Зейкан Иван (fb2)


Использовать online-читалку "Книгочей 0.2" (Не работает в Internet Explorer)


Настройки текста:


ЗЕЙКАН Іван Олексійович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Дипломат, філософ, перекладач.

Народився в 1670 р. на теренах Австрійської імперії (нині – с. Імстичеве Іршавського району

Закарпатської області України). Честь йменувати З. своїм кревним земляком оспорюють жителі

Виноградівського району Закарпатської області, які вважають, що той народився у їхньому селі

Карачин.

Помер в 1739 р. в с. Карачині Австрійської імперії (нині – Виноградівський район Закарпатської

області України).

Навчався у Львові, в академіях Праги, Відня, Регенсбурга. Вільно володів латиною, угорською,

французькою, німецькою, слов’янськими мовами.

Служив при дворі російського царя Петра I (1697-1727).

Був учителем-вихователем онука Петра І і його двоюрідних братів О. та І. Наришкіних.

Цікаво, що до найближчого оточення першого російського імператора З. потрапив завдяки власній

сміливості і без будь-якої рекомендації. Коли той на чолі Великого російського посольства (1697) здійснював поїздку європейськими столицями, наш земляк відважився звернутися до нього з

проханням прийняти на службу в якості перекладача. Вже через декілька днів З. супроводжував

царя-реформатора, а через місяць отримав найсерйозніше дипломатичне доручення на

переговорах Росії, Австрії, Польщі і Венеції з Туреччиною. Активну участь брав наш земляк і в

перемовинах Росії з Угорщиною.

За три десятиліття він також виконав безліч таємних і напівтаємних доручень імператора. Проте

після смерті останнього в ході нескінченних палацових переворотів, інтриг зазнав опали. Його

майно конфісковують, а самого засилають до Угорщини.

Пізніше З. здійснював спробу повернутися до Росії, однак йому в цьому було офіційно

відмовлено.

Серед друзів та близьких знайомих З. – Ф. Прокопович, Петро I, О. та П. Сумарокови, А. Кантемір

та ін.


***

ДУХОВНІСТЬ ДИПЛОМАТІЇ,

з професійного кредо І. Зейкана

Дипломатія має бути духовною.

КОРМ ЙОМУ НАКАЗАНО ДАВАТИ, з «Нотаток» Великого руського посольства

17 липня 1697 року бив чолом Великому Государю, а великим й повноважним послам подав

супліку студент Іван Зейкан, аби йому бути при них, великих й повноважних послах,

перекладачем з латини...

…А учився слов’янської й латинської мов років з дев’яти і слухав лекції в академіях у Празі і

Регенсбурзі, і у Відні й вміє перекладати з латини на слов’янський зовсім легко...

І тому Іванові Гейкань в його Великого Государя справах перекладачем з латинської мови при

цьому посольстві бути велено, й жалування й корм йому наказано давати...


ДОБРЕ ЗНАЮ ВАШУ СОВІСНІСТЬ, з листа Петра I Іванові Зейканові

Пане Зейкан! Настав час вивчити онука нашого, того заради, знаючи ваше вміння в такій справі й

добру вашу совість, визначаю все до того, що справу почнете з Богом з осені, а саме в жовтні чи

перших числах листопада, звичайно.

Петро I.

ВЧЕНИХ ЛЮДЕЙ ВИКЛИКАЛИ З УКРАЇНИ, уривок з книги О. Пипіна «Історія руської

літератури»

Московська Росія ставала все сильнішою державою. А держава потребувала різних технічних

знань. І в Москві відчули потребу вчених людей; їх почали викликати з Києва й Греції; а різного

роду техніків прийшлося шукати на Заході.

…Упродовж XVII-го сторіччя до Москви щораз більше просякають впливи київської і

західноруської школи. Ще до Петра в російському житті наполегливо виявлялась потреба нової

освіти. І було питання лише в тому, з якого джерела і яким шляхом її візьмуть: був нахил до шляху

південно-руського, де під впливами польсько-католицькими довелось би переймати європейську

освіченість із других рук.

