КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно 

Базилевич Василий [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

БАЗИЛЕВИЧ Василь Митрофанович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Історик літератури, краєзнавець.

З міщанської родини.

Народився 31 грудня 1892 р. в м. Києві Російської імперії (нині – столиця України).

Загинув наприкінці 1942 р. в м. Таганрозі Ростовської області СРСР (нині – Ростовська область

РФ).

Закінчив Київську чоловічу гімназію №1 (1902-1910), Київський університет св. Володимира

(1910-1915).

Науковий секретар Київської крайової інспектури охорони пам’яток природи та культури.

Працював помічником завідувача Музею війни та революції при Київському університеті (1919-

1924), асистентом (1920-1921), викладачем (1921-1925) Київського університету, головою

шляхового бюро краєзнавства при відділі освіти Південно-Західної залізниці (1926-1927),

науковим співробітником Таганрозького краєзнавчого музею (1940-1942).

Як вчений дебютував краєзнавчою статтею в газеті «Киянин» (1911).

Потім настала черга наступних доробків: «Кілька документів до історії Веневських засік в XVII

столітті» (1915), «Обмова старця Рафаїла. З київських стосунків часів Богдана Хмельницького»

(1919), «Декабристи. Нариси» (1926), «Декабристи на Київщині» (1926), «Київ» (1928).

Всього його перу належить понад 40 наукових праць.

Спеціалізувався Б. на історії України ХVII ст., історії Росії XVI-XVII ст., рухові декабристів в

Україні, а також з проблем архівознавства, джерелознавства, музеєзнавства, краєзнавства,

спеціальних історичних дисциплін.

За брехливими звинуваченнями у контрреволюційній діяльності був тричі заарештований (1927;

1933; 1935).

Після останнього арешту засуджений на 5 років концтаборів. Після відбуття покарання Б.

відправили на поселення до м. Таганрог.

Під час фашистської окупації частини СРСР спробував приховати від вивозу до Німеччини

найцінніші експонати Таганрозького краєзнавчого музею, внаслідок чого розстріляний

гестапівцями.

Що стосується особистого життя, то наш земляк николи не бачив батька, який помер незадовго до

народження сина.

Серед друзів та близьких знайомих Б. – В. Лукомський, Є. Дружиніна, Ф. Ернст та ін.


***

НІМИЙ УЧИТЕЛЬ,

з професійного кредо В. Базилевича

Книга – німий учитель.


МОСКВІ ЗАГРОЖУВАЛИ З КРИМУ, з книги В. Базилевича «Кілька документів до історії

Веневських засік в XVII столітті»

Московська держава, позбавлена природних кордонів, була з усіх боків відкрита для ворожих

вторгнень. Особливо сильно відчувалася ця обставина на півдні, де кордон губився у великих

степах, з яких раз за разом приходили на Москву величезні татарські полчища. Спустошливі,

майже щорічні набіги степових кочівників заподіювали величезну шкоду й оборона від них

південного кордону стала однією з найважливіших турбот московського уряду.

Головною причиною успішності татарських набігів на московські окраїни була раптовість нападу.

З метою попередити набіги, уряд уже з XIV століття тримав на південному кордоні сторожів і

станичників, які повідомляли про появу татар, що часто надавали можливість зібратися й дати

відсіч степовим хижакам.

За Івана Грозного станична й сторожова служби були реформовані. За ними лежала лінія міст і

фортець, будівництвом яких діяльно займалися московські государі, і лінія засік з надовбами,

острожками й іншими спорудженнями, котрі з’єднували ці міста між собою, що підсилювала й

доповнювало їхнє стратегічне значення. Крім свого прямого призначення військових укріплень,

лісові засіки служили для населення «єдиним вірним притулком на випадок набігу степових

кочівників».

Лінія засік, починаючись у нинішній Калузькій губернії, тяглася, в XVII столітті, через всю

Тульську й закінчувалася в Рязанській губернії.

Саме вже слово «засіка» вказує, що це було таке. При «зарубці» дерева валилися без порядку,

причому стовбури їх не цілком відділялися від пнів, щоб утруднити кочівникам розбирання. Засіка

звичайно починалася не на самій околиці лісу, а трохи в глибині, аби сховати її від ворогів.

