КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно 

Весоловский Ярослав [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

ВЕСОЛОВСЬКИЙ Ярослав Іванович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Письменник, журналіст, перекладач, громадський діяч. Псевдоніми – Будяк, Охрім, Олег Сатир.

З родини священика.

Народився 20 лютого 1881 р. в с. Молодятині Печенізького воєводства Речі Посполитої (нині –

Коломийський район Івано-Франківської області України).

Помер 21 червня 1917 р. в Австро-Угорщині.

Закінчив Коломийську українську гімназію, Львівський університет.

Працював редактором газет «Поступ» (1903-1904), «Буковина» (1904-1906), «Листи з «Просвіти»

(1907-1910), «Неділя» (1911-1914), віденським кореспондентом «Діла» і референтом Міністерства

закордонних справ Австрії (1914-1917).

Друкувався у виданнях «Буковина», «Діло», «Громадський голос», «Комарі», «Літературно-

науковий вісник».

Перу нашого земляка належать оповідання «В долині Смутку», вірші «На народний мотив»,

«Веснянка», «Непрослідимі шляхи», «Вечір суму», «Лицар Санто приклякає на коліно», статті

«Розвиток політичного життя на Буковині», «Батуринські руїни», «Історичний розвій політичного

життя на Буковині», «Руське питання в Угорщині», «Щоб там і сталось, не влучить мене».

В. перекладав О. Пушкіна.

На жаль, впродовж 2003-2004 рр. зі сховищ Центрального державного архіву України у Львові

викрадено сотні документальних матеріалів, серед яких і фонд 381, котрий належав Я.

Серед друзів та близьких знайомих В. – М. Лозинський, О. Кобилянська, Ю. Федькович, О.

Маковей, С. Яричевський, С. Воробкевич, Є. Ярошницька та ін.


***

НАСЛІДОК ЗАГАЛЬНОРОСІЙСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ

, з політичного кредо Я. Весоловського

Ми не сміємо забути, що коли тепер в Росії... українці стали жити політичним і національним

життям, то це наслідок загальноросійської революції.

ІСТОРИЧНІ ПАМ’ЯТКИ УКРАЇНИ СТИРАЮТЬСЯ З ЛИЦЯ ЗЕМЛІ, з статті Я.

Весоловського «Батуринські руїни»

На долю ж пам’яток української старовини припало таке, що дбає про них мало хто зі своїх, а й

чужі ще й руку прикладають до того, аби стерти з лиця землі історичні пам’ятки України.

Особливу ревність в сім напрямі проявляє російський уряд. Російські офіціальні кола рівночасно з

тим, як шириться культ царських донощиків Іскри Кочубея, яким мають навіть ставити пам’ятник,

докладають усіх зусиль до нівечення всього, що українцеві могло б ставити перед очі давню

самостійність.


«ТЕНДЕЦІЙНЕ» ФАРБУВАННЯ, зі спогадів М. Лозинського

Ярослав Весоловський був неначе створений до праці в щоденній газеті. В нім був визначений

талант на організатора великого щоденного видання, на справознавця, як кореспондента в великім

стилю, – талант, який серед наших відносин не міг, а жаль, як слід розвинутися і проявитися. Мав

він особливий змисл для нового, актуального, – «щоби в газеті було щось нове, свіже» – і був

невтомний при тій роботі.

Я. Весоловський, крім щоденних редакторсько-публіцистичних занять, мав активну працю в

товариствах «Просвіти», був заступником голови товариства ім. І. Котляревського. Його

культурологічна, народознавча діяльність не подобалася відвертим і замаскованим ворогам

українства. Так, скажімо, віденський кореспондент газети «Slowo polske» постійно обвішував

пасквілянськими дописами Я. Весоловського за «тенденційне інформування міністерства в

користь української справи».


