Вертинский Александр (fb2)


Использовать online-читалку "Книгочей 0.2" (Не работает в Internet Explorer)


Настройки текста:


ВЕРТИНСЬКИЙ Олександр Миколайович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Співак, композитор, поет.

З родини службовців.

Народився 9 (21) березня 1889 р. в м. Києві Російської імперії (нині – столиця України).

Помер 21 травня 1957 р. в м. Ленінграді СРСР (нині – м. Санкт-Петербург РФ).

Закінчив 1-у Київську класичну гімназію (1898-1906).

Служив добровольцем у діючій армії під час першої світової війни, отримав поранення (1915).

Лауреат Державної премії СРСР (1951).

Гімназистом брав участь в любительських спектаклях, виступав у ролі статиста в київському Со-

ловцівському театрі.

В Московський художній театр нашого земляка не прийняли на тій підставі, що у нього «не той»

акцент.

В. починає виконувати власноруч написані пісні і досягає неабиякого успіху, виступаючи в кабаре

«Жар-птиця», Мамоновському (1914) та Петровському (1915) театрах мініатюр. Популярного бар-

да запрошують… зніматися в кіно – тоді ще німому. На рахунку співака – ролі в фільмах «Король

без корони», «От рабства к воле» (обидва – 1916). А згодом В. уже грає на професійній сцені – в

драматичному театрі «Алітор».

В. продовжує і кар‘єру співака. Шалену популярність мають написані ним десятки, якщо не сотні, шлягерів – серед яких безперечними лідерами чи не до сьогодні є «Папуга Флобер», «Кокаїнет-

ка», «Мадам, уже падає листя», «Фіалковий негр», «Прощальна вечеря» «Жовтий ангел», «В си-

ньому й далекому океані», «Божевільний шарманщик», «Ваші пальці пахнуть ладаном».

Після Жовтневої революції залишив Москву. Протягом двох років виступав в Києві, Одесі, Севас-

тополі, Ялті.

Доки врешті-решт, мабуть, тому, що вона була найближче, не емігрував до Туреччини (1919). Жив

також в Польщі, Франції (1927-1933), Китаї (1935-1943). Весь час гастролював – по США, Лівану, Єгипту, європейських країнах.

Видрукував збірники «Пісеньки» (1930, Харбін), «Пісні та вірші» (1938, Париж).

Уже після смерті вийшли мемуари «Чверть віку без Батьківщини» (1962) та книга новел «Сила пі-

сні» (1964).

В 1943 р. наш земляк повернувся на уже соціалістичну батьківщину. Жити випало у Москві. В. ак-

тивно знімається в кіно – «Змова приречених» (1950), «Анна на шиї» (1954). І ще активніше, кори-

стуючись шаленою популярністю, виступає на естраді.

У м. Москві (РФ) на будинкові, де В. прожив останні 14 років, встановлено меморіальну дошку

(2008).

Міськрада м. Бендери (Молдова) прийняла рішення про спорудження у місті пам’ятника нашому

землякові (2008).

Серед друзів та близьких знайомих В. – Ф. Шаляпін, В. Маяковський, С. Лифар, О. Осьмьоркін, К.

Подревський (київський товариш, автор слів відомої пісні «Дорогою довгою») та ін.


***

Я – ВПЕРТИЙ ХОХОЛ

, з життєвого кредо О. Вертинського

Я впертий хохол, свого доможуся. За всiєї своєї хохляцької лiнiї я – молодець!

ЧУДОВО ПРОКИНУТИСЯ ОДНОМУ, романс О. Вертинського «Без жінок»

Как хорошо без женщины, без фраз,

Без горьких слов и сладких поцелуев,

Без этих милых слишком честных глаз,

Которые вам лгут и вас еще ревнуют!

Как хорошо без театральных сцен,

Без длинных «благородных» объяснений,

Без этих истерических измен,

Без этих запоздалых сожалений.

