А в ресницах спит печаль.
Ничего теперь не надо нам,
Никого теперь не жаль.
И когда Весенней Вестницей
Вы пойдете в дальний край,
Там Господь по белой лестнице
Поведет Вас в светлый рай.
Тихо шепчет дьякон седенький,
За поклоном бьет поклон
И метет бородкой реденькой
Вековую пыль с икон.
Ваши пальцы пахнут ладаном,
А в ресницах спит печаль.
Ничего теперь не надо нам,
Никого теперь не жаль.
ПАЛКА УКРАЇНСЬКА ФАНТАЗІЯ, зі спогадів О. Вертинського
Усі українські господині були великими майстринями з приготування всякого роду наливок і
настоянок, відмінно варили і готували українську ковбасу. Найстарша з маминих сестер говорила
лише українською: «Ось тобi, шибенику, конхветки, тiльки не їж усi зразу».
Ми розводили багаття, смажили на патичках старе українське сало і пили, пили повітря.
Українське повітря! Воістину то були найщасливіші дні мого дитинства. Cліпі українські кобзарі з
сивою чуприною і вусами крутили рукоятки своїх кобз і розповідали неймовірні історії. Палка
українська фантазія...
Я любив сріблясті українські тополі, котрі засипали вулиці своїм теплим легким пухом. А коли
згущувалися сутінки, високо в темно-синьому українському небі – прямо над тополею у дворі –
займалася зірка. Подавали вечерю. На перше був український або «гетьманський» борщ...
На Подолі мої дорогі родичі-хохли, сиві українці з чуприною часів 3апорозької Cічі торгували
макітрами. Літом в Купецькому саду грала українська трупа: Саксаганський, Cадовський, Kарпенко-Карий, Заньковецька...
БУВ ДЗЕРКАЛОМ І МІКРОФОНОМ, з листа О. Вертинського В. Молотову в березні 1943 р.
Мені закидали... занепадницькі настрої моїх пісень, але я завжди був лише дзеркалом і
мікрофоном своєї епохи.
ОСТАННІЙ ПРИХИСТОК, з дослідження В. Кравченка «Вертинський в Севастополі»
1919 року Bертинський опинився в Севастополі i замешкав в готелi мадам Kiст, поруч з
Графською пристанню. B цьому готелi зупинялись Лев Толстой, Горький, актори Московськогo xудожнього театру на чолi з Станiславським та Немировичем-Данченком, Леся Українка i багато
iнших видатних дiячiв росiйської та української культури.
Вертинський розповiдав згодом, як йому доводилось в цьому готелi спiвати для генерала Cлащова, котрий керував обороною Kpиму вiд червоних на Перекопi. Василь Аксьонов сказав, що ця
наволоч пропила Росію.
Пiсля п’яних оргiй Вертинський виходив з ресторану на Приморський бульвар ковтнути свiжого
повiтря. I хоча пiсня «Жовтий ангел», у виконаннi якої вiн досягав справжнього трагiзму, була ним
написана лише 1934 року в Парижi, нами севастопольцями, вона сприймається як склaдена про
наш Приморський бульвар.
I ще одну пiсню Bертинського ми сприймаємо як севастопольську – «Прощальнa вечеря»: Нині на місці цього ресторану – завжди порожні бетонні трибуни.
«Готель Kiста», як його називали в Cевастополi, став останнiм прихистком Вертинського на
українськiй землi в той час. Звiдси вiн виїхав за кордон.
ТРИ ІПОСТАСІ ПОЕТА, з книги П. Балакшина «Обличчя пам’ятних зустрічей»
Вертинський мав три обличчя – «естрадне», «показне» і «віч-на-віч». Перше – в артиста, будь він у
костюмі П’єро, напудреним, з підведеними бровами чи в традиційному фракові з білою гвоздикою
в петлиці, – мінялося від ніжно-сумного («дзвоники лілові співали їй ніжно хорал») до гнівного-
саркастичного («так нехай він чекає»), від що насмішкувато-жалібного («зовсім зі мною не
рахуючись, двох доньок вона народила») до сумного («ви помиляєтеся, друже дорогий»).
Друге обличчя «напоказ» з’являлося в нього в компанії залицяльників і обожнювальниць. Воно
було розпещеним, манірним, охопленим жагучим бажання «себе показати», привернути увагу, сподобатися, зануритися з головою в преклоніння. У хід ішли всі прийоми й виверти акторського
життя, накопичені за багато років: підкреслено манірні манери, гра очами, перехід посмішки від
радісної до скорботної, читання віршів на прохання палких дам, найчастіше чужих поетів, але
виданих за свої. Якщо на столі, серед інших речей, стояла тарілка з салямі, він говорив, що їсть
тільки ковбасу, приготовлену в Італії.... Таке обличчя переставало цікавити вже після двох-трьох
зустрічей.
Третє обличчя було зовсім іншим, приємним, і воно зберігалося в пам’яті на багато років. Не було
потреби маніжитися, прикидатися, грати. Звичайно це