ЗГАС НА ЧУЖИНІ, з статті В. Качкана «Як гарно на світі жити»

Як переконаний і національно свідомий українець Я. Весоловський у старших класах гімназії був

одним із повідників молодіжної групи, котра виступала як проти реакціонерів-поляків, так і проти

українців-москвофілів. Належав до «поступовців», відтак – до русько-української радикальної

партії.

Власне коломийський період творчого життя був визначальним для Я. Весоловського, о саме в ті

роки він прихилився до радикального руху під впливом ідей Кирила Трильовського. Став

організатором і пропагандистом товариства «Січ».

…Їздить селами Коломийського, Снятинського, Косівського повітів і організує «Січі», за

допомогою членів цього союзу добирає активістів січових організацій, проводить віча, збори

селян, інтелігенції, священиків, виступає на них, добивається чималих успіхів у піднесенні

національної свідомості українців.

Ярослав Весоловський бере участь у сприянні організації Українських Січових стрільців 1914 р.

У травні 1915 р. Я. Весоловський входить до складу президії проводу Загальної Української Ради

у Відні. Це була політична організація австрійських українців, яка складалася з 34 членів (з

Галичини – 24, з Буковини – 7 та від Союзу України – 3). Програма зводилася до того, щоб на

українських землях, які перебували під російським ярмом, була вільна самостійна українська

держава, а щодо українських земель Австро-Угорщини – їм мала бути надана територіально-

національна автономія та злучення українських земель в один автономний край.

Під цю пору Весоловський перебуває у Відні, працює інформатором і пропагандистом української

справи, бореться за те, щоб Галичина була відокремлена від Польщі й стала окремим краєм

(автономною республікою).

Я. Весоловський згас на чужій землі в 36-річном віці, чужа земля і прийняла його тіло.


У НАГОДІ СТАЛИ ДОРОБКИ ВЕСОЛОВСЬКОГО, з розвідки В. Коломійця «Українська

національна ідея в творчості Людмили Старицької-Черняховської»

Як патріот України, Іван Мазепа шукав виходу з такого вкрай скрутного становища і знайшов його

у союзі з шведським королем Карлом ХІІ проти Москви. Восени 1708 року Карл ХІІ виступив у

похід, гетьман Мазепа хоч і вважав цей виступ короля передчасним, все ж виступив з козацьким

військом на з’єднання з королем. Довідавшись про це, Петро І послав російське військо на чолі з

Меншиковим у Батурин. Козацька столиця була дощенту зруйнована.

Царизм жорстоко розправився з однодумцями уславленого гетьмана, були знищені всі члени його

сім’ї, які на той час залишились в живих. Ці історичні події поклала Л. Старицька-Черняхівська в

основу трагедії «Іван Мазепа». Проте існували й інші історичні факти, які допомогли письменниці

увиразнити події, змальовані в п’єсі. У 1912 році на сторінках львівської «Неділі», яку редагував

Ярослав Весоловський, з’явилася замітка «Гине українська старовина» – про Батурин, де гинуть

цінні пам’ятки, пов’язані з гетьманом Мазепою.

«...До таких пам’яток треба зарахувати ще й панікадило, що висить у Воскресенській церкві,

заснованій гетьманом Мазепою, а потім зруйнованій Меншиковим і реставрованій останнім

гетьманом... (К. Розумовським – авт.). Панікадило се хотів відкупити сего року архітект

український В. Кричевський, та місцевому батюшці видалася пропонована сума занизькою. З тої

самої причини годі було любителеві старовини, Кочубеєві, відкупити від церкви стару картину

Різдва, а пан Кричевський не вспів також викупити старовинні портрети Палія, Мазепи, Полуботка

й Дорошенка, які марнувалися у корчмаря Раді. Портрети сі набув зате проф. М. Грушевський».

А в ч. 18 «Неділі» за 1912 рік повідомлялося про вихід у російському видавництві «Діло» брошури

«Мазепа». «Завдання брошурки, – писалося в анотації, – познайомити з історичними діячами

«руського» народу. Цілком природно, що написана вона з погляду інтересів російської держави.

