МІХНЕВИЧ Володимир Осипович
ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії
Національний статус, що склався у світі: російський.
Письменник, журналіст, краєзнавець. Псевдонім – Коломенський Кандід.
З дворянської родини. Племінник, Бурлюк Д., – фундатор футуризму на теренах Російської імперії
і СРСР.
Народився 14 (26) січня 1841 р. в м. Києві Російської імперії (нині – столиця України).
Помер 24 лютого (8 березня) 1899 р. в м. Петербурзі (нині – м. Санкт-Петербург РФ). Похований
на Літературних містках Волкового цвинтаря.
Навчався в другій Київській гімназії (1853-1856), закінчив Ніжинську гімназію вищих наук (1856-
1860), навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету св. Володимира
(1861-1864).
Працював домашнім вчителем (1863-1864), помічником бібліотекаря петербурзької бібліотеки вел.
Кн. Костянтина Павловича, ведучим журналістом видання «Новини і біржова газета» (1877-1899).
Член Товариства допомоги літераторам, які мають потребу, і вченим.
Друкувався в газетах «Київський телеграф», «Новини», «Петербурзька газета», «Новини і біржова
газета», «Голос», «Тиждень», «Одеські новини», «Петербурзький аркуш», «Діло», журналах «Син
Вітчизни», «Історичний вісник», «Скіпка», «Живописний огляд», «Скалки», «Лелітка», «Бабка»,
«Музичний світ», «Спостерігач», «Жіноча освіта», «Будильник».
Як літератор дебютував в журналі «Лелітка» гуморескою «Сни» (1859).
Потім настала черга фейлетонів і статей «Гендлярі товкучок» (1860), «Історія російського сміху»
(1882), «Російська жінка XVIII століття» (1896), «Елегія недокрівного чоловіка», «Нотатки і
спостереження гулящої людини», «Чіп до «вікна в Європу», «Наші «блукачі» (усі – 1887), «Досвід
філософії російської пиятики» (1888), «Засади істинного патріотизму» (1889), «Трішки запізнала
правда по Гончарова» (1891), «На світанку київської журналістики», «Дрейфусіада» (обидві –
1898), «Історія гри в карти на Русі» (1901).
Наш земляк – автор книг «Літературний світ», «Романи куховарки і Камелії. Оповідання з
петербурзького життя» (обидві – 1869), «Князь Михайло Тверський і татарський погром» (1872),
«Петербург весь на долоні», «Смутні часи» (обидві – 1874), «Гумористичні нариси і шаржі»
(1879), «Варшава й варшав’яни» (1881), «Виразки Петербурга» (1882), «Картинки петербурзького
життя» (1884), «Панночки і панії» (1889), «Історичні етюди російського життя» (1879-1886),
«Чорні дні» (1892), «Історичні нариси та оповідання» (1900).
Його перу також належать романи «В петербурзькому чорториї» (1879), «Москвичка» (1891).
Свою бібліотеку і дві третини майна заповів Літературному фонду.
«Виразки Петербурга» нашого земляка перевидані у Санкт-Петербурзі (2003).
Серед друзів та близьких знайомих М. – Л. Толстой, М. Лєсков, А. Чехов, Д. Аверкієв, М. Ге, І.
Дурново, П. Котляревський, В. Немирович-Данченко, В. Острогорський, В. Стасова, Ф.
Стравінський, Д. Мережковський, П. Боборикін, Д. Бурлюк, В. Більбасов, С. Шубінський, І.
Арсеньєв, О. Крюков та ін.
***
НАЙЖАХЛИВІША ПОТВОРНІСТЬ
, з громадянського кредо
В. Міхневича
Малолітній злочинець – найжахливіша потворність і найзлоякісніше хворобливе явище!
ПЕТЕРБУРГ XIX СТОЛІТТЯ – ЦЕ КИЇВ НИНІШНІЙ, з книги В. Міхневича «Виразки
Петербурга»
Важко перерахувати всі види й форми існуючого в столиці жебрацтва. Це – таємничий світ! Не
можемо, проте, не згадати … ще про одне, мабуть, найобурливіше і таке, що найбільше потребує
турботи, виду жебрацтва. Говоримо про жебраків-дітей, котрі складають… значний відсоток в
масі столичного жебрацтва. Ці нещасні малолітки, обірвані, холодні й голодні, які падають під
ноги перехожим і невідступно переслідують їх тужливими благаннями подати «копієчку»… – на
жаль, зустрічаються в Петербурзі мало не на кожному кроці.
