КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно 

Андриевский Сергей [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

АНДРІЄВСЬКИЙ Сергій Аркадійович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Поет, перекладач, літературний критик, судовий оратор. Фундатор теорії слов’янського судового

красномовства на теренах Російської імперії.

З дворянської родини. Брат, Андрієвський П., – письменник.

Народився 29 грудня 1847 р. (10 січня 1848 р.) в с. Олександрівці Слов‘яносербського повіту Кате-

ринославської губернії Російської імперії (нині – Луганська область України).

Помер 9 листопада 1918 р. в м. Петрограді Росії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).

Закінчив юридичний факультет Харківського університету (1865-1869).

Працював слідчим в м. Карачів Орловського судового округу (1870), товаришем прокурора Ка-

занського окружного суду (1870-1871) і Петербурзького окружних судів (1871-1878), юрисконсультом Міжнародного банку (1878), адвокатом (з 1878).

Друкувався в журналах «Новий час», «Російська думка», «Вісник Європи», «Щорічник

імператорських театрів».

Як літератор дебютував в журналі «Вісник Європи» перекладами низки французьких поетів та Е.

По (усе – 1878).

Окремим виданням вийшли «Вірші» (1886).

А. публікує книги «Промови захисника», художні достоїнства якої високо оцінив А. Чехов, та «Лі-

тературні читання» (обидві – 1891).

Найширшого розголосу набув фундаментальний огляд російської та європейської поезії за чотири

десятиліття під промовистою назвою «Виродження рими» (1901), в якій автор прийшов до сумно-

го висновку: думка стала ворогом римованих рядків.

Перекладав Ш. Бодлера, В. Гюго, А. Мюссе, Ф. Сюллі-Прюдома.

Посмертно видрукувана двотомна автобіографічна «Книга про смерть» (1922-1924).

За свідченнями сучасників, А. небезпідставно вважався настільки непересічною особистістю, що

за життя став прообразом героїв для відомих письменників М. Горького («Життя Клима Самгі-

на»), П. Боборикіна («Зрадник»), Д. Мережковського («Юліан Відступник»).

Проте життя його не було вистелено трояндами.

За те, що українець відмовився виступати обвинувачувачем на сфабрикованому, як він вважав, процесі по т. зв. «справі Засулич» (підозрювалася у замаху на життя петербурзького

градоначальника Ф. Трепова), міністр юстиції граф Пален відправив неслуха у відставку (1878).

У свою чергу, батьки не дали йому благословення на одруження з коханою не «білої крові». Син, знехтувавши забороною, пов’язав свою долю з дочкою капітана у відставці, незважаючи на те, що

йому, позбавленому будь-якої матеріальної підтримки, довелося поневірятися.

Більшовицька революція залишила видатного юриста будь-який коштів на існування: наш земляк

змушений був продавати усе, що нажив, не виключаючи книг. Зі скрути так і не вибабрався, бо за

чотири і два роки до смерті писав: «Пригнічують матеріальні труднощі», «Я зовсім зацькований

всілякими сімейними негараздами», «Хворію, бідую, доживаю…».

До того ж, кохану дружину А. спіткало два інсульти поспіль, і вона не тільки пересувалася з

неймовірними зусиллями, а й погано говорила, мала проблеми з пам’яттю.

Серед друзів та близьких знайомих А. – А. Чехов, А. Коні, П. Боборикін, М. Карабчевський, О.

Урусов, Д. Мережковський, Я. Полонський та ін.


***

ГОВОРИТИ ПРАВДУ

, з професійного кредо С. Андрієвського

Якось у Вільні, один з приятелів мого клієнта, після дебатів сказав мені: «Що б про вас не думали, але кожен, хто слухає вас, мимоволі відчуває: ця людина говорить правду». Я ні від кого іншого я

не чув відгуку більше для мене цінного, більш відповідного тому, чого я завжди прагнув.


НАЙМЕНШЕ ПОТРІБНІ КАЗУЇСТИ, з книги С. Андрієвського «Драми життя. Захисні

промови»

Взагалі ж для кримінального захисту, не рахуючись з видатними обдаруваннями, швидше за все, корисні освічені, розумні, щирі, добрі люди, а найменше потрібні казуїсти, або ж порожні фразери, які самовдоволено пропонують публіці пошарпані квіти красномовства.

