Гальперин Михаил (fb2)


Использовать online-читалку "Книгочей 0.2" (Не работает в Internet Explorer)


Настройки текста:


ГАЛЬПЕРІН Михайло Петрович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Поет, перекладач, літературний і музичний критик. Псевдоніми – Гаррі, Емгаль.

З міщанської родини. Батько, Гальперін П., – годинникар.

Народився 12 (24) березня 1882 р. в м. Києві Російської імперії (нині – столиця України).

Помер 3 жовтня 1944 р. в м. Москві СРСР (нині – столиця РФ).

Закінчив Київське комерційне училище, Московську консерваторію (1902).

Працював військовим кореспондентом (1904-1905), відповідальним секретарем газети

«П’ятигорське відлуння» (1911).

Друкувався в газетах «Київська думка», «Київське слово», «Київські вісті», «П’ятигорське

відлуння», журналах «Вісник Європи», «Журнал для всіх», «Рампа і життя», «Шлях», «Світ

мистецтва», «Освіта», «Сучасний світ», «Естрада», збірниках «Вінок» (пам’яті Т. Г. Шевченка),

«Перлини російської поезії», «Читець-декламатор».

Як літератор дебютував в газеті «Київське слово» (1899) циклом віршів.

Перша книга «Блимання» вийшла у Москві (1912).

Потім настала черга збірників «Свято свободи», «Король крові та вірші з циклу «Чорний сон», гротескно-сатиричної поеми «Котяча драма, або Жахлива пригода через дорожнечу» (усі –1917).

Також Г. писав оперні лібрето: «Донька пані Анго» Лекока (1920), «Перікола» Оффенбаха (1922),

«Шахсенем» Глієра (1927), «Джонні» Кшенека (1929, разом з Геркеном).

Перу нашого земляка належать лібрето оперет: «Продавець птахів» Целлера, «Герцогиня

Героліптейнська» Оффенбаха (1934).

Г. переклав п’єси «Два веронці» Шекспіра, «Уріель Акоста» Гуцкова.

Наш земляк – автор слів надзвичайно популярного до сьогодні романсу «Гілка бузку». Саме таку

назву носить фестиваль, який з кінця минулого сторіччя щороку проходить в Росії.

Серед друзів та близьких знайомих Г. – В. Маяковський, А. Альвіг, В. Брюсов, Є. Курлов, М.

Ходотов, Є. Кропивницький, Д. Джабарли та ін.


***

ГІЛКА БУЗКУ

, романс М. Гальперіна

У вагона я ждал, расставаясь с тобой,

Полный грусти прощальных мгновений,

И в мечтах о былом, вся душою со мной,

Ты мне бросила ветку сирени.

Резкий голос звонка нас от дум оторвал,

Налетели потоки сомнений.

И тебе, глядя вслед, весь в слезах целовал

Я прощальную ветку сирени…

Поезд где-то исчез в серой дымке вдали,

Проплывали вечерние тени,

И бесцельно я брёл по дороге в пыли

С одинокою веткой сирени.

Я вернулся к себе… Этот вечер унёс

Все надежды, всю радость стремлений…

В эту ночь отцвела от объятий и слёз

Истомленная ветка сирени…


Я БАЧИВ СОН, вірш М. Гальперін «Пам’яті Т. Г. Шевченка»

Я видел сон: на берегу высоком

В вечерний час я над Днепром сидел ...

Вдали, внизу извилистым потоком

Старинный Днепр синел ...

высокий крест, как хмурый страж могилы,

Был в думу весь как будто погружен, -

И плыл, дрожа, надорвано-унылый

Бандуры тихий звон ...

в вечерней мгле к кресту сходились тени,

И струн звенел чуть слышный перелив ...

И плакал хор печальных песнопений

Под сенью скорбных ив ...

Казалось мне, что под бугром могильным

Томиться он – певец родных скорбей, -

Что он встает ... и падает бессильным

Под звон своих цепей ...

А хор все пел... Душа сжималась болью,

В ответ словам, исполненным тоски,

И гасла песнь про счастье и про волю

Над тихим сном реки...


ДЕБЮТ У ГАЛЬПЕРНСЬКІЙ ОПЕРЕТІ, з статті «Любов Орлова» на fictionbook.ru

Старі тексти потребували заміни. Заповнююча зали радянська публіка разюче відрізнялася від

глядачів, що приходили за півстоліття до цього на спектаклі, скажімо, театру «Буфф-Паріьєн».