И как смешна нелепая игра,

Где проигрыш велик, а выигрыш ничтожен,

Когда партнеры ваши – шулера,

А выход из игры уж невозможен!

Как хорошо проснуться одному

В своем веселом холостяцком флэте

И знать, что вам не нужно никому

Давать отчеты, никому на свете!

Как хорошо с приятелем вдвоем

Сидеть и пить простой шотландский виски

И, улыбаясь, вспоминать о том,

Что с этой дамой вы когда-то были близки.

А чтобы проигрыш немного отыграть,

С ее подругою – затеять флирт невинный

И как-нибудь уж там застраховать

Простое самолюбие мужчины.

СКАЖИ, ЩО ЦЕ ЖАРТ, пісня О. Вертинського «Ти заспокой мене»

Ты успокой меня, скажи что это шутка,

Что ты по-прежнему, по-старому моя.

Не покидай меня, мне бесконечно жутко,

Мне так мучительно, так страшно без тебя.

Но ты уйдешь холодной и далекой,

Укутав сердце в шелк и шиншилла.

Не покидай меня, не будь такой жестокой

Пусть мне покажется, что ты еще моя!


НЕ ШКОДА НІЧОГО, пісня О. Вертинського «Ваші пальці»

Ваши пальцы пахнут ладаном,

А в ресницах спит печаль.

Ничего теперь не надо нам,

Никого теперь не жаль.

И когда Весенней Вестницей

Вы пойдете в дальний край,

Там Господь по белой лестнице

Поведет Вас в светлый рай.

Тихо шепчет дьякон седенький,

За поклоном бьет поклон

И метет бородкой реденькой

Вековую пыль с икон.

Ваши пальцы пахнут ладаном,

А в ресницах спит печаль.

Ничего теперь не надо нам,

Никого теперь не жаль.


ПАЛКА УКРАЇНСЬКА ФАНТАЗІЯ, зі спогадів О. Вертинського

Усі українські господині були великими майстринями з приготування всякого роду наливок і

настоянок, відмінно варили і готували українську ковбасу. Найстарша з маминих сестер говорила

лише українською: «Ось тобi, шибенику, конхветки, тiльки не їж усi зразу».

Ми розводили багаття, смажили на патичках старе українське сало і пили, пили повітря.

Українське повітря! Воістину то були найщасливіші дні мого дитинства. Cліпі українські кобзарі з

сивою чуприною і вусами крутили рукоятки своїх кобз і розповідали неймовірні історії. Палка

українська фантазія...

Я любив сріблясті українські тополі, котрі засипали вулиці своїм теплим легким пухом. А коли

згущувалися сутінки, високо в темно-синьому українському небі – прямо над тополею у дворі –

займалася зірка. Подавали вечерю. На перше був український або «гетьманський» борщ...

На Подолі мої дорогі родичі-хохли, сиві українці з чуприною часів 3апорозької Cічі торгували

макітрами. Літом в Купецькому саду грала українська трупа: Саксаганський, Cадовський, Kарпенко-Карий, Заньковецька...


БУВ ДЗЕРКАЛОМ І МІКРОФОНОМ, з листа О. Вертинського В. Молотову в березні 1943 р.

Мені закидали... занепадницькі настрої моїх пісень, але я завжди був лише дзеркалом і

мікрофоном своєї епохи.


ОСТАННІЙ ПРИХИСТОК, з дослідження В. Кравченка «Вертинський в Севастополі»

1919 року Bертинський опинився в Севастополі i замешкав в готелi мадам Kiст, поруч з

Графською пристанню. B цьому готелi зупинялись Лев Толстой, Горький, актори Московськогo xудожнього театру на чолi з Станiславським та Немировичем-Данченком, Леся Українка i багато

iнших видатних дiячiв росiйської та української культури.

Вертинський розповiдав згодом, як йому доводилось в цьому готелi спiвати для генерала Cлащова, котрий керував обороною Kpиму вiд червоних на Перекопi. Василь Аксьонов сказав, що ця

наволоч пропила Росію.

