Сам К. як літератор і придворний діяч був досить швидко забутий.
Його особисті папери після смерті у відповідності до наказу Катерини II московському генерал-
губернаторові М. Волконському переглядалися представниками влади. Доля їх невідома.
ВЕСЕЛОЇ ВДАЧІ, з сповіді М. Сєвєвра «Федір Волков»
Завдяки Сумарокову Федір Волков потоваришував до кінця днів своїх з Козицьким Григорієм
Васильовичем... Федір багатьом йому зобов’язаний. Козицткий його і з Мотонісом звів і
подружив. Микола Миколайович вдачі був гарячої і прямої, неприборкної в правді своїй.
Козицький розповідав про нього Федорові.
– Якось дворянські вітрогони засперечалися. Один іншому тлумачить: «Дворянство має за чином
даватися: досяг по службі чину – будь дворянином». Інший в гвалт: «Підлому стану ні за
службою, ні за чинами дворянства давати не можна!»
Схопився Мотоніс, очі горять:
– Підлого немає у мене нікого! Землероб, міщанин, дворянин – всякий з них чесний і знатний
працею своєю... Підлі лише ті, хто мають погані вади, займаються незаконними справами!
Ох, тут піднялося! Немов ведмідь, не озираючись, лапу свою в кубло осине засунув!»
Говорячи це, Козицткий сміявся, лукаво поглядаючи на Мотоніса.
Вдачі веселого був Григорій Васильович, не сумував ніколи...
УЧИТИ ТРЕБА. ТА НІКОГО, з книги В. Шевчука «Григорій Сковорода»
Нарешті біля собору вгледів двох модно вбраних джинджиків. Позадиравши голови, вони
дивилися на мальовничі бані й перемовлялися. Наблизившись, Сковорода почув німецьку мову і
запитав:
– Sagen Sie bitte, wo ist hier die neue Universitat?
Ті обернулися й закам’яніли з подиву.
– Сковородо! Григорію! – гукнули разом і, розпростерши руки, пішли на нього.
О господи, це ж діоскури, Грицько Козицький та Миколай Мотоніс!
Поцілувавшись із хлопцями, Сковорода пригорнув їх міцно, немов боявся, що то мана, яка ось-ось
розтане.
– Ну, як ти, де ти? – спитав Козицький. Він не змінився зовсім – худий, високий, з гарячим
блиском у голубих очах.
– Я – тут, – сказав Григорій.
– А де живеш, де трудишся?
– Ніде.
– Ти не жартуєш? – спитав Козицький і посмутнів, замислився.
– Як перед богом.
– А нам казали, що ти в Колегіумі у Переяславі..., – протяг Мотоніс журно.
– Був, та загув. Прогнав єпископ за незнання поетики.
– Поетики? – перепитав Мотоніс і засміявся. – Та хто ж від тебе краще знає!
– А як же ви? – обняв їх знову Сковорода. – Вже тут чи й досі в Лейпцигу?
– Ще там. Вчимося коштом Академії, – сказав Козицький.
– Німецької?
– Санкт-петербурзької. Ось приїздили по грошенята й одяг...
– За що служити вічно їй присягалися, – додав Мотоніс, простягши руку, мов кладучи на біблію.
Він був кремезний, жилавий і, мабуть, тому поруч із гінким товаришем здавався дужим дубом.
– Ну ви й везучі, хлопці! – позаздрив щиро Сковорода. – Вчитеся стільки років...
– Послухай, – спинив його Козицький. – Чому б тобі та не поїхати до Петербурга? Там зараз голод
на вчителів, на учнів і взагалі на всякий учений люд. Нарешті двір зрозумів, що опиратись треба
на мудрі голови, а не на дибу й каторгу.
– Ой хлопці, хлопці, – зітхнув Григорій. – Ще не було таких володарів, які б дружили з мудрістю!
Мінерва горда, а споконвіку цесарі шанують тих, хто вміє гарно повзати й лизати царські ноги.
Озирнувшись, чи хто не слухає, Козицький мовив гаряче:
– Ні, ні. На щастя, зараз не ті часи й не ті володарі! Один розумний і доброчесний радник десь при
особі цесаря може принести народу більше користі, ніж полк борців за волю.
– Сковородо, не можна ставити усіх царів на одну дошку з Іродом, – устряв .
– А, не багато варті не тільки такі царі, як Ірод, а навіть добрі.
Козицький знітився. Мотоніс витер піт і запропонував:
– Ходімо в шинок, братчики, та віддамо належну ціану Бахусу за цю неждану зустріч!
Вони пішли, обнявшись, і москвичі, здивовані таким чудним видовиськом, спинялися і
проводжали поглядами. Ну де ж це чувано, аби пани й холопи отак ходили містом!
Знайшли пристойний шинок, а по-тутешньому кабак, або «пітєйний» будинок. Їм подали горілки у
кумгані та пирогів із капустою на дерев’яній тарілі.
Мотоніс крякнув, налив чарки й проголосив:
– За альма-матер!
Випили. Козицький хекав довго, потому взяв пиріг так обережно й ніжно, немов метелика, і став
закушувати.
– Ну як там Київ, як Академія? –
