КОФМАН Роман Ісакович
ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії
Національний статус, що склався у світі: радянсько-російський.
Диригент, скрипаль, композитор, режисер, поет.
З інтелігентської родини.
Народився 23 жовтня 1936 р. в м. Києві СРСР (нині – столиця України).
Закінчив Київську консерваторію.
Лауреат музичної премії «Ехо-класік» (2007).
Головний диригент оркестру Боннської опери, художній керівник Боннського симфонічного
оркестру, викладач Національної музичної академії України, керівник Київського камерного
оркестру.
Довгий час не мав змоги виступати за межами СРСР (1973-1989).
Диригував Українським державним симфонічним оркестром, симфонічним оркестром
московського Великого театру, Філармонійним оркестром Французького радіо, Національним
симфонічним оркестром Бельгії, Мюнхенським філармонійним оркестром, симфонічним
оркестром Фінського радіо, Королівським філармонійним оркестром м. Ліверпуль.
Також диригував в Австрії, Данії, Ізраїлі, Іспанії, Італії, Канаді, Люксембурзі, Мексиці,
Нідерландах, Південній Кореї, Польщі, Португалії, Словаччині, США, Тайвані, Чеській
Республіці, Швейцарії, Японії (всього 67 колективами!).
В Києві поставив опери «Кармен» і «Паяци».
Перу К. належать книги «Навчання диригента. Психологічні елементи», «Книга небуття». Наш
земляк також пише музику, зокрема, для фільмів.
За заслуги в сфері культури обраний в Україні «людиною року» (1999).
Серед друзів та близьких знайомих К. – М. Канерштейн, П. Вірський, М. Петров, В. Бибик, О.
Костін, Й. Гутман, В. Португалов, А. Кочерга, Б. Дікманн, М. Гулегіна, О. Криса, І. Дука, М.
Рушковський, Д. Вараді, М. Дядюра та ін.
***
ЗНАЮ, ЯК ДИРИГУВАТИ НЕ ТРЕБА
, з професійного кредо Р. Кофмана
Я не знаю, як потрібно диригувати, зате дуже добре знаю, як не треба диригувати.
ЦЕ ПРИГОЛОМШИЛО, з інтерв’ю Р. Кофмана журналові «Профіль-Україна»
Звичайно, на німецькому телебаченні ми теж бачимо багато мішури, незграбних, корявих передач,
проте появу на всенімецькому телеканалі таких фігур, як, скажімо, співаючий ректор або
танцюючий українець у спідниці (як його називають, Сердючка, здається?), німецький народ
вважав би для себе образливим.
…Колись мене вразила інформація про те, що в Парижі видана антологія французької поезії за
редакцією Жоржа Помпіду, причому він її склав не на пенсії, коли сидів з онуками, а в період
свого президентства. У порівнянні з нашою дійсністю й вождями це – приголомшило.
НА ЖАЛЬ, БЕЗНАДІЙНО, з інтерв’ю Р. Кофмана С. Агрест-Коротковій «Я повернувся, аби
невдалий час для України закінчився»
Змінилися люди. ...Я б сказав – суїцид інтелігенції. Це відбулося не сьогодні і не вчора. ...Суїцид –
тому що спеціально, ніби, цього ніхто не робив.
У низах багато що залежить від того, що відбувається у верхах. Хочете приклад? В день
народження американських президентів до Білого дому запрошували Володимира Горовіца, який
грав сонати Шопена й інші твори подібного ряду. Не хочу нікого образити, але кого в урочистих
випадках запрошують у нас – самі знаєте.
А медіа, у свою чергу, все це агресивно нав’язують народу. А народ може прийняти або не
прийняти те, що йому пропонують, а пропонується вторсировина.
Того дня, коли я прочитав в щоденній німецькій газеті велику аналітичну статтю про концертний
сезон, що закінчився, і про майбутній, прилетів до Києва, купив в аеропорту «Комсомольську
правду» в Україні». На її першій шпальті була головна новина – Наташа Корольова вагітна!
Дуже типово, дуже характерно і, на жаль, безнадійно.
ВСІ СУМНІВИ ЗНИКЛИ, з рецензії в газеті «Suddeutsche Zeitung»
Якщо порівняння з Мравінським могло б звучати занадто сміливим, всі сумніви зникають після
цього концерту (Роман Кофман і Мюнхенський філармонійний оркестр).
