ЛІБ Міхай
ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії
Національний статус, що склався у світі: угорський.
Художник. Псевдонім – Мункачі Міхай. Фундатор угорського романтичного реалізму в живопису.
З родини службовця. Батько, Ліб Л.-М., – чиновник зі збору соляного податку.
Народився 20 лютого 1844 р. в м. Мункачі (нині – м. Мукачево Закарпатської області України).
Помер 1 травня 1900 р. в містечку Енденіху поблизу м. Бонна (Німеччина). За заповітом
похований на одному з цвинтарів м. Будапешта (Угорщина).
Навчався в Марачанській художній академії (1863-1865), Віденській і Мюнхенській академіях
мистецтв (1865-1868), брав уроки у Е. Самоші (1862-1863) та Л. Кнауса (1868-1869).
Кавалер угорського орден Залізної корони III ступеня.
Кавалер золотої медалі Паризької виставки (1870).
Почесний громадянин м. Мукачів (1880).
Як майстер дебютував картиною «Гроза в степу» (1867).
Потім настала черга полотен «Іннаш, який позіхає» (1869), «Камера смертника» (1870) «Збирачки
корпії» (1871), «Нічні волоцюги», «Прощання», «Селянка, яка збиває масло», «Збиральниця
хмизу», «Мати з дітьми» (усі – 1873), «Ласло Паал» (1876-1877), «Страйк» (1895), «Це людина»
(1896).
Пензлю Л. Також належать картини «Голгофа», «Христос перед Пілатом», «Таємнича вулиця»,
«Прихід угорців на свою батьківщину», «Каштанова алея», «Портрет Ференца Ліста», «Після
роботи», «Мати з дитиною».
Картина нашого земляка «Знайдення батьківщини» прикрашає зал засідань Угорських державних
зборів, а фреска «Апофеоз Ренесансу» – баню Віденського художньо-історичного музею.
Стиль Л. відрізняє драматична насиченість і цілісність композиції завдяки пастозному, об’ємно
ліплячому форму мазка і емоційно насиченому колориту, побудованому зазвичай на напружених
контрастах білого і коричневих чи чорних тонів.
За життя митець мав персональну виставку у знаменитому Скляному палаці Мюнхена (1879).
Остання виставка відбулася в мукачівському історичному музеї «Замок Паланок», яку відвідали
президент України В. Ющенко і прем’єр-міністр Угорщини Ф. Дюрчан з дружинами (2007).
Нині доробки Л. зберігаються в Угорській національній галереї, музеї ім. Ф. Дері (Дебрецен),
численних приватних колекціях.
Серед друзів та близьких знайомих Л. – К. Фішер, Е. Самоші, Г. Курбе, В. Каульбах, В. Лейбль, Л.
Кнауас та ін.
***
ЛЮБЛЮ САМОТУ
, з життєвого кредо М. Ліба
Я все більше люблю самоту.
ОДЕСА МАЄ ЙОГО ПОЛОТНО, з статті «Угорська школа» на oweamuseum.odessa.ua
У музеях СНД угорський художник-реаліст XIX ст. Міхай Мункачі представлений всього чотирма
роботами. Дві з них, зокрема «Мати з дитиною», є етюдами до відомої картини майстра «Христос
перед Пілатом», котра прославляє у формі іносказання мужність героя-борця періоду національно-
визвольної боротьби угорців проти австрійської монархії.
На одеському полотні зображена молода жінка з дитиною на руках. За задумом автора, вона,
стоячи в натовпі схвильованих людей, скорботними очима дивиться на жорстоку сцену суду,
притискуючи до себе повну недитячої серйозності дитину. За зовнішнім виглядом і за самою
моральності, духовній ідейній сутності цей образ нагадує мадонн часу Ренесансу, що втілюють
добро і великодушність.
Етюд вирішений в традиційному для Мункачі стриманому, сіро-коричневому, насиченому, так
званому «льоховому» колориті з тонкими світловими акцентами. Завдяки майстерному
світлотіньовому ліпленню і чудово переданому ракурсу руки жінки, яка підтримує немовля
характерним материнським жестом, зображення об’ємне і просторово виразне. Фігури матері і
сина злиті в цілісну образну групу єдністю настрою, вираженого настільки концентровано, що це
дало привід критикам говорити про самодостатню замкненість і відособленість персонажів
картини «Христос перед Пілатом».
Парадоксальним чином недолік в масштабах картини обернувся гідністю для етюду, який можна з
цієї точки зору розглядати як самостійну картину.
В ЗОЛОТІЙ КЛІТЦІ, з нарису І. Довгополова «Майстри й шедеври»
У 1874 році сталася подія, яка змінила звичний спосіб життя майстра-демократа, вихідця з народу.
Мункачі одружився.
Його дружина, багата аристократка, була вдовицею люксембурзького барона де Маршу – мецената
та збирача картин. Ставши дружиною художника, Цецилія Мункачі завела салон, який став одним
з центрів паризького світу.
Життя на широку ногу. Розкішні прийоми, вишукані вечері, блискучі концерти вимагали грошей і
грошей. Мункачі впрягається в хомут салонового «шикарного» живопису, бездушного і
фальшивого. Компроміс відбувся. Колишній іннаш Міхай стає модним паризьким художником.
Його студія перетворюється на фабрику живопису.
...Трагедія всього життя майстра. Чужий за духом будинок. Властолюбна баронеса з її показною
світськістю і помилковою любов’ю до мистецтва.
Перед художником на повний зріст встає питання: як жити далі? Продовжувати писати салонові
композиції, робити гроші чи повернутися до себе?
