БЕРШАДСЬКИЙ Рудольф Юлійович
ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії
Національний статус, що склався у світі: російський.
Прозаїк, поет.
З міщанської родини.
Народився 18 січня 1909 р. в м. Єлизаветграді Херсонської губернії Російської імперії (нині – м.
Кіровоград, адміністративний центр однойменної області України).
Помер в 1979 р. в м. Москві СРСР (нині – столиця РФ).
Брав участь у громадянській і Другій світовій війнах.
Друкувався в «Літературній газеті».
Як поет дебютував збірником «Вірші» (1930).
Потім видрукував збірник «Лінія прицілу» (1933).
Перу Б. також належать прозові книги «На розкопках Стародавнього Хорезма» (1949), «Горизонти
історії», «Дві повісті про таємниці історії» (обидві – 1958), «Про що розповідають марки» (1959),
«З різних книг», «Смерть вважати недійсною» (1964), «Інший край світу. Книга подорожей»
(1967), «Відрядження в Грюнштедтль. Короткі повісті і оповідання» (1968), «Майже все життя»
(1980), оповідань «Колтуші», «Секретар редакції» (1968).
Наш земляк – автор сценарію фільму «У ворожому тилу» (1941).
Серед друзів та близьких знайомих Б. – К. Чуковський, Г. Свірський, І. Андроников, С. Скляренко, В. Янін та ін.
***
ФАРБ НЕ ВІДТВОРИШ,
з життєвого кредо Р. Бершадського
Можна відбудувати будинки, навести новий міст, залити асфальтом мостові, – фарб Феофана
Грека не відтвориш, церкву Спаса-Нередіци – диво світового мистецтва, знесену до фундаменту, –
не піднімеш.
ВПРИТУЛ ЗА РОЗРИВАМИ, з книги Р. Бершадського «Великолуцькі нотатки»
Ось безіменна висота, позначена на німецьких картах буквою Н. Вона схожа на курган – так само
самотньо стоїть в чистому полі. Проте вона панує над дорогою на південний захід, і тому німці не
пошкодували нічого, щоб в найкоротший термін перетворити її на фортецю. Біля підніжжя – одна
лінія оборони, на середині висоти – друга, на вершині – третя.
Майора, який опоясав її цими зміцненнями, нагородили вищою військовою відзнакою
фашистської Німеччини «Лицарським хрестом», а Гітлер, особисто вручивши цей хрест майорові, одночасно наказав перейменувати висоту Н. у «Бастіон Неприступний».
Що ж, «Неприступний» так «Неприступний».
Десятки таких бастіонів стояли перед нашими військами в день, коли ми приступили до прориву
оборонної смуги супротивника.
Рота товариша Копилова пішла впритул за розривами своїх снарядів. Снаряд розривався не більше
ніж в ста метрах попереду, але люди і не прагнули віддалитися від цього смертельного сусідства.
Відразу ж за розривом бійці перебігали в свіжу, ще гарячу вирву і, притискаючись до дна, чекали
нового розриву, аби знову кинутися вперед!
Тому, хто не ходив в атаку за вогняним валом бодай раз в житті і ніколи не чув розриву фугасу
поряд з собою (так, що ніби разом дзвонять у вухах дзвони всього світу, а колюча мерзла земля
засипає не лише каску і шинель, а й проникає навіть в складки нижньої сорочки, обдаючи тіло
знеможеною тугою і смертним холодом), тому, мабуть, важко уявити собі, що це таке: «впритул за
розривами».
В усякому разі, коли єфрейтор Луневич, вже пройшовши через це, у розмові зі мною пригадав
висоту Н., я побачив страх, що заметушився в його очах. Так, це був страх, не що інше. А Луневич
був вже старим солдатом і знав, що безглуздо прикидатися, ніби це відчуття не було тобі відомо
ніколи.
І гітлерівці не витримали такого вогню. Їх узяли в багнети на «Неприступному» в бліндажах: вони
розраховували, що спокійно перечекають там артилерійський шквал. Їх перехитрили: рота
Копилова увірвалася на висоту разом з снарядами!
Ніхто з гарнізону «Неприступного» не врятувався. Не допомогли ні сорок кулеметних гнізд, ні
батареї мінометів, ні мінні поля, ні електричний дріт – нічого не допомогло. Хоча у Копилова була
тільки рота. Одна рота. Однак вона йшла впритул за розривами.
Фашисти були не в змозі навіть уявити собі, що люди здатні на щось подібне.