ЗАВЖДИ ПРАГНУВ РОБИТИ ДОБРО, А ВИХОДИЛИ СУЦІЛЬНІ ПІДЛОТИ,

з захисної промови С. Андрієвського

Рядовий запасу 89-го піхотного полку О. Іванов звинувачувався в тому, що він навмисно, проте без

заздалегідь обміркованого плану, позбавив життя власну наречену А. Назаренко, вдаривши її

ножем в лівий бік грудей.

Свою провину злочинець визнав повністю. Підтверджена вона була й численними доказами.

Спробую, панове присяжні засідателі, продемонструвати вам, в чому, власне, полягає особливий

інтерес цієї справи.

Сталося зіткнення двох життів.

Сваха дала про Настю невтішну довідку: у тієї є коханець, буфетник, від якого вже народжувалася

дитина. Засліпленому Іванову це здалося наклепом. …

… Він почув від Насті «кохаю». І з цієї миті обличчя Насті, довірливо відкрите для його кохання, стало для нього єдиним джерелом істини. Щоб про Настю навколо не говорили, він чекав одного: відповіді, яку він прочитає на її обличчі.

На четвертий день… Настя не пустила його до себе, посилаючись на те, що в неї сидить

господиня. В ньому на хвилину прокинулася якась підозра але поцілунок Насті все згладив.

П’ятий день. … Вони прийшли вранці вдвох до кімнати Насті. Вони вже були на «ти». Настя при

ньому роздягалася й, відкинувшись на подушку, дозволила поцілувати себе в обличчя, шию й

груди. Від близькості з коханою Іванову ставало боляче, проте він упорався з собою і пішов о

дев’ятій ранку. Це був найщасливіший день. Ця доба стала «апогеєм кохання».

Шостий день Іванов до половини проспав. Прийшовши до Насті, він застав її в постелі. І тут вона

вперше обмовилася про перенесення весілля. Наречений вже був готовий піти назустріч. Але

Настя на хвилинку вийшла, а її маленький брат, відчинивши шафу, витяг з неї дві «сороківки» і

напівштоф, вже порожні. Хто їх купив і хто пив горілку? Стьопа відповів, що купую «купує Настін

наречений, а порожні пляшки потрібно віднести, аби отримати за них гроші».

…Закохане серце страшиться допитуватися, страшиться порушувати зрозумілу прихильність

дорогого обличчя… Настя відпустила Іванова зі словами «Прощавай, дорогий».

Побачення на сьомий день спочатку було натягнутим. Настя не дивилася йому в очі. Завела

розмову про те, що їй не радять виходити за нього…

…Настя повторила, що вона його кохає… Знову все було забуто! Знову рідне серце належить

йому. На прощання Настя дозволила себе поцілувати.

… Однак викриття щодо Насті сипалися з усіх боків. Найвідвертіша дівчина з заводських Катя

підтвердила зв’язок Насті з буфетником і народження від нього дитини; ще одна стверджувала, що

і після їхнього знайомства буфетник ходив до Насті. Навіть, швидше за все, був у неї цієї ночі…

Іванов і страждав, і не вірив. … Й, врешті-решт, попрямував до знайомого мезоніну.

…На жаль, Настя була не сама. У неї гостювали дві чи три жінки, які поверталися з весілля…

Вона подала йому руку, «не дивлячись на нього». Це, звичайно, збільшило його прикрість. Він

попрохав води. Настя «холодною міною» подала йому склянку. І це знову вкололо.

… Жінки завели непристойні розмови про задоволення, які вони отримують від чоловіків.

Молодиці навіть натякнули, що й Настя в цю саму ніч отримала «задоволення». І вона тільки

уявно заперечувала чи всміхнулась – і більше нічого!

…Тоді він зажадав, аби Настя залишилася з ним наодинці для пояснень. …Іванов вихлюпнув усе, що в нього накипіло… На всі звинувачення… Настя мовчала і паскудно усміхалася. Нестерпно

боляче ставало Іванову! Адже він кохав Настю, кохав навіть в цю хвилину!

