ВОЛОШИН Максиміліан Олександрович
ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії
Національний статус, що склався у світі: російський.
Поет, перекладач, критик, художник. Псевдонім – Кирієнко-Волошин.
З дворянської родини. Як написав сам В. одному зі своїх друзів, «Кирієнко-Волошини – сім‘я ук-
раїнська, козацька із Запоріжжя».
Народився 16 (28 травня ) 1877 р. в м. Києві Російської імперії (нині – столиця України).
Помер 11 серпня 1932 р. в с. Коктебелі СРСР (нині – селище Планерське Автономної Республіки
Крим України). Похований на пагорбі Кучук-Енішар.
Навчався в Московській гімназії Л. Поливанова (1887), першій казенній гімназії (1888-1892), фео-
досійській гімназії (1893-1897). Вступив на юридичний факультет Московського університету
(1897), однак за участь в студентських заворушеннях його виключили й висилали з білокам‘яної
(1899). Слухав лекції в паризьких Сорбонні та Вищій школі суспільних наук (1901).
Працював на пошукових роботах, що передували будівництву Оренбурзько-Ташкентської залізни-
ці (з 1900), читав лекції про літературу та мистецтво в Керчі, Феодосії.
Друкувався в газетах «Ранок Росії», «Російський Туркестан», «Двадцяте століття», «Біржові
відомості», «Московська газета», «Русь», «L’Europeen Courrier», «Мова», журналах «Новий
шлях», «Перевал», «Ваги», «Золоте руно», «Аполлон», «Російський художній літопис», альмана-
хах «Гриф», «Північні квіти».
Як літератор дебютував віршем «Над могилою В. Виноградова» (1895).
Потім настала черга книг «Поезії. 1900-1910 рр.» (1910), «Лики творчості» (1914), «Anno mundi ardentis 1915» (1915), «Іверні» (1918), «Неспалима купина», «Шляхами Каїна» (обидві – 1921-1923), «Росія» (1924), «Будинок поета» (1926), «Володимирська богоматір» (1929).
Перекладав Верхарна.
Перша виставка пейзажів нашого земляка пройшла у Москві (1917), у подальшому виставлявся в
Ленінграді, Москві, Одесі, Феодосії, Харкові.
22 листопада 1909 р. відбулася дуель між та М. Гумільовим (останній образив поетесу Є. Васильє-
ву – протеже В.). Стрілялися поети у Петербурзі на березі Чорної річки на пістолетах пушкінської
епохи. Незважаючи на те, що, на щастя, обійшлося без кровопролиття, стосунки між ними залиши-
лися прохолодними, а дружина М. Гумільова Ганна Ахматова так ніколи і не відвідала Коктебель.
Стосунки з владою у не передбачуваного «малороса» складалися нелегко. В 1900 р. його
заарештовували за те, що він два роки тому (?!) був членом забороненої студентської організації.
Недовго протримавши в московському Басманному поліцейському домі, звільнили. Проте він ще
довго В. перебував під наглядом поліції, а його листи – перлюструвалися.
На початку першої світової війни В. у листі на ім‘я військового міністра відмовився від участі у
ній «з моральних причин», і отримав «білий квиток» за станом здоров‘я.
Подій 1917 р. не сприйняв, записавши «Я весь час відчуваю інтелігентську брехню реальності Ре-
волюції».
Влітку 1903-1914 рр. В. за власним проектом побудував в Коктебелі будинок, який заповів Спілці
письменників. До сьогодні тут зберігається понад 10 тисяч книг із зібрання В., причому кожна
п’ята з них – з автографами всесвітньо відомих письменників, а також персональний архів госпо-
даря. На жаль, уже в часи незалежності нашої держави т. зв. будинок матері поета здали в оренду
приватним структурам і архітектурно-історичну пам‘ятку згодом перетворили в елітний міні-го-
тель з номерами категорії «люкс». І сліду не залишилося від ні знаменитих східців, ні кімнат сес-
тер Цвєтаєвих та Гумільова.
Серед друзів та близьких знайомих В. – В. Брюсов, К. Бальмонт, А. Білий, А. Модельяні, В. Іванов, С. Городецький, Ф. Сологуб, І. Еренбург, П. Пікассо, П. Соловйов, К. Чуковський, М. Цвєтаєва, А.