От чому після того, як висота була відбита у них, вони три години, хвиля за хвилею,
контратакували. Але тепер вона стала дійсно неприступним бастіоном. Її обороняли ті, хто тільки
що завоював її! І, не зважаючи на те що їх, на чолі з Копиловим, залишилося всього двадцять п’ять
чоловік, цього виявилося достатньо.
Вранці німці відновили атаки. Вони кинули на висоту двадцять літаків, до семисот солдатів.
Висоту обробляли артилерія і міномети.
І все-таки підсумок виявився тим же. А з семисот гітлерівців лише більше половини повернулася з
атак на висоту живими.
...У зведеннях з фронтів читач насамперед шукає знайомі назви великих міст, великих залізничних
станцій. Чим більше таких назв, тим зведення здається йому радіснішим. «Обкладені Великі Луки?
Добре! А ще що? Захоплена висота, що має тактичне значення? Ну, це, ймовірно, менш важливо».
В СОЛДАТСЬКИХ ОКОПАХ І БЛІНДАЖАХ, зі спогадів М. Кулешова «Нічний виклик»
Нова редакція стала рідною. ...Поселили мене у великій хаті, в якій жили три найзнаніші
співробітники редакції Іраклій Андроников, Семен Скляренко і Рудольф Бершадський. Всі були
дуже різні і писали по-різному.
Нариси і короткі новели Іраклія Андроникова дуже нагадували його широко відомі усні розповіді.
Семен Скляренко був веселою і добродушною людиною, знаним майстром, який створив до війни
трилогію «Шлях на Київ».
Вельми стриманий в спілкуванні з колегами, Рудольф Бершадський кожну вільну хвилину
віддавав своєму записнику. У відрядження їздив найчастіше в армію Галицького, яка вела важкі
наполегливі бої за Великі Луки. У статтях і нарисах прагнув глибоко розкрити етичний характер
священної війни з гітлерівськими загарбниками. Це була справжня публіцистика, зроблена на
величезному фактичному матеріалі, здобутому на передньому краю, в солдатських окопах і
бліндажах.
ДИВОВИЖНА РІЧ, з інтерв’ю А. Туркова Д. Шеварову «Все частіше згадую себе 16-річним, за
тиждень до війни»
Багато є чудового і вже, на жаль, забутого. Наприклад, забутий чудовий нарисовець Рудольф
Бершадський ...У нього є нарис «Смерть вважати недійсною» – про одного з уцілілих панфіловців.
Дивовижна річ!
СПРАВА «КОСМОПОЛІТА» БЕРШАДСЬКОГО, з документальної повісті Г. Свірського «На
лобному місці»
Біля столу стояв маленький, з набряклим і червоним лицем, кульгавий Анатолій Суров. Суров раз
по раз п’яно гикав і загрозливо стукав костуром. ...Поряд з ним – тверезий і вихований Симонов
трохи кривив підголені вуса-сталінки в іронічній усмішці.
«Чому вони поряд?» – питав я себе, дивлячись на Сурова і Симонова.
Минуло всього роки два-три, і я більше не ставив собі наївних запитань. Відбулося це після того, як мене викликали до Олександра Фадєєва на бесіду. ...Проте – остаточно, мабуть, після зборів в
«Літературній газеті», де обговорювалася так звана «справа Бершадського».
Рудольф Бершадський був завідуючим відділом фейлетонів. В дні істерії, викликаної
повідомленнями про лікарів-убивців, декілька ентузіастів, серед яких виділялася Шапошникова, давній інформатор МДБ, пізніше – багаторічний член редколегії журналу «Москва», зламали
вночі письмовий стіл Бершадського..., знайшли там два фейлетони-прокляття «лікарям-вбивцям», які Бершадський не передав для публікації...
«У історичні дні – кричала Шапошникова – коли «Правда» і «Вісті» безперервно публікують
матеріали про убивців, про цих Вовсі-Етінгерах, «Літературна газета» мов води в рот набрала».
І тут почалося. «Агент імперіалістичних розвідок!», «Іуда, що продав країну за тридцять
срібляників!», «Диверсант!» – термінологія була відпрацьована роками...
«Хай сам Бершадський виступить!» – кричав зал, готовий Бершадського ногами затоптати.
І ось з’явився біля столу президії Рудольф Бершадський, згорблений, напівглухий. Виявилось, він
був під час війни командиром артилерійської батареї. Пройшов з своїми гарматами від
Сталінграду до Берліну. Глухий від контузії. ...Багаторазово поранений. У тілі залишилося
декілька десятків осколків. Всі груди – у бойових орденах.
