Базилевич Василий (fb2)




БАЗИЛЕВИЧ Василь Митрофанович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Історик літератури, краєзнавець.

З міщанської родини.

Народився 31 грудня 1892 р. в м. Києві Російської імперії (нині – столиця України).

Загинув наприкінці 1942 р. в м. Таганрозі Ростовської області СРСР (нині – Ростовська область

РФ).

Закінчив Київську чоловічу гімназію №1 (1902-1910), Київський університет св. Володимира

(1910-1915).

Науковий секретар Київської крайової інспектури охорони пам’яток природи та культури.

Працював помічником завідувача Музею війни та революції при Київському університеті (1919-

1924), асистентом (1920-1921), викладачем (1921-1925) Київського університету, головою

шляхового бюро краєзнавства при відділі освіти Південно-Західної залізниці (1926-1927),

науковим співробітником Таганрозького краєзнавчого музею (1940-1942).

Як вчений дебютував краєзнавчою статтею в газеті «Киянин» (1911).

Потім настала черга наступних доробків: «Кілька документів до історії Веневських засік в XVII

столітті» (1915), «Обмова старця Рафаїла. З київських стосунків часів Богдана Хмельницького»

(1919), «Декабристи. Нариси» (1926), «Декабристи на Київщині» (1926), «Київ» (1928).

Всього його перу належить понад 40 наукових праць.

Спеціалізувався Б. на історії України ХVII ст., історії Росії XVI-XVII ст., рухові декабристів в

Україні, а також з проблем архівознавства, джерелознавства, музеєзнавства, краєзнавства,

спеціальних історичних дисциплін.

За брехливими звинуваченнями у контрреволюційній діяльності був тричі заарештований (1927;

1933; 1935).

Після останнього арешту засуджений на 5 років концтаборів. Після відбуття покарання Б.

відправили на поселення до м. Таганрог.

Під час фашистської окупації частини СРСР спробував приховати від вивозу до Німеччини

найцінніші експонати Таганрозького краєзнавчого музею, внаслідок чого розстріляний

гестапівцями.

Що стосується особистого життя, то наш земляк николи не бачив батька, який помер незадовго до

народження сина.

Серед друзів та близьких знайомих Б. – В. Лукомський, Є. Дружиніна, Ф. Ернст та ін.


***

НІМИЙ УЧИТЕЛЬ,

з професійного кредо В. Базилевича

Книга – німий учитель.


МОСКВІ ЗАГРОЖУВАЛИ З КРИМУ, з книги В. Базилевича «Кілька документів до історії

Веневських засік в XVII столітті»

Московська держава, позбавлена природних кордонів, була з усіх боків відкрита для ворожих

вторгнень. Особливо сильно відчувалася ця обставина на півдні, де кордон губився у великих

степах, з яких раз за разом приходили на Москву величезні татарські полчища. Спустошливі,

майже щорічні набіги степових кочівників заподіювали величезну шкоду й оборона від них

південного кордону стала однією з найважливіших турбот московського уряду.

Головною причиною успішності татарських набігів на московські окраїни була раптовість нападу.

З метою попередити набіги, уряд уже з XIV століття тримав на південному кордоні сторожів і

станичників, які повідомляли про появу татар, що часто надавали можливість зібратися й дати

відсіч степовим хижакам.

За Івана Грозного станична й сторожова служби були реформовані. За ними лежала лінія міст і

фортець, будівництвом яких діяльно займалися московські государі, і лінія засік з надовбами,

острожками й іншими спорудженнями, котрі з’єднували ці міста між собою, що підсилювала й

доповнювало їхнє стратегічне значення. Крім свого прямого призначення військових укріплень,

лісові засіки служили для населення «єдиним вірним притулком на випадок набігу степових

кочівників».

Лінія засік, починаючись у нинішній Калузькій губернії, тяглася, в XVII столітті, через всю

Тульську й закінчувалася в Рязанській губернії.

Саме вже слово «засіка» вказує, що це було таке. При «зарубці» дерева валилися без порядку,

причому стовбури їх не цілком відділялися від пнів, щоб утруднити кочівникам розбирання. Засіка

звичайно починалася не на самій околиці лісу, а трохи в глибині, аби сховати її від ворогів.

…Веневська засіка існувала ще в XVI столітті. Так, у книзі «листа й заходи князя Івана

Васильовича й Масальського Григорія Ярцова з товаришами» (1571-1572), знаходимо згадування

про засічні ліс, про заповідні діброви, а наприкінці опису міста даються докладніші відомості про

засіку, яка тут існувала.

У Смуту, що ознаменувалася загальним «хитанням» держави, засіки не поправлялися, сильно

страждали від татарських набігів, порубок, пожеж, і занепадали. З відновленням стійкої державної

влади, коли уряд знову звернув увагу на охорону кордону, почали турбуватися й про засіки.

В 1638 і наступні роки турботи уряду про засіки набули виняткових масштабів. До цього

спонукали обставини, на які звернули увагу М. Трейтер і Г. Білоцерківський. Після взяття Азова

донськими козаками в 1637 році кримський хан Богадур-Гирей, мстячи за наказом турецького

султана за Азов,