романтичних сюжетах, цікавих, у дусі Майн-Ріда й Купера, і в манері письма, досить яскравій, але
важкуватій, – в смаках примітивного, вже віджилого імпресіонізму. Форма розповідей у Гріна
красива й іноді цікава, проте все таки більшою мірою химерна, ніж своєрідна.
Проте і крізь плутаний, поверхневий романтизм, і крізь лубкові фарби проглядає безперечна
талановитість автора. Відчувається, що в ньому бродить щось своє, не знаходячи виходу.
А СУДДЯ ХТО, з розвідки В. Семибратова «О. О. Колтоновська про О. С. Гріна»
Властивий більшості творів «кривавий кошмар» вбивств і самогубств, а також те, що приймається
персонажами за кохання «вкрай неврастенічне й імпульсивне... одностороннє, хворобливу
пристрасть» О. О. Колтоновська пояснює тим, що «автор досить вдало схопив деякі риси
«модерністської» психології», такої популярної в літературі початку XX сторіччя. Але, «на щастя
для нього, – радіє за О. С. Гріна його «суддя», – він, мабуть, неглибоко ними проникся. Від
«жахів», що зображаються ним, і ексцесів віє штучністю і надуманістю. Трапляється, що серед
них ні-ні, та й прогляне проста, жива цікавість автора до життя, спостережливість і навіть гумор.
Поза сумнівом, що ми тут маємо справу не з хворобою, не з природним надломом творчості, як у
Андрєєва, а тільки з «модою».
…Нові розповіді викликали у О. О. Колтоновської велике розчарування. На них, на думку
критика, не має «відбитку своєрідної авторської індивідуальності», яка була властива колишнім
речам О. С. Гріна.
«Авторське натхнення видихалося, фарби злиняли, – констатувала Олена Олександрівна. – У
більшості розповідей монотонно пережовуються старі сюжети. Герой розповідей Гріна все той же
буцімто витончений неврастенік-городянин, для якого «все прісно» і скрізь тісно. Але як він
звироднів! Це вже не філософствуюча «надлюдина», обтяжена буднями, а просто «темна особа»,
гнана звідусіль за вульгарно-хуліганські і шахрайські витівки, яка «потребує приховування і
фіктивного паспорта». «Очевидно, – робить висновок автор, – не пройшла дарма для
талановитого розповідача та гонитва за екзотичними темами, до яких він постійно вдавався».
ЗАПОВІТИ РЕАЛІЗМУ, з статті А. Грачової «О. О. Колтоновська»
Співпрацюючи у виданнях різних напрямів, народницьких і легально-марксистських,
загальнодемократичних і кадетських, К. відображала настрої інтелігенції помірних політичних
поглядів, котра зберігає «культурні традиції», заповіти реалізму.
Після Жовтневої революції Колтоновська працювала деякий час в Держвидаві, читала лекції в
ленінградському Будинку учених ім. М. Горького, була членом літературної секції
Ленінградського союзу письменників.
У середині 20-х рр. вела переговори з І. Новиковим про те, щоб видати книги своїх статей про
російську і радянську літературу «На рубежі. Критичні нариси крізь призму спогадів».
У ГЕНДЕРНОМУ РАКУРСІ, з дослідження М. Михайлової «Книга О. О. Колтоновської «Жіночі
силуети» – теоретичне обґрунтування жіночої творчості»
Значною слід визнати розробку О. Колтоновською принципів і помітних особливостей жіночої
літературної творчості. У 1912 р. вона видала збірку статей, присвячених аналізу творів, створених
жінками, – М. Крестовською, Є. Летковою, Л. Веселітською (Мікулич), – книгу «Жіночі силуети».
У ній вони об’єднані з нарисами, які малюють творчу індивідуальність таких актрис як Е. Дузе, В.
Коміссаржевська, психологію громадських діячок (Л. Туган-Барановська), внутрішній світ
працівників науки (С. Ковалевська). Збірці передувала передмова, названа «Жіноче», що говорило
про те, що автор не збирається обмежувати себе розмовою про жіночу освіту, жіночу
емансипацію, становище жінки в суспільстві в цілому, а претендує на виявлення специфічних рис
прояву творчої індивідуальності жінки в різних областях, на виявлення специфічних особливостей
жіночої природи.
…У 1920-і роки Колтоновська опинилася без діла, їй впродовж 35 років не вдалося надрукувати
жодного рядка. Проте вона не припиняла спроб пробитися в літературу. І не менш цікаво те, що ці
спроби знову ж таки були пов’язані з аналізом творчості письменниці. Правда, вже радянської.
Існує її листування з Л. Сейфуліною, яке містить цікаві спостереження над характером
сейфулінських героїнь, котрі розглядаються майже в «гендерному» ракурсі.