НАЙВИДАТНІШИЙ ІНТЕРПРЕТАТОР, з рецензії в газеті «Телеграф»
Роман Кофман є дійсно одним з найвидатніших у світі диригентів-інтерпретаторів.
КОНТРАКТ З БОННСЬКОЮ ОПЕРОЮ, з повідомлень світових інформаційних агенцій
Відомий диригент, головний диригент і художній керівник Київського камерного оркестру Роман
Кофман підписав контракт на 5 років (з 1 серпня 2003 р.) з Боннським (Німеччина) оркестром,
обійнявши посаду генерального музичного директора.
У кожному сезоні Р. Кофман буде виступати як диригент Бетховенського залу – не менш ніж на 20
концертах. За цей час він також повинен здійснити дві постановки й 20 диригентських виступів в
опері.
ПРОГОЛОСУВАЛИ ЗА МЕНЕ, з інтерв’ю Р. Кофмана Л. Мельник
Ситуація складалася в умовах жорсткої конкуренції: тут вірять тільки тому, що чують. Найбільше
на це рішення вплинула моя зустріч з Боннським симфонічним оркестром. Я диригував різними
німецькими музичними колективами, а от із Боннським тривалий час, аж до березня 2002 року,
ніколи не зустрічався. Після того, як зіграв із цим оркестром вісім концертів у турне Іспанією,
колектив на своїх зборах проголосував за мене як за головного диригента. Це було доволі
енергійним рішенням: музиканти просто сказали, що ні з ким іншим працювати не хочуть.
ПРО МЕЦЕНАТІВ НЕ ЧУВ, з нарису М. Макаревич «Чарівний бал напівтонів»
Становлення кар’єри Р. Кофмана припало на радянські часи. А тоді прізвище Кофмана, як він сам
сказав, було просто нецензурним. Те, що в країні пролетарського інтернаціоналізму називалося
п’ятою графою, робило пана Кофмана невиїзним. Однак попри все, йому вдалося стати одним з
найвідоміших диригентів СРСР й вийти на міжнародну музичну арену – здобути там визнання,
знайти справжній успіх.
…Зараз держава потребує підтримки з нашого боку. Ми, як тільки можемо, допомагаємо нашій
державі якось триматися на поверхні. Чи буде вона вдячна за це – невідомо! А ось меценати… Я
не знаю таких! Слід чітко відрізняти спонсорство від меценатства! Так альтруїстичних меценатів у
нас поки немає! Правда, чув, що все ж таки є меценати, які дають гроші на бокс без правил,
стриптиз – на це і я дав би небагато грошей…(усміхнувся). Але, щоб дати гроші на підтримку
класичного мистецтва – про це мені, на жаль, нічого не відомо. Хоча не буду йти проти сумління:
щось у цьому напрямі намагається робити Фонд сприяння розвитку мистецтва.
ІДЕНТИФІКАЦІЯ УКРАЇНИ ЩЕ НЕ ВІДБУЛАСЯ, з інтерв’ю Р. Кофмана О. Москальцеві
«Відомий диригент з «маловідомої» країни»
З диригентом Р. Кофманом ми зустрілися за день до його від’їзду до Німеччини. У цьому сезоні
він став головним диригентом Бетховенського симфонічного оркестру й Боннської опери.
Незабаром під його керівництвом відбудеться виконання кантати «Пісні Гуррэ» Арнольда
Шенберга – твору, написаного для оркестру найбільшого складу в історії музики.
– Яким буде режим вашої роботи в Боннській опері?
– У театрі ставиться по шість прем’єр на рік. На долю головного диригента за контрактом
доводиться дві.
…Що стосується моїх особистих планів, мені має бути поставити оперу «Лулу» Альбана Берга й
«Макбет» Верді, а в наступному сезоні – «Життя Ореста» Кршенека й «Євген Онєгін», далі – або
опера німецького композитора минулого століття Ціммермана «Солдати», або опера Яначека «З
мертвого будинку». І друга опера – «Трістан і Ізольда» Вагнера. Далі, у ювілейному сезоні
Шостаковича, – його опера «Ніс».
І ще збудеться моя мрія: дві опери з однаковим сюжетом, які будуть іти в один вечір – «Алеко»
Рахманінова й «Паяци» Леонкавалло.
Потім, у шуманівський рік, піде «Геновева» Шумана. До речі, у Бонні є будинок, де любив
зупинятися композитор.