Найгірше те, що вони – жертва наймерзеннішої експлуатації з боку своїх безсердечних батьків, а
ще частіше – особливих промисловців. Є фахівці, які мають таких жебраючих хлоп’ят десятками і
виганяють їх старцювати, як на роботу. Годі й говорити, що жалюгідні діти, котрі залучаються до
жебрацтва з пелюшок, постійно обертаючись в аморальному середовищі своїх рідних та опікунів, терплячи від них грубий гніт, наперед прирікаються на неминучу загибель.
…Значна частина представниць цієї, затаврованої ганьбою групи (повій – авт.) знедолених людей,
виступають на терені свого промислу «убогими» в усіх відношеннях. …Жалюгідні вихованки
затхлих горищ і підвалів або напівдикі доньки села, викинуті з нього знову-таки голодом, на
спокусу й деморалізацію міської вулиці, – всі вони стають досяжним і дешевим надбанням
розпусти.
…Не так давно виявлене в Новому Селі кубло, де збувалися бажаючим, за підхожою ціною,
неповнолітні дівчатка – майже діти! Відкриття це наробило великого скандалу; звинувачували
господарку кубла і її розпусних спільників-покупців, звинувачували поліцію за недогляд; проте
ніхто не запитав: яким чином нещасні діти могли потрапляти до цього кубла? Адже були ж у них
батьки, принаймні, у деяких з них, і всі дані вказували на безперечну винність батьків або в тому,
що викинули своїх дочок на вулицю напризволяще, або ж в тому, що свідомо з корисливою
метою прилаштували їх в гостинне кубло.
…Якось до рук поліції потрапили дві дівчинки, одна 12-и, інша 13-и років, викриті в промислі
розпустою. Поліція навела про них довідки і – ось що виявилося: незадовго перед цим обидві
вони, на вимогу матерів своїх – жебрачок, промишляли разом жебрацтвом на вулицях й одного
разу увечері «несвідомо» і навіть невідомо з якими, абсолютно незнайомими їм, негідниками
втратили невинність, одержавши за це в нагороду декілька копійок. Прийшовши додому, вони
оголосили про свій несвідомий гріх матерям і вручили їм свій «заробіток», і що ж? – матері не
тільки не жахнулися й не обурилися, а зустріли падіння дочок як бажаний випадок для
примноження джерел свого доходу і напучували їх на прибутковий промисел обома руками...
…Приймаючи дітей «в науку», господарі-майстри керуються виключно одним користолюбством.
За працю дітей-учнів вони нічого не платять і, бажаючи отримати з них якомога більше вигоди для
себе, намагаються, з одного боку, максимально здешевити для себе їх утримання, а з іншого –
підсилити до останнього ступеня їх робочу продуктивність.
…Взагалі, дитяче питання у нас загострилося до крайності, кричить про себе на кожному кроці й
залишається відкритим, без надії на швидке, скільки-небудь задовільне, вирішення.
ДО ЧОГО ПРИЗВОДЯТЬ СЕКСУАЛЬНІ ЗБОЧЕННЯ, з коментарів А. Іконникова-Галицького
…На одному процесі, який наробив великого галасу в Петербурзі..., – справа Маргарити Жюжан.
Микола Познанський, шістнадцятилітній хлопець, син жандармського полковника, був знайдений
в ліжку мертвим 18 квітня 1879 р. Смерть наступила внаслідок отруєння морфієм.
Микола Познанський ріс в благополучній, цілком забезпеченій сім’ї, славився хлопцем
життєрадісним і товариським, тому самогубство уявлялося маловірогідним. Підозра у вбивстві
впала на гувернантку дітей Познанських, француженку Маргариту Жюжан.
В ході слідства з’ясувалося, що, не зважаючи на свої сорок років, Жюжан була вельми небайдужа
до вихованця Миколи і, щонайменше років зо два з його чотирнадцяти, перебувала з ним в
недозволенних стосунках. Про це знав господар будинку, полковник Познанський; він навіть знав,
якими саме способами немолода пані задовольняє юнацькі жадання: якось випадково, увійшовши
до кімнати Миколи, він застав виховательку й вихованця в позі, яка не залишала сумнівів в
«збоченому», як вважалося в ті пуританські часи, характері їх зв’язку. Проте батько не вжив
ніяких заходів для того, аби покласти край цим неподобствам.