Пiсля п’яних оргiй Вертинський виходив з ресторану на Приморський бульвар ковтнути свiжого

повiтря. I хоча пiсня «Жовтий ангел», у виконаннi якої вiн досягав справжнього трагiзму, була ним

написана лише 1934 року в Парижi, нами севастопольцями, вона сприймається як склaдена про

наш Приморський бульвар.

I ще одну пiсню Bертинського ми сприймаємо як севастопольську – «Прощальнa вечеря»: Нині на місці цього ресторану – завжди порожні бетонні трибуни.

«Готель Kiста», як його називали в Cевастополi, став останнiм прихистком Вертинського на

українськiй землi в той час. Звiдси вiн виїхав за кордон.


ТРИ ІПОСТАСІ ПОЕТА, з книги П. Балакшина «Обличчя пам’ятних зустрічей»

Вертинський мав три обличчя – «естрадне», «показне» і «віч-на-віч». Перше – в артиста, будь він у

костюмі П’єро, напудреним, з підведеними бровами чи в традиційному фракові з білою гвоздикою

в петлиці, – мінялося від ніжно-сумного («дзвоники лілові співали їй ніжно хорал») до гнівного-

саркастичного («так нехай він чекає»), від що насмішкувато-жалібного («зовсім зі мною не

рахуючись, двох доньок вона народила») до сумного («ви помиляєтеся, друже дорогий»).

Друге обличчя «напоказ» з’являлося в нього в компанії залицяльників і обожнювальниць. Воно

було розпещеним, манірним, охопленим жагучим бажання «себе показати», привернути увагу, сподобатися, зануритися з головою в преклоніння. У хід ішли всі прийоми й виверти акторського

життя, накопичені за багато років: підкреслено манірні манери, гра очами, перехід посмішки від

радісної до скорботної, читання віршів на прохання палких дам, найчастіше чужих поетів, але

виданих за свої. Якщо на столі, серед інших речей, стояла тарілка з салямі, він говорив, що їсть

тільки ковбасу, приготовлену в Італії.... Таке обличчя переставало цікавити вже після двох-трьох

зустрічей.

Третє обличчя було зовсім іншим, приємним, і воно зберігалося в пам’яті на багато років. Не було

потреби маніжитися, прикидатися, грати. Звичайно це було за пляшкою червоного вина, скибами

французького хліба й голландського сиру й – «віч-на-віч».


ХІД КОНЦЕРТІВ КОНТРОЛЮВАВ СПЕЦІАЛЬНИЙ ЦЕНЗОР, з статті М. Дмитрієнка «День

за днем, рік за роком»

В 1956 р. у малому концертному залі Томська відбувся концерт Олександра Миколайовича

Вертинського, співака-шансон’є, поета, композитора, артиста. Зі ста із зайвим пісень, що входять у

його репертуар, у СРСР до виконання було допущено не більше тридцяти, понад те, на кожному

концерті був присутній цензор.

Виступати доводилося в основному в провінції, у невеликих віддалених містах, жити у важких

побутових умовах. На радіо Вертинського не запрошували, платівок майже не видавали. У

томських газетах 1956 р. не з’явилося навіть оголошень про гастролі співака й два його концерти.

Також не було ніяких рецензій потім.

Проте враження в томчан, які побували на цих концертах було таким сильним, що багато хто

згадували ці виступи з теплом і радістю через десятиліття.


МАЮ ІМ’Я, бувальщина

Якось О. Вертинського єхидно запитали:

– Чи маєте ви звання?

Співак знайшовся відразу:

– Ні, звання я не маю. Я маю ім’я.

ТЕПЕР ВПІЗНАЮ, анекдот

Вертинський після років еміграції повертається до Радянського Союзу. Ось давно очікуваний

вокзал. Виходить з вагону з двома валізами, ставить їх, цілує землю, дивиться навколо:

– Не впізнаю тебе, Русь!

Потім озирається – валіз немає!

– Впізнаю тебе, Русь!