Лифарь Серж (fb2)




ЛИФАР Серж


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російсько-французький.

Балетмейстер, танцівник. Справжнє прізвище – Лифар Сергій Михайлович. Фундатор Паризького

інституту хореографії (1947).

З дворянської родини. Батько, Лифар М., – чиновник Департаменту водного та лісового

господарства.

Народився 2 квітня 1904 р. в м. Києві Російської імперії (нині – столиця України).

Помер 16 грудня 1986 р. в м. Лозанні (Швейцарія). Похований за заповітом на російському

кладовищі Сент-Женев’єв де Буа у передмісті Парижа (Франція). На могилі, як він і бажав,

зроблено напис «Serg Lifar de Kiev» («Серж Лифар з Києва»).

Навчався в київських 8-й та Імператорській Олександрівській гімназіях, балетній секції Центро-

студії, Київській консерваторії.

Працював у трупі С. Дягілєва «Російській балет» (1924-1930), головним балетмейстером паризької

«Гранд Опера» (1930-1944; 1947-1959; 1962-1963; у 1977), трупи «Новий балет Монте-Карло»

(1944-1947), викладав у Сорбонні (з 1955).

Почесний президент Національної ради танцю при ЮНЕСКО.

Ректор французьких Університету танцю, професор Вищої школи музики.

Кавалер ордена Почесного легіону, ордена Літератури і мистецтва, Золотої медалі міста Париж.

Лауреат найвищої відзнаки балету «Золота пантофля», премії «Оскар».

Нагороджений найвищими відзнаками Швейцарії, Швеції.

Л. створив понад 200 балетів і дивертисментів в оперних спектаклях. Першим з них був «Творіння

Прометея», а останнім – «Блудний син», про який сам маестро скаже: «Багато хто в залі плакав,

проте ніхто не знав, що я грав себе, своє життя».

Серед найвідоміших сценічних доробків: «Вакх і Аріадна», «На Дніпрові», «Ікар», «Олександр

Великий», «Шота Руставелі», «Сюїта в білому», «Міражі», «Мандрівний лицар», «Фантастичне

весілля», «Жизель», «Франческа да Ріміні», «Федра».

Виконав партії Аполлона, Олександра Македонського, Давида, Енея, Вакха, Дон Жуана, Альберта.

Перу нашого земляка належать наступні книги: «Історія російського балету», «Дягілєв та з

Дягілєвим», «Танок», «Гарячі роки з Сергієм Дягілєвим», «Моє життя», «Мемуари Ікара».

У Парижі існує Музей культурної спадщини (філіал музею історії Києва), де відкрито

меморіальний зал, присвячений Л.

Фасад готелю «Лотті» в центрі Парижа, де довгі роки мешкав Л., прикрашає меморіальна дошка з

його прізвищем.

В Лозанні з’явився пам’ятник, дарунок від киян: Ікар з піднятими руками-крильми. На постаменті

все той же напис: «Serg Lifar de Kiev».

За ініціативою Асоціації діячів хореографічного мистецтва України, Національної опери України і

Головного управління культури щорічно у Києві проводиться Міжнародний конкурс імені Сержа

Лифаря (1994), який конгрес Всесвітньої ради танцю ЮНЕСКО взяв під свій патронаж,

включивши його до реєстру найпрестижніших хореографічних конкурсів планети, і фестиваль

«Серж Лифар де ля данс».

До 100-річчя з дня народження видатного земляка Україна випустила поштову марку з його

зображенням , а також 2-гривневу монету, а французький кінорежисер Д. Делуш зняв фільм

«Серж Лифар Мусагет» (усе – 2004).

Перебуваючи тривалий час в еміграції (1923), Л. все відвідав батьківщину разом з дружиною,

шведською графинею Ліліан Алефельд-Лаурвіг (1961). Пізніше, ставши вдовою, жінка поверне на

батьківщину орден Почесного легіону, «Золоту пантофлю», сценічні костюми і скульптурні

портрети чоловіка, виконані Бельмондо – батьком відомої французької кінозірки, частину його

бібліотеки (всього 817 одиниць), а також валізу Сергія Дягілєва, пуант Анни Павлової, роботи

Пікассо і Шагала.

На жаль, життя Л. не було тільки райдужним. Аби дістатися Парижа, йому довелося неймовірні

труднощі, зазнати арешту, потрапити до тифозного бараку. Після Другої світової війни нашого

земляка Французький Рух Опору звинуватив у співробітництві з фашистами, і він на знак протесту

залишив «Гранд Опера».

Л. марив постановкою «Федри» в московському Великому театрі з М. Плісецькою в головній ролі

та не отримав «партійного» дозволу. Не зміг взяти участі й у перших гастролях балетної трупи

«Гранд Опера» в Москві. У візі йому відмовили – верх цинізму! – безпосередньо в аеропорту

(1958).

На батьківщині, у Києві, ім’я славетного сина залишалося під забороною до проголошення

Україною незалежності. Протестуючи проти подібного свавілля, Л. залишив сцену, здійснивши, за

його словами, перше балетне «харакірі».

Наш земляк ніколи не мав ні свого будинку, ні квартири, жил у готелі, в кімнаті, заваленій

книгами.

Вдова танцівника п. Лілліан Алефельдт передала Національному музеєві історії України спочатку

500 предметів із спадщини чоловіка, серед яких статуетка «Золота пантофля» та балетні тапочки

(2002), а потім – ще близько 300, більшу частину яких склали листи, афіші вистав, статуетки і

вази, а також годинник, подарований Л. знаменитою балериною Матільдою Кшесинською (2007).

У м. Київ започатковано