Мовчання залу ставало обтяжливим. Здавалося, ось-ось хтось вигукне: «Товариші, не на того
напали! Помилка».
І ось тут піднявся з свого місця вихований, меткий Костянтин Симонов і – «врятував становище».
М’яко грасуючи і ніби в роздумах, виголосив промову, яку багато хто з нас не забуде до кінця
життя. Майже місяць літературна Москва тільки й говорила про симоновське слово...
«Так, – сказав Симонов, в голосі його звучало страждання і рішучість подолати жалість до свого
підлеглого – Бершадський дійсно хоробро воював. Сам підбив декілька танків... Військові газети
писали про його доблесть. Знаю!
Тут головний редактор «Літературки» помовчав і наніс останній удар:
– Хоробро воював, так! Але... за які ідеали?! Ідеали у Бершадського були, звичайно,
«космополітичні».
Бершадського заарештували тоді ж. Це трапилося за три дні до смерті Сталіна; тому випустили
«за відсутністю складу злочини» через півроку. Він приїхав в Союз письменників, де у той час
елегантний Симонов читав доповідь про радянську літературу для вчителів Москви. Скромні
вчителі тіснилися позаду, перші три ряди не були зайняті. У першому ряду посередині і всівся
Рудольф Бершадський в своєму тюремному піджачку.
Симонов зблід, відпив води, роблячи все, щоб зуби не стукали об склянку, і... довів переможну
доповідь до кінця.
НАШОГО КВІТУ, з кореспонденції Є. Бажана «Подарунки музею від «Російського руху
України»
На виставку «Внесок наших письменників-земляків у розвиток російської культури» прийшло
немало тих, хто пише нині російською мовою, чиї книги теж є частиною фонду Літературного
музею. Як розповіла його директор Катерина Лісняк, немало наших земляків, які стали
літераторами, доля закинула до чужих країв. Про багатьох з них у процесі пошуків і листування
працівники музею дізнаються все більше. Так, музей поповнився матеріалами про цікаву людину –
Павла Негретова, який із-за своєї участі в «Народно-трудовому союзі» був на 15 років
відправлений до Воркути, в сталінські табори, де працював до 1955 року. У 1995 році в США
вийшла його книга «Всі дороги ведуть до Воркути».
Цікавий матеріал зібрано про земляків Євгенія Поповкіна, Рудольфа Бершадського, Володимира
Білоцерківського, Леоніда Равіча, Юхима Дороша, Людмилу Сараскіну.
Керівник обласної організації Російського руху України Валентина Бажан передала в дар музею
невелику бібліотеку літературознавчих робіт і художньої літератури. Поповнять експозицію також
фото Олеся Гончара і його автограф, який він дав під час перебування в нашому обласному центрі
в 1964 році.
НАСТУПИВ... НА ТЕМУ ДИСЕРТАЦІЇ, з колекції В. Яніна «Про тих, кого пам’ятаю, – з
посмішкою»
У перші після відкриття берестяних грамот роки Новгородська експедиція стала місцем
паломництва письменників і журналістів. У археології існує непорушне правило – не наступати на
розчищений і підготовлений для закреслення і фотографування черговий відкритий розкопками
об’єкт.
Журналіст Рудольф Бершадський, спустившись в розкопку, здерся на щойно розчищену
стародавню вуличну мостову, застиг на ній в позі мислителя і був тут же зігнаний з настилу
начальником розкопок аспірантом Валентином Васильовичем Сєдовим.
У опублікованому Бершадським газетному нарисі ця сцена була подана приблизно так: «Я
спустився в розкопку і, зупинившись на мостовій XIII століття, в думках перемістився в епоху
Олександра Невського. Я виразно почув, як мостовою стукають копита коней, що прямують до
місця Льодового побоїща... Але тут мої роздуми були перервані молодою людиною в ковбойці, яка
грубо наказала мені негайно зійти з мостової... Очевидно, я наступив на тему його майбутньої
дисертації».
НАРОДИВСЯ ЩЕ З БОГА, з книги К. Чуковського «Від двох до п’яти»
Письменник Рудольф Бершадський повідомляє:
У присутності п’ятирічної доньки я якось розповідав, як няня постійно водила мене в церкву.
Донька недовірливо перебила мене:
– Татусю, хіба ти ще за бога народився?