Обертаючись серед цих «друзів» і «подруг», Микола став холонути до Маргарити. Та ж, навпаки,
щиро прив’язалася до нього, прагнула супроводжувати його усюди, у тому числі й на вечірки з
друзями. Миколу це дратувало і в той же час тішило. У такій ситуації перебували їх стосунки
напередодні раптової смерті Миколи.
У ніч події Маргарита Жюжан ночувала в кімнаті, суміжній із спальнею померлого; вона могла у
будь-який момент увійти туди та без жодних зусиль додати смертельну дозу морфію до якихось
нешкідливих ліків, які повинен був прийняти Микола перед сном.
Докази проти Жюжан були хисткими; на суді вона змогла справити на присяжних сприятливе
враження своєю скромністю, ніжною прихильністю до покійного й непідробленим відчаєм,
викликаним його смертю. Суд її виправдав, визнавши смерть Познанського наслідком трагічної
випадковості.
Цитований Міхневичем щоденник Познанського фігурував на судовому слідстві серед
матеріалів, котрі малюють внутрішній світ і умови життя загиблого.
ЩЕ ГІРШЕ, з статті М. Гаврилової «Звідки беруться петербурзькі таємниці?»
Міркування про розгул злочинності, беззаконня й падіння моралі у наш час давно стало загальним
місцем в гнівних тирадах, які звучать з вуст людей, що сповідають найрізноманітніші принципи.
Воно й зрозуміло: варто розкрити першу газету, що потрапила до рук, варто включити новини, як
очі негайно упираються, а вуха заповнюються всілякими «кримінальними хроніками». Та що там
преса, половина друкованої літературної продукції – детективи та кримінальні бойовики. Та що
там детективи, варто лише вийти на вулицю й уважно оглядітися – суцільні жебраки, повії і добре
ще, якщо терорист не трапиться.
Прихильники вільного ринку й старезні комуністи, імперіалісти й анархісти, атеїсти й адепти всіх
відомих релігій сходяться в одному: так жити не можна. І приблизно три чверті з них
безапеляційно додають: раніше жили краще. Щоправда, не уточнюючи, коли саме: за Ярослава
Мудрого, за царської Росії чи за Сталіна.
Варіанти з Ярославом Мудрим і Сталіним не такі популярні й вимагають спеціального розгляду, а
ось пройтися царською Росією і поглянути на неї очима сучасника ми можемо прямо зараз.
Володимир Осипович Міхневич – солідний журналіст, який працював в петербурзькій пресі
якраз в той час, яки нерідко називають «золотим» часом країни і монархії. Друга половина
дев’ятнадцятого століття: кріпацтво вже відмінили, пишним кольором розцвітає капіталізм,
пишуть Тургенєв, Достоєвський, а потім і Чехов.
– Чи не краса? – запитуємо ми.
– Ні в якому разі, – відповідає нам Володимир Міхневич і починає перераховувати все те ж, що й
я трьома абзацами вище: злочинність, падіння моралі, жебрацтво, проституція, додаючи до списку
ще й занепад в літературі, тривожні настрої з приводу терористичних витівок народовольців.
Знайома картина, чи не так?
Втім, присвятивши кожному з пунктів вичерпний документальний нарис, автор передує свою
оповідь оптимістичним вступом. В ньому він пояснює, що хоча в сучасності все дуже погано, не
варто шукати панацеї в минулому. Там усе було ще гірше.
ДАРУНОК ЛІТЕРАТУРНОМУ ФОНДУ, з довідника «Історія Санкт-Петербурга. Будинки»
Ця ділянка між річкою Карпівкою і Пісочною вулицею з середини XIX ст. належала купцеві І.
Балашову, а потім купцеві І. М. Алонкіну. У 1850-х роках на Пісочній звели дерев’яний будинок з
мезоніном. У 1891 році ділянку придбав відомий у той час літератор і журналіст В. О. Міхневич
(автор путівника «Увесь Петербург на долоні»). Для нього архітектором Є. П. Вейнберг
надбудував другий поверх. Такий вигляд будинок № 10 по вулиці тепер уже Професора Попова
має донині.
У 1899 році після смерті Міхневича дві третини ділянки з дерев’яними будовами були передані
Літературному фонду, членом якого був господар.