Толстой, Ф. Леже, Е. Верхарн, О. Мандельштам, М. Пришвін, В. Вересаєв, М. Булгаков та ін.
***
УСЕ, з життєвого кредо М. Волошина
Усе бачити, усе зрозуміти, усе знати, усе пережити.
ЛЮДИНА – БАКТЕРІЯ ВСЕСВІТНЬОГО ГНИТТЯ, вірш М. Волошина «Космос»
Нет плотности, нет веса, нет размера –
Есть функции различных скоростей.
Все существует разницей давлений,
Температур, потенциалов, масс;
Струи времен текут неравномерно;
Пространство – лишь разнообразье форм;
Есть не одна, а много математик;
Мы существуем в Космосе, где все
Теряется, ничто не создается;
Свет, электричество и теплота –
Лишь формы разложенья и распада,
Сам человек – могильный паразит,
Бактерия всемирного гниенья.
Вселенная – не строй, не организм,
А водопад сгорающих миров,
Где солнечная заверть – только случай
Посереди необратимых струй.
ДЕНЬ ПРИТИС ЛОБА ДО ЗЕМЛІ, вірш М. Волошина «Захід сяяв...»
Закат сиял улыбкой алой.
Париж тонул в лиловой мгле.
В порыве грусти день усталый
Прижал свой лоб к сырой земле.
И вечер медленно расправил
Над миром сизое крыло…
И кто-то горсть камней расплавил
И кинул в жидкое стекло.
Река линялыми шелками
Качала белый пароход.
И праздник был на лоне вод.
Огни плясали меж волнами…
Ряды огромных тополей
К воде сходились, как гиганты.
И загорались бриллианты
В зубчатом кружеве ветвей…
ЗГАСЛИ ФАРБИ, вірш М. Волошина «Опустилася ніч»
Спустилась ночь. Погасли краски.
Сияет мысль. В душе светло.
С какою силой ожило
Всё обаянье детской ласки,
Поблекший мир далеких дней,
Когда в зеленой мгле аллей
Блуждали сны, толпились сказки,
И время тихо, тихо шло,
Дни развивались и свивались,
И всё, чего мы ни касались,
Благоухало и цвело.
И тусклый мир, где нас держали,
И стены пасмурной тюрьмы
Одною силой жизни мы
Перед собою раздвигали.
ЦЕ МУЧИТЬ ШАЛЕНО, з листа М. Волошина Ю. Оболенській від 15 травня 1915 р.
Я не хочу звинувачувати маму – не подумайте цього, але стосовно мене, у відомі хвилини, в ній
піднімається щось таке, що стоїть поза свідомістю і чого вона ні висловити, ні згадати точно потім
не може. Постає якесь божевілля.
Я зовсім, зовсім не розумію, що це. Тому що саме тієї розумної, ясної, відкритої, рішучої людини, якою вона буває завжди, у ній тоді немає.
І це мучить шалено, усе паралізує всередині, готовий буваєш на все, аби виправити, і тоді ще
більше заплутуєшся.
СЛУЖИТИ ВІДМОВЛЯЮСЯ, з листа М. Волошина військовому міністрові
Я відмовляюся бути солдатом, як європеєць, як художник, як поет.
Як європеєць, котрий несе в собі свідомість єдності і неподільності християнської культури, я не
можу взяти участь у братовбивчій і міжусобній війні, якими б не були її причини. Відповідальний
не той, хто починає, а той, хто продовжує. Наївним же формулам, що це війна за знищення війни, я не вірю.
Як художник, робота якого є творення форм, я не можу взяти участь у справі руйнування форм – і, в тому числі, найдосконалішої – храму людського тіла.
Як поет, я не маю права піднімати меч, оскільки мені дане Слово, і брати участь у розбраті, оскільки мій борг – розуміння.
Той, хто переконаний, що краще бути вбитим, ніж убивати, і що краще бути переможеним, ніж
переможцем, тому що поразка у фізичному плані є перемога на духовному, – не може бути
солдатом.
