулили кліщі.
У триденній битві під Клястіцамі 2-й корпус Удіно втратив не менше 10 тисяч чоловік і
залишив переможцям весь обоз, включаючи санітарну частину, де знаходилася майже
1000 поранених. Втрати корпусу Вітгенштейна не перевищували 3 тисяч чоловік убитими
і пораненими.
Після клястіцької перемоги в столиці зітхнули з полегшенням: Удіно було вже не до
наступу на Петербург, він міцно застряг в Полоцьку. Припинив просування вперед і
корпус маршала Макдональда.
За оцінками військових істориків, успіху російських військ в битві під Полоцьком сприяли
правильна оцінка обстановки командуванням корпусу, раптовість і рішучість дій військ, своєчасне перегрупування частин і підрозділів в ході битви.
...Генерал Вітгенштейн отримав переконливі перемоги над значно чисельнішими
угрупуваннями прославлених наполеонівських маршалів Удіно, Сен-Сира і Віктора,
змусив бути обережним і поспішно відступати четвертого – Макдональда. І якби в його
майже 40-річній військовій біографії не було більше ніяких звершень, його слава все одно
б навіки відобразилася в історії героїчних діянь полководців.
Бо, як говорив військовий письменник XIX сторіччя Олександр Михайловський-
Данилевський, «ім’я захисника граду Петрового залишиться дорогоцінним для Росії, яка
не забуде, що перемоги його, в сумні для неї хвилини літа і осені 1812 року, були єдиною
втіхою».
ВІД ПОЧЕСТЕЙ ВІДМОВИВСЯ, з нарису С. Гупала «Князі Вітгенштейни: забутий
батько і невідомий син»
Розгромивши маршала Ундіно під Клястіцями, Вітгенштейн взяв в полон майже тисячу
французьких вояків. Росія вперше побачила величезну обеззброєну силу. 25 липня
столиця Росії гарматними пострілами салютувала генералові Вітгенштейну. Олександр І
нагородив героя орденом св. Георгія ІІ ступеня та назначив довічну пенсію у 12 тисяч
рублів.
За тиждень перед битвою під Клястіцями було підготовлено до евакуації Псков, що мав
спалахнути, як тільки мешканці залишать його. Однак жахливого не сталося. І в знак
великої поваги псковчани подарували переможцеві ікону чудотворця Гавриїла з написом:
«Захисникові Пскова, графу Петру Християновичу Вітгенштейну».
Дворяни Ржева виплавили золоту медаль з портретом полководця, мешканці Великих
Луків – просили у нього дозволу спорудити у своєму місті пам’ятник, архімандрит
Печерського монастиря – побудувати в його честь храм Пресвятої Божої Матері зі
встановленням бюста.
Було також рішення про встановлення пам’ятника генералу у Пскові навпроти Троїцького
собору.
Одначе П. Вітгенштейн відмовився від таких почестей, вважаючи перемогу над грізним
ворогом заслугою воїнів свого 1-го корпусу.
У жовтні 1812 року корпус П. Вітгенштейна звільнив від французьких військ Полоцьк і
Вітебськ.
Переслідуючи армію Наполеона, П. Вітгенштейн захопив Кенігсберг, 27 лютого 1813
року вступив до Берліна.
НА ОБЛИЧЧЯХ СЯЯЛА РАДІСТЬ, із «Спогадів» В. Панаєва
Ми приїхали до столиці в серпні 1815 року. Петербург тріумфував тоді славою недавніх
перемог нашої армії, славою свого государя і повторним поваленням Наполеона. На всіх
обличчях сяяла ...радість, – в будинках ще співали:
Хвала, хвала тебе, герой ,
Что град Петров спасен тобой!
ХИЖАКІВ ВИНИЩУВАЧ, з вірша В. Жуковського «Співак в стані російських воїнів»
Наш Витгенштейн, вождь-герой,
Петрополя спаситель.
Хвала! Он щит стране родной,
Он хищных истребитель!