Одним з найвправніших авторів зі створення осучаснених лібретто став поет Михайло Гальперін.

Його оригінальні вірші вилітали з голови наступного дня після публікації, і зараз він згадується

виключно як автор радянських версій оперет «Донька Анго» і «Перікола».

«Донька Анго» була свого роду візитною карткою Музичної студії МХТ. Саме ця оперета в 1920

році стала першим спектаклем її репертуару і багато років користувалася успіхом у глядачів.

Спектакль нагадував стару гравюру, яка трохи зблякнула, – без яскравих фарб, без шаржування і

дешевих трюків.

...Після дебюту в «Карменсіті і солдаті» Орлова має право розраховувати на роль і в

найвідвідуванішому спектаклі студії. Роль їй справді дістається. Проте не Клеретти, про що вона

мріяла, і навіть не актриси Ланж. Орлова грає покоївку Ланж – Герсилію. Це дуже маленька роль, типу «їсти подано». ...На такому мізерному матеріалі не розгуляєшся, проте саме усвідомлення

того, що вона відтепер бере участь в «первістку», спектаклі, що став візитною карткою Музичної

студії, додавала їй упевненості у власних силах.


ДЕМОНСТРУЄ ЧУДОВІ ЗНАННЯ, зі спогадів В. Полонської «Останній рік»

На естраді йшла якась програма. Потім стали просити виступити Володимира Володимировича.

Він пішов, проте неохоче. Коли він був вже на естраді, літератор М. Гальперін сказав:

– Володимире Володимировичу, прочитайте нам завершальну частину з поеми «Добре!».

Володимир Володимирович відповів дуже єхидно:

– Гальперін, бажаючи показати потужність своїх пізнань в поезії, просить мене прочитати

«Добре!» Але я цій речі читати не буду, тому що зараз не час читати поему «Добре!».

Він прочитав вступ до поеми «У весь голос». Прочитав надзвичайно сильно і натхненно.

Враження це читання справило незвичайне.


ХТО МАЄ ДИРИГУВАТИ РОСІЙСЬКИМИ ОПЕРАМИ, з статті «За лаштунками Великого

театру – диригент-антисеміт. Вимагаємо втручання прокурора» в газеті «Комсомольска правда»

від 5 квітня 1928 р.

У нездоровій обстановці лаштунків Великого театру, куди до цих пір насилу проникають промені

громадськості, ще не зжиті антирадянські настрої. Один з випадків прояву таких настроїв

обговорювався 27 березня місцевкомом Великого театру. Після того, як прослуховувалася нова

опера С. Н. Василенко на сюжет і лібрето М. П. Гальперіна «Син сонця», безумовно, схвалена

народним артистом республіки М. М. Іполітовим-Івановим, диригент Великого театру М. С.

Голованов в розмові з композитором С. Н. Василенко висловив здивування, «чому він (Василенко) пише музику на лібрето цього пархатого жида».

Через кілька днів після цього на квартирі літератора М. П. Гальперіна композитор С. Н.

Василенко, зустрівшись з диригентом А. М. Пазовським, підтвердив цей обурливий факт і додав, що М. С. Голованов, розмовляючи з ним «про жидівське засилля» в ДАВТ, категорично заявив,

«що на майбутній рік з ДАВТ будуть звільнені жиди А. М. Пазовський і В. О. Лосський».

Диригент А. М. Пазовський, глибоко обурений цією витівкою Голованова, подав заяву в

місцевком Великого театру. «Подібні ганебні явища, – писав Пазовський, – можуть бути усунені

лишу у світлі широкої радянської громадськості».

На засіданні місцевкому з’ясувалося, що розслідуванням цієї справи вже зайнялася «комісія» з

артистів-солістів, котрих, до речі сказати, ніхто не вибирав і котрим розслідування не доручав.

Одночасно Василенко подав в місцевком заяву, в якій став несподівано заперечувати факти, приписувані Голованову, оскільки «передаючи Гальперіну негативну думку Голованова про його

лібрето, він міг застосувати такі фрази, яких насправді могло не бути, бо він (Василенко) знаходився в стані підвищеної нервозності, майже неосудності». «Відбій» Василенко пояснюється

тим фактом, що «цей вислів Голованова він передавав Гальперіну неофіційно, не думаючи, що він

набере широкого розголосу». Так заявив Василенко в телефонній розмові Пазовському. При

розмові були присутні тт. Наврузов і Шейдлер (директор театру).