… Настя піднялася з стільця й промовила: «…Чого ви хочете? Ідіть звідси, залиште мене у

спокої».

Цей поворот пояснення був найжахливішим: саме починаючи з цих слів Насті справа так жахливо

швидко добігла свого кінця.

– Як? Тобі це так легко? Адже ти мене кохала.

– Ні, ви мені тільки подобалися.

Він скреготнув зубами. …На спотвореному обличчі Іванова Настя зненацька прочитала власну

загибель. Вона з жахом закричала:

– Ідіть звідси!

Іванов запитав востаннє:

– Ти мене проганяєш?!

– Так! Забирайтеся геть!

– Помирай же нещасна!

Настя прожила всього декілька хвилин після удару ножем в серце. …По всьому, його

підштовхнула велика, нездоланна сила!

…Іванов здійснив свій злочин під впливом пристрасті, під впливом кохання, розпаленого щастям, яким його обдарувала кохана жінка, яке проникло в усю його істоту до кісток і яке потім

зненацька було вирвано з його серця з нестерпним для нього болем словами Насті: «Ідіть геть!».

Можна зауважити без о особливого перебільшення, що цими словами, які означали раптовий і

повний розрив, Настя встромила гострий ніж в серце Іванова раніше, ніж він встромив в її серце

свій ніж. Тільки ніхто не бачив рани Іванова…

Коли смертельно поранена Настя вибігла з кімнати, Іванов – уже вбивця – …заціпенів. …І тут же

холодна думка з’явилася йому чітко доповісти, що ось він знову… здійснив абсолютно непотрібну

«підлість». Він з тупою покірністю вислухав ці свої безрадісні думки. Він до них звик. Він тільки

знав, що жахливішого за те, що трапилося, він ще ніколи не робив.

…Ні до себе, ані до вбитої він не відчував особливого жалю. Себе він судив строго й не міркуйте, що це було лицемірство.

P.S. Іванова визнали винним в навмисному вбивстві без заздалегідь обдуманого наміру і засудили

до шести років каторжних робіт.


ПОДВІЙНА ЗАЦІКАВЛЕНІСТЬ, з листа А. Чехова С. Андрієвському

У мене промови таких юристів, як Ви, Коні й ін., викликють двояку цікавість. У них я шукаю, по-

перше, художніх достоїнств, мистецтва і, по-друге, того, що має наукове або судово-практичне

значення.


БІЛЯ ПЕТРОПАВЛОВСЬКОЇ ФОРТЕЦІ, з вірша С. Андрієвського

У самых вод раскатистой Невы,

Лицом к лицу с нарядною столицей,

Темнеет, грозный в памяти молвы,

Гранитный вал с внушительною спицей.

Там виден храм, где искони внутри

Опочивают русские цари,

А возле стен зарыты коменданты,

И тихий плач в гробницы льют куранты,

И кажется, на линию дворцов,

Через Неву, из недр иного света,

Глядят в столицу тени мертвецов,

……………………………………

Но я люблю гранитную ограду

И светлый шпиль при северной луне,

Когда куранты грустную руладу

Издалека разносят по волне.

Они поют в сияющем тумане

О свергнутых земных богатырях,

О роскоши, исчезнувшей в нирване,

О подвиге, задавленном впотьмах, –

О той поре, где всякий будет равен,

И, внемля им, подумаешь: «Коль славен...»

БІЛЯ ТРУНИ ДОСТОЄВСЬКОГО, реквієм С. Андрієвського

Вокруг столпившиеся тесно,

Придя, откуда, – неизвестно,

Питомцы дум его стоят:

Учитель спит… они молчат,

Ребенок – дочь у изголовья,

С невинной верой на лице,

Пришельцам всякого сословья

Дарит на память об отце.

Цветы с венков его надгробных…

Глубокий мир в устах незлобных!

Но в ком найдет слова любви

Убогий, падший, маловерный?

Кто им, как жрец нелицемерный,

Поднимет взоры от земли?

Туманный день, больной и хмурый,

Как скорбный склад его ума,

Весь заслонен его фигурой…

И жизнь печальна, как тюрьма,

Куда вносил он утешенье…

Прими немое поклоненье

За жизнь страданья и заслуг,

Разбитых душ любимый друг.