– А чи готовите ви нові постановки в Києві, в Оперній студії Національної музичної
академії?
– У Києві – навряд. У студії я сам ставив спектаклі і як режисер, а це вимагає часу. А з Київським
оперним театром у мене немає ніяких контактів. Таким чином, роботою в опері я займаюся тільки
в Бонні.
– На скрипці перестали грати?
– Скрипку я залишив досить давно, більше двадцяти років тому. Якщо грати, то треба грати добре
й багато займатися. У мене немає такої можливості. І в новорічній програмі в Києві виконувалася
«Незакінчена симфонія» Гайдна. Наприкінці всі музиканти розходяться, і залишається тільки два
скрипалі, які дограють останній епізод. І одним із цих скрипалів був я. Між іншим, знаменитий
Натан Рахлін теж так закінчував цю симфонію.
– Для закордонного слухача ви – диригент із України. Чи добре там уявляють собі нашу
країну?
– Думаю, що ідентифікація України ще не відбулася. Країна починає заявляти про себе, і, на жаль,
не завжди з приємної сторони. Я випадково побачив свою картку гостя в готелі, де постійно
зупиняюся. Там було написано: «Роман Кофман, Київ, Русланд». І це в Бонні, у місті далеко не
закутковому, котре не дуже давно було столицею Німеччини, в готі, розташованому на
центральній площі...
Коли я одержав рецензії на концерти Київського філармонічного оркестру в Німеччині, один із
заголовків виглядав так: «Блискучий виступ російського оркестру».
На Заході одні на Україну дивляться з підозрою, інші – зі здивуванням. Треті говорять: «Ми
знаємо боксерів братів Кличко, тепер ми знаємо ще одного українця – Кофмана». Деякі ще назвуть
футболіста Андрія Шевченко (на жаль, нашого Кобзаря ніхто не знає).
Наприклад, про моє призначення на пост головного диригента Боннської опери багато писали в
Німеччині. Це широко обговорювалося, на відміну від України, де про це знають одиниці.
Центральні газети: «Die Welt», «Sueddeutche Zeitung», «Frankfurter Allgemeine» написали більші
статті, у яких звучало питання: «Як могло трапитися, що в Бонні – бетховенському місті, у серці
Німеччини – серед багатьох диригентів відібрана людина з такої маловідомої країни?».
– Як часто ви плануєте бувати в Києві?
– Цього року мені запропонували очолити журі Міжнародного конкурсу молодих піаністів пам’яті
Володимира Горовіца. Буду намагатися виступати й з концертами.
НЕ БОЯТИСЯ І НЕ ЗАЗДРИТИ, з статті Ю. Бенті «Ювілей без зайвих слів»
У Колонному залі ім. Лисенка Національної філармонії вшановували Романа Кофмана. За три
години музикантові вдалося заново прожити життя: ностальгічні спогади міняла музика, музику –
поезія, а закінчилося все капусником.
Він заборонив на святкуванні вітальні промови («репетицію панахиди»), проте не став позбавляти
себе задоволення послухати власну поезію у виконанні акторів Театру російської драми й самому
поговорити про себе в третій особі. З віршів і спогадів вибудовувалася альтернативна біографія
диригента, у якій партитури відігравали роль матеріальних доказів.
У незаперечній аргументації програми було тільки одне «але» – саме час, на який припала
молодість музиканта, навчив його завжди мати про запас незаперечне алібі. Чому під час
гастролей багато говорив англійською мовою – тому що міністр культури Фурцева наставляла
зміцнювати дружбу народів. Тому що, зрештою, страшно бути вигнаним з консерваторії після
вдалого новорічного капусника, двадцять років жити без роботи за спеціальністю або не мати
можливості хоч якийсь час нудьгувати на гастролях за батьківщиною. Цей же час виховав у
музикантові головну якість – терпіння й навчив двом головним життєвим правилам – не боятися і
не заздрити.
Власне, про це було друге відділення, просочене віршами про смерть й «фатальною» музикою.
Чотирнадцять випускників пана Кофмана по класу диригування, а зараз – керівники провідних
оркестрів світу, по черзі міняли один одного за пультом симфонічного оркестру Національної
філармонії. Після чого сам ювіляр подиригував веселим попурі з оброблених, але завжди
пізнаваних класичних і естрадних мелодій, у якому добре прослуховувалися і «код спадкоємних
мутацій», і «ген одвічної краси».