ПРОБУВАЛИ ЖИТИ ШВЕДСЬКОЮ СІМ’ЄЮ, з книги М. Сабашникової «Зелена змія»
Поет і художник Макс Волошин, тільки-но приїхав до Москви. Уже сьогодні – сьогодні! – я
побачу його. Увечері – у картинній галереї Щукіна, куди ми всі запрошені.
На виставці він був поруч з моєю картиною... Характерний типаж Латинського кварталу – щільна
фігура, левова грива волосся, плащ і широченні поли гострого капелюха...
Він був радісною людиною, для Росії незвично радісною. Йому вже минуло 29 років, але іскриста
дитячість залишилася суттю, основою його особистості... Він говорив, що не страждав ніколи і не
знає, що це таке... Мандрівник... «Близький усім, усьому чужий» – це з його вірша, це він сам...
Макс... писав, начебто в Китаї існує закон: людина, яка врятувала життя іншому, бере на себе
відповідальність за подальшу долю врятованого. Макс вважав, що тепер я не маю права залишати
його, наші життя повинні поєднатися. Мене все це торкнуло й у той же час – злякало. Виходить, те, що ми дружили, було зовсім іншим, не дружбою?.. Так, я повинна, зобов’язана... Тоді я навіть
не подумала про те, що можу йому дати, чи зможемо ми завжди бути разом...
…Я виходжу заміж за Макса. Однак дивно: я не почуваю себе щасливою.
…Нудьгую за Максом, рішуче зриваюся з місця і несуся до Петербурга. Мабуть, Макс саме
вечеряє... У радісному нетерпінні вбігаю до квартири – темно і порожньо. Залишаю записку і
піднімаюся до Іванових. Вони саме за столом. Зустріч!
В’ячеслав (Іванов В’ячеслав – письменник – авт.) жартує, дражнить мене. Лідія… серйозна.
Непомітно летять години... Я прислухаюся – де ж Макс? Нарешті – дзвінок. В’ячеслав пішов
відкривати двері, я побігла слідом... Макс! Кидаюся назустріч, В’ячеслав перепиняє шлях. Я –
вправо, уліво, він увесь час виявляється між нами. Ми сміємося. Але наскільки необразливий цей
жарт? Пізніше я зрозуміла...
Якось увечері В’ячеслав звернувся до мене:
– Сьогодні я запитав Макса, як він ставиться до зростаючої між мною і тобою близькості, і він
відповів, що це глибоко його радує.
Я зрозуміла, що Макс сказав правду.
Незабаром я зрозуміла, що В’ячеслав любить мене. Я розповіла про це Лідії і про своє рішення
виїхати. Проте для неї усе вже давно стало ясним... Відповідь Лідії:
– Ти ввійшла в наше життя, ти належиш нам. Якщо ти підеш, залишиться – мертве... Ми обоє не
можемо без тебе.
Потім ми говорили втрьох. Вони висловили дивну ідею: двоє, злиті воєдино, як вони, можуть
любити третього. Подібна любов є початок нової людської громади, навіть початок нової церкви, де Ерос втілюється в плоть і кров. Природне моє питання було про Макса.
– Ні, тільки не він.
– Але я не можу залишити його.
– Ти повинна вибрати, – сказала Лідія. – Ти любиш В’ячеслава.
Так, люблю, але ця любов не така, щоб виключати з неї Макса!
Мати жахнулася: ні, ніколи – «тільки через мій труп»! Я написала Івановим. Тепер і мови не могло
бути про їхній приїзд до Богдановщини. Незабаром прийшла відповідь: вони знімуть будинок у
сільській місцевості в одній із західних губерній і будуть чекати на мене там...
…Я вирішила відправитися в Коктебель до Макса, але по дорозі, не повідомляючи маму, заїхала
до Іванових. У просторих сонячних кімнатах сільського будинку, овіяного свіжими запахами
полів, мої друзі здалися мені набагато молодшими. Вони поздоровішали, зміцніли.
Утішною здалася мені батьківська ніжність В’ячеслава! День пролетів, як блаженний сон, хоча
Віра, старша дочка Лідії від першого шлюбу, і її вихователька поставилися до мене відверто
недоброзичливо. Вісімнадцятирічна білява красуня Віра явно замінила мене в колишньому
«потрійному союзі».
Макс зовсім засумував... Ми і не припускали, що більше вже не зустрінемося...