Сама по собі книжка поганенька, але як не як «інформує» вона про нашого гетьмана

великоруський нарід, тому то й нотуємо її».

…Трагедія «Іван Мазепа» вийшла 1926 року в Харкові у видавництві «Книгоспілка», але весь

тираж був одразу ж конфіскований. Лише незначна кількість примірників була врятована і

опинилася в Америці.

СВОЄ БОРОНИТИ ХОЧЕМО, з замітки В. Михайловського «Буковина» – найстаріша i

найреспектабельнiша газета краю»

1 січня 1885 року у Чернівцях вийшов перший номер Української газети «Буковина», котра

сповістила краянам, що вони мають справдь народний часопис. Редактором його був визначний

письменник, громадський i освітній діяч Юрiй Федькович – послiдовний борець проти

насаджування в українських школах i письменстві Австро-Угорської iмперiї так званого «язичiя»

або «мови чернецiв ХIII ст.», рiшуче вiдстоював справу запровадження в нацiональнiй школi i

письменствi мови народу.

Спочатку вона виходила два рази на мiсяць, у 1892 роцi почала з’являтися щотижня, а в 1795 р.

стала виходити 4 рази на тиждень iз лiтературним додатком «Hедiля». У 1896 р. i 1897 р. виходила

щоденно, а вiд 1848 р. аж до 1916 р. з’являлася у збiльшеному форматi три рази на тиждень.

Вона згуртувала навколо себе кращих письменникiв Буковини: таких як Юрiй Федькович, брати

Виробкевичi – Iсидор (Данило Млака) i Григорiй (Hаум Шрам), Омелян Попович, Євгенiя

Ярошинська, пiзнiше – Осип Маковей, Ольга Кобилянська, Василь Стефаник, Марко Черемшина

та iншi, твори яких вперше друкувалися на сторiнках саме цього часопису.

Чернiвецька «Буковина» започаткувала українську демократичну пресу, здобула

загальноукраїнське визнання. Як початок «нової доби українського письменства оцiнив її появу

Iван Франко.

З першого номера газета проголосила свою «ясну i зрозумiлу для кожного» програму: «Чужого ми

не бажаємо, тiльки своє боронити хочемо!». У цiй програмi вона залишалася вiрного до останнiх

своїх номерiв, з яких висвiтлювались процеси буремного 1918 року i проведення Буковинського

вiча 3 листопада.

...Пiсля смертi Юрiя Федьковича газету «Буковина» редагували письменик Осип Маковей,

вiдомий журналiст i полiтик Ярослав Весоловський та iн. Hа жаль, у 1918 р. газета припинила своє

iснування. Hе вiдродилась вона i в часи румунської окупації.

У червнi 1940 р. вийшов перший номер газети «Радянська Буковина». Зрозуміло з яких причин

вона не потвердила, що є юридичною спадкоємницею газети «Буковина». З вересня 1991 року

журналiсти колишньої газети «Радянська Буковина» у час розбудови демократiї та нацiонального

вiдродження України заявили про те, що у ходi перереєстрацiї часопису вiдроджують iсторичну

назву газети, дану бiльше сто лiт тому Юрiєм Федьковичем. А також будуть розвивати i

примножувати добрi традицiї Федьковичого часопису.


ВИ – СПРАВЖНЯ ПИСЬМЕННИЦЯ, бувальщина

Редактор «Буковини», завзятий гуморист, гострий на язик, Ярослав Весоловський, сказав О.

Кобилянській такий комплімент:

– Ви – справжня письменниця. Ви не поміняли б свою професію навіть на вроду.

– Духовної краси не треба міняти на вроду. А сказати жінці, що вона тільки письменниця, – це

майже те саме, що заявити мужчині: ви тільки мужчина.