…Веневська засіка існувала ще в XVI столітті. Так, у книзі «листа й заходи князя Івана

Васильовича й Масальського Григорія Ярцова з товаришами» (1571-1572), знаходимо згадування

про засічні ліс, про заповідні діброви, а наприкінці опису міста даються докладніші відомості про

засіку, яка тут існувала.

У Смуту, що ознаменувалася загальним «хитанням» держави, засіки не поправлялися, сильно

страждали від татарських набігів, порубок, пожеж, і занепадали. З відновленням стійкої державної

влади, коли уряд знову звернув увагу на охорону кордону, почали турбуватися й про засіки.

В 1638 і наступні роки турботи уряду про засіки набули виняткових масштабів. До цього

спонукали обставини, на які звернули увагу М. Трейтер і Г. Білоцерківський. Після взяття Азова

донськими козаками в 1637 році кримський хан Богадур-Гирей, мстячи за наказом турецького

султана за Азов, прийшов на Русь і спустошив Каширські й Рязанські місця. Навесні наступного

року, хан обіцяв повернутися.

Стривожений можливістю нового набігу, московський уряд вирішив вжити спішних заходів

оборони. Одним з таких заходів було зміцнення засік і окраїн. Воєводам князеві Ів. Бор.

Черкаському, князеві І. О. Голіцину, князеві О. М. Львову, О. Бутурліну, Ів. П. Шереметьєву,

князеві С. В. Прозоровському й князеві Дм. Мих. Пожарському було велено подбати про

зміцнення засіки і здійснювати це «з великим піклуванням і поспіхом».

На Веневську засіку був призначений засічним воєводою... Ів. Як. Вельямінов, зміщений потім за

суплікою й замінений князем О. С. Бєльським.

…У кінці 17 століття військове значення засік, у зв’язку з розширенням московських кордонів,

втрачається, і вони приходять у запустіння.


ОТРИМАВ ЗВІСТКУ ВІД БАЗИЛЕВИЧА, з листа В. Лукомського Ф. Ернсту від 19 жовтня

1928 р.

Уперше з листа Василя Митрофановича (Базилевича – авт.) довідався про Ваше бажання

одержати від мене роз’яснення щодо моєї статті про Нарбута. Намагаюся зробити це коротко,

додаючи проект вставки наприкінці статті в зазначеному місці.

Якщо це не задовольнить, прошу Вас уточнити, що саме потрібно.


МАЙБУТНІМ НЕ ПЕРЕЙМАЛИСЯ, з статті Г. Казьмирчука і О. Вербового «Краєзнавча

діяльність професора Київського університету Василя Митрофановича Базилевича»

З приходом до влади Тимчасового уряду в маси було кинуто низку гасел: «Війна до переможного

завершення», «Не пожаліємо для захисників Вітчизни нашого добробуту».

Що ж, все правильно. Та виникає запитання: чи можемо ми приносити в жертву навіть задля

найсвятішої мети інтереси наших дітей, підготовку до життя нашого майбутнього, що через кілька

десятиліть прийде нам на зміну?

Досить характерною відповіддю на дане запитання послужив лист директора Пирятинської

чоловічої гімназії, адресований Василю Митрофановичу Базилевичу. В ньому він повідомляє, що

при прибутті на місце своєї подальшої служби побачив організований наступ на гімназії з боку

запасних військових шпиталів, які намагалися «стратегічно» влаштуватися в тилу. Автор зазначає,

що дані події з буквальною точністю повторили Тарнапольське свавілля.

Старший лікар повів жорстку атаку на жіночу гімназію, що була в Пирятині. Директорка

розгубилася, а можливо, як зауважив її колега, навіть була задоволена можливістю не турбуватися

за будівлю впродовж певного періоду. Міський голова, який дослужував останні дні старої Думи

(Тимчасової), забажав завершити свою службу красивим жестом, безперешкодно надавши під

шпиталь приміщення жіночої гімназії, заявивши на попечительській раді даного навчального

закладу, що таким чином він відкриває фронт у ввіреному йому місті. Отже, шпиталь увірвався у

жіночу гімназію.