Гр. Голованов, заперечуючи на засіданні місцевкому приписувані йому вирази, сказав наступну

фразу, яка може служити яскравою характеристикою його поглядів і переконань: «Хіба я ідіот, щоб назвати В. О. Лосського – стовпового дворянина, корінного православного, поміщика і всіма

шанованої людини – пархатим жидом!?».

І найцікавіше, що, коли Голованов вимовив ці мерзотні чорносотенні слова, ніхто його не обірвав, ніхто не прикував його до ганебного стовпа.

У минулій роботі гр. Голованова знайдуться й інші дані, які показують його справжнє обличчя.

Всім ще пам’ятна його заява про те, що «російськими операми повинні диригувати лише російські

диригенти», що відноситься до часу, коли опера «Борис Годунов» була доручена диригентові

Пазовському.

Вчора газета «Вечірня Москва» опублікувала низку волаючих фактів з діяльності гр. Голованова.

Доповнюючи їх, ми вважаємо, що цією справою повинна зацікавитися прокуратура.


НАСЛІДУЮЧИ ДІДА, з статті «Людмила Улицька написала, можливо, свій останній роман» на

shop.bambook.com

Видавництво «Ексмо» випускає нову книжку Людмили Улицької – роман «Щиро ваш Шурик».

Після «Казусу Кукоцького» це – перший великий роман письменниці. За цей час у Росії вийшло

кілька збірок оповідань Улицької: «Дівчинки», «Цю-юріх», «Бідні родичі», «Дитинство 49».

Головний герой нового роману – позитивна молода людина, яка вихована мамою та бабусею, йдеться у прес-релізі видавництва. У книжці розповідається про взаємини сина й матері, про

підпорядкування людини почуттю обов’язку і пов’язаних з цим втрат.

Ось що каже Людмила Улицька про свою нову книжку: «Я думаю, що це мій третій і, здається, останній роман. Це шалено важка форма, вимагає величезної напруги. По суті, це дистанція

марафонська. Що до мене, то я скоріше спринтер, і в просторі меншому почуваю себе набагато

впевненіше.

Так що ніяк не можна сказати, що мені щось заважало писати романи останні три роки. Це роман

мені заважав писати оповідання і радіти життю. Але є теми, що ніяк не укладаються в межі

оповідання. І тоді виходить роман. Щодо відчуття, то стан написання роману нагадує затяжну

хворобу. І почуття, яке я відчуваю, закінчуючи велику книжку, дає щастя звільнення, що нагадує

видужання».

Людмила Улицька …професійно зайнялася літературою, писала сценарії для телевізійних передач

та інсценізації для дитячих театрів, перекладала вірші з монгольської мови.

Перші оповідання з’явилися наприкінці 80-х років, популярність до письменниці прийшла після

публікації у «Новому світі» повісті «Сонечка». Першу книжку оповідань «Бідні родичі»

опублікувала у 1993 році у Франції. З того часу її твори перекладені 25 мовами світу.

Людмила Улицька – лауреат престижних письменницьких премій: Медичі (Франція), Джузеппе

Ацербі (Італія), Smirnoff-Букер 2001 року (за роман «Казус Кукоцького»).

З «АвтоГрафії» Людмили Улицької: Я походжу з родини, яка мала хист до писання. Один з моїх

дідів – по батьківській лінії – автор двох книжок. Одна – з теорії музики, а друга – перша російська

праця з демографії. Такий був масштаб інтересів у людини. Він 17 років просидів у таборах, повернувся і практично відразу помер, так що я його бачила, можна сказати, один раз у житті...

У прабабки був син – літератор, постановник, людина, яка має свою цікаву історію – Михайло

Петрович Гальперін. Вона дуже пишалася цим своїм сином, тому що він був найуспішніший і

«піднявся» у культурному відношенні.

Словом, я почала писати вірші не пам’ятаю, як рано.

Постскриптум. Людмила Улицька одержала російську національну премію «Іванушка-2004» як

письменниця року, повідомляє інформаційне агентство «ІТАР-ТАРС». Вручення нагороди

письменниці відбулося в рамках 17-ого Московського міжнародного книжкового виставки-

ярмарку.