Наш земляк ніколи не мав ні свого будинку, ні квартири, жил у готелі, в кімнаті, заваленій
книгами.
Вдова танцівника п. Лілліан Алефельдт передала Національному музеєві історії України спочатку
500 предметів із спадщини чоловіка, серед яких статуетка «Золота пантофля» та балетні тапочки
(2002), а потім – ще близько 300, більшу частину яких склали листи, афіші вистав, статуетки і
вази, а також годинник, подарований Л. знаменитою балериною Матільдою Кшесинською (2007).
У м. Київ започатковано Міжнародний фестиваль балету «Серж Лифар де ля данс» (1999).
До 100-річчя від дня народження Л. Національний банк України випустив ювілейна монету
номіналом 2 гривні (2004).
У м. Лозанна (Швейцарія) відкрито пам’ятник нашому землякові (2003).
Серед друзів та близьких знайомих Л. – С. Дягілєв, А. Павлова, Ш. де Голль, Ф. Воячек, Б.
Ніжинська, Ж. Кокто, Ф. Шаляпін, С. Далі, Е. Чекетті, С. Головін, І. Шовіре, І. Стравінський, Н.
Вирубова, С. Рахманінов, Ж. Помпіду, М. Шагал, Г. Гарбо, П. Пікассо, П. Валері, К. Шанель та ін.
***
ХОРЕОГРАФ-ХУДОЖНИК
, з творчого кредо С. Лифаря
Я не художник, я хореограф, який малює.
ПЕЧЕРНІ ЗВИЧАЇ, з мемуарів С. Лифаря
Часи були важкі і тяжкі, а звичаї – печерні... В моїй душі вони залишилися на все життя: я
насичувався драматизмом.
…Я став танцюристом, ще не вміючи танцювати, не знаючи техніки, але я знав, що опаную нею, і
ніякі перешкоди не зупинять мене на цій дорозі.
…Графічні, майже пластичні роботи я присвятив своєму другові Пабло Пікассо. Він був настільки
люб’язним, що здивувався, замилувався і гаряче порадив мені продовжувати.
СВІТ, СТВОРЕНИЙ ДЛЯ НАС, з книги С. Лифаря «Дягілєв та з Дягілєвим»
Часто в хвилини припливів ніжності – таких хвилин було особливо багато в 1925 і 1926 роках,
коли здавалося, що наша дружба нескінченна, коли з нас обох ніхто не думав ні про смерть, ні про
горе, ні про кінець дружби, коли здавалося, що світ був створений для нас і тільки для нас, – мій
Котушка, мій величезний і ніжний Котушка, зупиняючи не тільки рух, але й рух подиху і думки
вигукував: «Сергійку, ти народжений для мене, для нашої зустрічі!
Сергій Павлович ранками довго не міг встати з постелі, а коли нарешті піднімався, те ще довго не
починав вдягатися і довго ходив кімнатою в м’яких повстяних капцях і в довгих, до колін,
сорочках, привезених ним ще з Росії. У такому вигляді Сергій Павлович звичайно і танцював. «Ну
що тобі ще показати? Хочеш подивитися, як твій Котушка буде здійснювати твої варіації?».
ДИТИНА БЕЗ БАТЬКІВЩИНИ, зі спогадів Л. Алефельд-Лаурвіг
Я завжди сприймала Сергія як дитину, яка втратила свою Батьківщину.
КИЇВ ЛИШИВСЯ ЙОГО МРІЄЮ, з статті Н. Позняк-Хоменко «Бог танцю»
Сучасники називали його «богом танцю», «добрим генієм балету XX століття». Ним
захоплювалися, його наслідували, говорили про містичну душу танцю, яку вмів розгадати лише
він. Він і справді, наче його міфічний Ікар, прагнув сягнути Сонця – мовою тіла «створити
ілюзорний світ сильніший за реальний». І він свого досяг, але так і лишився невимовно самотнім у
цьому, недосяжному для інших, небі.
…Родина Лифарів мала глибоке козацьке коріння. Пізніше Сергій Михайлович згадуватиме, як,
гостюючи в свого діда у Каневі, слухав розповіді про героїчне минуле України та роздивлявся
«пожовклі вицвілі грамоти з восковими печатками, що ними нагороджували Лихварів українські
гетьмани та кошові отамани великого Війська Запорізького».
…Фактично він відродив французький балет, його репертуар, трупу, його школу та славу, ставши
основоположником нового напрямку в балеті – «неокласицизму».
…І разом з тим, доля забрала у нього найдорожче: спочатку Київ, який він не розлюбив до кінця
свого життя, потім – його Гранд-Опера. 1958 року його звільняють із театру. Він не вірить, що це
остаточно, довго бореться, але марно: навіть щирий шанувальник його таланту Шарль де Голль не
в змозі йому допомогти.
…Україна, Київ до кінця життя лишилися світлою мрією Лифаря. «Навіть прекрасний блискучий
Париж не зміг примусити мене, киянина, забути мій широкий, величавий Дніпро», – говорив він.
Коли, вручаючи орден Почесного легіону, Шарль де Голль вкотре запропонував йому стати
громадянином його країни, Лифар відповів: «Я – українець і цим пишаюся». Він так і лишився
«персоною без громадянства» – не міг зректися свого коріння, предків, землі, де він