…У половині XVII-гo віку врешті зрозуміли, що для книжної справи потрібно справжніх учених

людей; в себе вдома таких людей не було; їх почали викликати з Києва. Тим новим елементом,

який з кінця XVI-го сторіччя, а особливо впродовж XVII-го ст. втрутився у московську книжність і

вкінці запанував над нею, були освіта й література, що розвинулись у Західній Русі та в Києві. Це

втручання... стало зворотним пунктом у розвитку старої російської літератури й підготовчим

етапом до того її складу, який настав після петровської реформи.

…Західноруські письменники брались за праці, про які в Москві не думали й для яких московські

книжники були просто неспроможні. До таких належали праці з граматики слов’янської мови...,

словники... перший виклад катехізису, історичні твори, церковні повчання, врешті багата

література полемічна, що стояла на рівні тієї літератури, яка з боку єзуїтів була скерована проти

православ’я.

…Наприкінці XVII-го віку Москва була переповнена чужинцями: це були греки, «литовські люди»

(білоруси – авт.) і «черкаси» (українці – авт.) як помічники в перевірці і публікації книг, як

учителі в школах, нарешті якось утворених, як дорадники патріарха, вчителі царських дітей і

надвірні поети.

З ЛАТИНИ ПЕРЕКЛАДАЛИ ІВАН ЗЕЙКАН І ПЕТРО ВУЛЬФ , з книги О. Гриневського

«Таємниця Великого Посольства Петра Великого»

Тепер проглянула можливість виконання третьої царської вказівки – досягнення «малого

перемир’я». Він і раніше висловлював цю ідею, проте турки тоді «не забажали». Тому зараз «дуже

потрібно учинити перемир’я» на рік чи півтора, чи на два, аби одним у війні не залишитися...

…21 грудня турки передали посередникам білий атласний мішечок, у якому знаходилися турецькі

альтернати угоди: один екземпляр латиною, другий – турецькою мовою. Одержавши цей мішечок,

Прокіп Богданович розкрив його і «турецький та латинський аркуші вийняв, звелівши перекласти і

узгодити» з погодженим раніше текстом.

Для перекладу з турецької на російську запросили перекладача Івана Лаховича. А латинський

текст перекладали вже наші перекладачі – Петро Вульф й Іван Зейкан.

«З’явилася тільки в висловах деяка їхня зрада, а так подібно», – констатував Прокіп Богданович.

24 грудня він передав посередникам «червоний мішечок з печаткою», а в ньому – російські

альтернати угоди. Текст російською мовою був на чотирьох аркушах «на доброму папері на обрізі

з золотом, зшитий шовком червоним». Текст латиною був на такому ж папері, але на двох

аркушах.

…В суботу, 14 січня 1б99 р., о десятій годині ранку в Карловицях почалася церемонія підписання.

Возніцин обставив її, як і треба, пишно й урочисто, чим привів у велике здивування нечисленних

жителів, що зібралися на порожньому засніженому полі на березі Дунаю.

Утім, слово Прокопу Богдановичу, який докладно усе описав у своєму повідомленні до Москви:

Спершу їхав на оздобленому коні калмик у красивому вбранні, з луком і сагайдаком зі стрілами; за

ним – карета з перекладачами;

за нею інша карета – в ній сиділи піп і піддячий Посольського наказу;

далі їхали троє сурмачів у срібних лівреях і зі срібними трубами, котрі нещадно сурмили;

за ними – троє піддячих в одноколірних дорогих каптанах і шапках;

потім троє дворян в одноколірному вбранні і шапках;

потім йшли шість російських юнаків у червоних сукняних каптанах і в блакитних шапках;

за ними їхав конюший;

далі конюх вів посольського аргамака в повному уборі.