Все частіше перед ним виникають картини дитинства. Світ міцних, мужніх, чесних і простих
людей.
Він втікає від своїх блискучих гостей, від порожньої і пихатої дружини. Блукає кварталами
паризької бідноти, проводить вечори в убогих бістро, никає вечірніми парками Парижа. Все це з
новою силою будить в ньому бачення юності, пори убогої, але по-своєму щасливої.
У ці роки кризи й роздумів ще одна біда підстерігає художника: підступна недуга – хвороба очей,
котра вперше виявилася ще у момент написання «Мільтона».
Він нервував, деколи не міг працювати. Сумував, мріяв повернутися на батьківщину, борсався в
своїй золотій клітці.
НЕ ЛЕОНАРДО ДА ВІНЧІ, з кореспонденції Ю. Макарова «Угорський варіант»
Після багаторічної перерви опинившись у Мукачевому, я звернув увагу на понаднормову кількість
меморіальних дощок. На чию честь їх встановлено, вдавалося з’ясувати не одразу, бо текст на них
угорський, переважно без перекладу. За радянських часів не вважалося добрим тоном згадувати,
що Мукачеве колись було столицею угорського князівства Трансільванія, що саме тут був
епіцентр визвольного руху куруців проти габсбурзьких лабанців, що перша залізниця зв’язала
місто не зі Львовом, а з Будапештом.
Але дізнатися про це з дощок важко: угорська мова – не англійська. Довелося консультуватися в
місцевих жителів. Відповідали охоче. «У цьому будинку провів одну ніч Шандор Петефі». «На
цьому місці стояв будинок, де народився видатний художник-реаліст Міхай Мункачі». «В цьому
будинку жив Ференц ІІ Ракоці». Деінде висять віночки з червоно-біло-зеленими стрічками.
Їй-бо, цей ентузіазм заражає. Гадаю, угорці підозрюють, що Мункачі... як би це так сказати... не
Леонардо да Вінчі. Але для національної свідомості його творчість важить чимало, і цього досить, щоб підтримувати пам’ять про нього, хай навіть за кордоном. Відсутність комплексу
меншовартості в цьому й полягає: не переоцінювати, а просто цінувати спадщину.
Не стверджувати, що всі ми прямі нащадки аріїв, а сумлінно фіксувати опорні пункти своєї
справжньої, невигаданої історії. В сімейному альбомі я зберігаю фото людей, які нічого не важать
для світової культури. Вони щось важать для мене, і мені цього досить. Їм я завдячую своєю
індивідуальністю, а індивідуальність є тим, що найбільше цінується в сучасному світі.
А ми крутимо в своїх кнайпах найгірше з усього, що будь-коли продукувала велика російська
культура. Імовірно, нам здається, що це робить нас менш провінційними.
ПРО ВИБІРКОВУ ПАМ’ЯТЬ, з статті І. Петрова «Два монументи, дві долі»
Мукачівський парк знаю з повоєнних років. Тоді я був ще школярем. Невеликий, дуже акуратний,
розташований в центрі міста на березі Латориці, він привертав городян не лише буйною зеленню,
а й затишком та млістю. Біля входу спорудили пам’ятник Горькому.
...Перебуваючи нещодавно в Мукачевому, пройшовся знайомим парком. Він нагадував дідка,
одягненого в не новий, проте чистенький і відпрасований костюм. І на тлі стародавніх в’язів і
платанів разючим контрастом сумно виглядав пам’ятник Горькому. Обшарпаний і обідраний,
Олексій Максимович Пєшков, притиснувши капелюха, стояв на тому ж п’єдесталі і сумно дивився
в карпатську далечінь.
Я не зараховую себе до апологетів його творчості і згоден з тим, що по-різному можна ставитися
до письменника, однак те, що пам’ятник довели до ручки, нікому не робить честі. Навіть
враховуючи нинішню ідеологічну орієнтацію.
А в 70-і роки минулого сторіччя центр міста прикрасив пам’ятник знаменитому угорському
художникові Міхаю Мункачі. Міхай Ліб (це його справжнє ім’я) з’явився на світ в Мукачевому в і
пізніше змінив своє прізвище – на честь рідного міста – на Мункачі (так угорською мовою звучить
назва Мукачево). Художник прославив і себе, і місто. І доглянутий , чистенький, завжди з свіжими
квітами біля підніжжя пам’ятник лише радує око.
Ось така доля двох мукачівських пам’ятників. Можливо, і взаємні «заколоти» прихильників різних
політичних переконань стаються тому, що пам’ять у нас є якоюсь вибірковою.
КОНТРАБАНДИСТ СХИБИВ, з повідомлення ІТАР «Угорський митник знайшов викрадену 90
років тому картину»
10.08.07
Незвичайну знахідку зробив пильний співробітник митниці в будапештському міжнародному
аеропорту Феріхедь. Перевіряючи посилку із Сполучених Штатів, він виявив полотно відомого
угорського художника Міхая Мункачі, яка вважалося зниклим останні 90 років. Йдеться про
картину під назвою «Захід», котру останній раз виставляли на загальний огляд в 1915 році на
виставці в Сан-Франциско. Потім картина безслідно зникла.
До того нею володіла угорська аристократична сім’я Андрашші. Згідно первинним оцінкам,
вартість новознайденого полотна може складати один мільйон євро. Воно передане на зберігання в
Національну галерею.
Відправник намагався видати дев’яносторічну картину за роботу сучасного художника, однак
викликав підозру тим, що застрахував її на дуже велику суму.