Автор зазначає, що його зустрів начальник залізничної станції і зі сльозами на очах просив

врятувати чоловічу гімназію, оскільки в даний час на запасній колії стояв шпиталь № 301, який

мав на меті надіслати своєму керівництву телеграму стосовно надання наказу про розгортання

своєї діяльності в приміщеннях чоловічої гімназії. Новий директор відразу ж прибув до ввіреного

йому закладу. Запросивши до себе головного лікаря лікувального закладу, він пригрозив, що в

тому разі, коли шпиталь не відмовиться від свого, він негайно скличе батьків учнів, візьме від них

повноваження і поїде у ставку, а якщо виникне така необхідність то і до військового міністра.

Завдяки цьому директорові вдалося врятувати свій навчальний заклад. Розуміючи державну

необхідність у наданні підростаючому поколінню освіти, гімназія змушена була потіснитися,

прийнявши до своїх приміщень Пирятинську жіночу гімназію.


РЯТУВАВ ІСТОРИЧНІ ПАМ’ЯТКИ, з автореферату дисертації О. Вербового «Наукова та

педагогічна діяльність Василя Базилевича (1892 – 1943)»

В. М. Базилевичу вдалося врятувати від руйнації будинок П. І. Пестеля у м. Тульчині, поховання

останнього гетьмана України К. Розумовського у м. Батурин, гетьманський палац в Батурині,

палаци Потоцького в Тульчині та Браницької в Білій Церкві, цілий ряд інших історичних пам’яток

вітчизняної історії.


ПОПЛАТИВСЯ ЖИТТЯМ, з розвідки М. Камінської «Таганрозький Будда»

Часто перед цією статуєю затримуються довше, ніж перед іншими експонатами, ніби вступаючи з

нею в безмовний діалог. В очах миготять вогники надії: а раптом бажання, загадане тут,

здійсниться? Буває, залишають біля статуї монетки. На щастя, звичайно…

Чи допоміг цей Будда комусь? Але тільки не генералові Ренненкампфу, який і привіз колись

статую в Таганрог.

Як повідомляє в книзі «По старій Грецькій» краєзнавець Гаврюшкін, Ренненкампфу

запропонували перейти на бік червоних, проте він з достоїнством відповів:

– Зрадником не стану, проти своїх не піду. Дайте армію, піду проти німців.

Самостійно вирішити долю такої відомої особистості таганрозькі більшовики не насмілилися. Але

через місяць, на лихо Ренненкампфа, до Таганрогу приїхав один з тодішніх червоних лідерів

Антонов-Овсієнко.

– А що, він дотепер живий? – сказав Антонов-Овсієнко у відповідь на запитання, як бути з цим

генералом.

І з Ренненкампфом покінчили.

Настав момент, коли Віра Миколаївна (дружина генерала – авт.) твердо вирішила, що в новому, радянському житті місця їй немає, і назавжди покинула Росію. А колекції чоловіка – зброї і

східного мистецтва, куди входив і цей стародавній китайський Будда, залишила в Таганрозі. У

дарунок міському музею.

…Збереглася цидулка, з якої видно, що для прикраси таганрозької квартири одного з німецьких

генералів (під час окупації – авт.) з колекції були взяті дві картини. Повернулася до музею лише

одна. Певний час у приміщенні квартирувала ціла німецька команда.

Урятувати експонати від розгарбування намагався директор музею Василь Митрофанович

Базилевич.

Справа в тому, що, незважаючи на те, що вся колекція ніколи не виставлялася, всі експонати були

зареєстровані в інвентарній книзі. Що це означало в окупацію? Що в будь-який момент міг прийти

високопоставлений німецький офіцер, розкрити цю книгу, як ресторанне меню, і вибрати, що

захочеться...

Базилевич вирішив підмінити дійсну інвентарну книгу іншою, у якій би значилися не всі

експонати. Якимось чином про це дізналося гестапо, і Базилевич поплатився за свій вчинок

життям.

– Відомо що-небудь про спроби німецьких аматорів східної екзотики вивезти з Таганрога

принаймні Будду?

– Колекція Ренненкампфа постраждала й від розгарбування, й від бомбування. Проте Будду від

викрадення, врятували, імовірно, його розміри. Статуя – не порцелянова тарілочка, у валізу або

ранець не сховаєш. Та й сама річ, як говорять, на любителя.