І тільки потім уже їхав великий і повноважний посол у государевій золотій кареті «при шістьох

візниках». …За каретою їхали пажі, інші служителі і челядь. За ними – рота рейтерів.

Потім приїхали турецькі посли.

…Всі ввійшли в залу, і лорд Педжет виголосив невелику вітальну промову, зміст якої зводився до

того, що великий труд заради досягнення угоди з Божою допомогою добіг кінця.

…Уже знайомі нам Петро Вульф і Іван Зейкан відразу прочитали листи і сказали, що інші в

усьому подібні і ніякого збільшення чи зменшення не мають.

Тепер можна було підписувати перемир’я. Турки попросили, щоб для такої високої справи звеліли

відчинити всі двері і пустили усіх у ту світлицю, щоб всякий бачив мирне здійснення.

…Потім Прокіп Богданович звелів внести стіл, накритий килимом. А на ньому на двадцятьох

блюдах срібних цукерок різних народних і «льодяників і конфектів».

…Не забув Возніцин «і інших дворян», котрі приїхали з послами. Їх також пригощали «росолисом

і кафою» і зі столу багато блюд з цукром подавали. «Інші їли, а інші за пазухи клали». А в дворі й

у хоромах люду простішому давали горілку і «ренське» вино. Деякі «були дуже жадібними, пили

багато, а інші просили ще і їли».

Загалом, прийом удався на славу.


НЕВЖЕ МИ ГІРШІ ЗА ЛЕЛЕК?, з статті А. Гегальчія

Русь пуд Карпатами. Саме так говорять на свій лад місцеві жителі – русини: пуд Карпатами,

Пудкарпаття. Це сьогоднішня Закарпатська область України, Закарпаття. Втім, для чехів, словаків

та інших європейців це швидше земля перед Карпатами. Саме тому у складі 1-ої Чехословацької

Республіки була вона Підкарпатською Руссю. А ще раніше називалася Угорською Руссю, оскільки

сторіччями входила до складу угорських земель. Була вона і жупою, і комітатом, і Рутенією, і

Руською Країною, і Карпатською Україною, і провінцією, і автономією, і навіть декілька годин

вільною державою – і таке трапляється...

Проте, розповідь моя скоріше про людей. Наприклад про тих знаменитих, без яких важко уявити

собі історію Росії.

Іван Зейкан... Петро Лодій... Михайло Балугьянський... Іван Орлай... Василь Кукольник... Що ж

об’єднує їх? Сьогодні ми б сказали, що вони просто земляки – всі вони були підкарпатськими

русинами. І всі одного прекрасного дня ризикнули рвонути в безкрайню північну країну, де

завдяки видатним особистим якостям і, не в останню чергу, відчуттю земляцького ліктя, якраз не

того, який несподівано встромляється під твоє ребро, увійшли до еліти Російської імперії і

залишилися там назавжди.

... Друга група – це сини і дочки, які за покликом серця, а частіше – за волею обставин, долі, котра

переслідувала їх батьківщину, осіли пуд Карпатами і обернули свої таланти на благо батьківщини.

...У недалекій сучасності, будучи радянською людиною, і в кращому і в гіршому сенсі цього

поняття, я багато років не чинив опору, а деколи й активно сприяв спробі замовчати і змінити

історію Підкарпатської Русі і її корінних жителів. Ця моя, і не тільки моя, позиція призвела до

того, що сьогодні тут на межі вимирання русинська і російська мови, неповторна культура

невеликого унікального співтовариства в центрі Європи. Не важливо, що Підкарпатська Русь не

існує юридично, вона живе в серцях багатьох тисяч людей, їй зручно і у віртуальному просторі

усесвітньої мережі.

Якщо людство піклується про групки зникаючих тюленів чи лелек, то хтось повинен

поклопотатися і за збереження культури, яка перебуває в небезпеці.

Для мене теж прийшов час якось розрахуватися з боргами. Наприклад, організувавши Російську

премію. Премія тільки народилася. Її історія – попереду.