Домбровский Ярослав (fb2)


Использовать online-читалку "Книгочей 0.2" (Не работает в Internet Explorer)


Настройки текста:


ДОМБРОВСЬКИЙ Ярослав


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: польсько-французький.

Військовий теоретик, один з керівників Паризької Комуни. Псевдонім – Лакетак.

З дворянської родини. Батько – провінційний чиновник.

Народився 13 листопада 1836 р. в м. Житомирі Волинської губернії Російської імперії (нині –

адміністративний центр однойменної області України).

Загинув 23 травня 1871 р. в м. Парижі (Франція). Похований на цвинтарі Пер-Лашез.

Навчався в Брестському кадетському корпусі (1845-1853), закінчив петербурзький

Костянтинівський корпус (1853-1855), навчався в петербурзькій Миколаївській академії

генерального штабу (1959-1961).

Служив в 19 польовій артилерійській бригаді (1855-1859), командував XI легіоном під час

Паризької комуни, був комендантом Паризького укріпленого району і командувачем військами

західного сектора оборони міста (1871).

Учасник Кавказької війни.

Член об’єднання польської еміграції (1866).

Перу Д. належить книга «Критичний нарис війни 1866 року в Німеччині та Італії» (1868).

За активну підпільну діяльність по звільненню Польщі заарештований і засуджений до 15 років

каторжних робіт в Сибіру (1862). Зумів втекти з пересильної в’язниці (1864).

Разом з дружиною емігрував до Європи (1865).

У свою чергу був затриманий у Парижі як пруський шпигун, проте, завдяки заступництву

Гарібальді, суд його виправдав (1869).

В СРСР вийшли книги Д. Граніна «Ярослав Домбровський» (1951), В. Дякова «Ярослав

Домбровський» (1969), а також було знято фільми режисерів Г. Рошаля «Зірки Парижа» (1937) та

Б. Поремби «Ярослав Домбровський» (1975).

Під час громадянської війни в Іспанії там діяв батальйон ім. Д., сформований з поляків, українців і

білорусів (1936), а пізніше була сформована інтернаціональна бригада його імені (1937); під час

Другої світової війни в складі Війська Польського воювала 2-а піхотна дивізія ім. Д.

У м. Житомир встановлено пам’ятник землякові.

Його ім’ям названі вулиці в м. Житомир (Україна), Гродно (Білорусь).

Портрет Д. прикрашає польську купюру в 200 злотих.

Серед друзів та близьких знайомих Д. – А. Потебня, П. Маєвський, О. Герцен, С. Сераковський, В.

Потапенко, В. Врублевський, П. Лавров, С. Падлєвський, Д. Гарібальді, М. Чернишевський, В.

Озеров, К. Калиновський, О. Єзельский, М. Крук-Гейденрейх, Л. Топор-Звєрздовський, Я.

Савицький та ін.


***

УСІ НАРОДИ – РІВНІ,

з політичного кредо

Я. Домбровського

Етнічна спорідненість, навіть спільність політичного життя, здається, не дають одному народу

мати права над іншим.

ПРАВО НА САМОСТІЙНІСТЬ, з відкритого листа Я. Домбровського «До Беднарчика і його

політичних друзів»

Який ...народ має право на самостійність, а який його не має, важко визначити... На мою думку,

кожен народ має право вирішувати свою долю. Необхідність свободи, відчута народом, дає йому

незаперечне право позбавитися опіки, а всяке нав’язування чужого впливу або влади є

насильством.

МРІЯВ ПРО НЕЙМОВІРНІ ПОДВИГИ, зі спогадів О. Єзельского

Часто ми збиралися навколо нього, аби послухати його розповіді. Мова у нього лилася вільно і

відрізнялася красою, він фантазував, заносився на сьоме небо, мріяв про Кавказ, про неймовірні

подвиги і приходив у відчай від свого маленького зросту.

Часто, міркуючи між собою, ми пророкували йому блискуче майбуття.


ЗА НАШУ І ВАШУ СВОБОДУ, з розвідки М. Троїцького «Народолюбці і тираноборці:

визвольний рух 60-х років XIX ст.»

«Земля і воля» проіснувала понад два роки, проте ледь встигла вийти із стадії формування, оскільки всі її розрахунки руйнувалися один за іншим. Практична діяльність товариства була

перервана вже на перших кроках. Головним з того, що встигли зробити «землевольці», стало

поповнення рядів і розповсюдження прокламацій, які друкувалися в Лондоні у Герцена і підпільно

в садибі Марієнгаузен Вітебської губернії, а також організація втеч заарештованих

революціонерів, зокрема Миколи Утіна і Ярослава Домбровського.

Врешті-решт вся діяльність «Землі і волі» була направлена на підготовку відкритого виступу,

наміченого на весну 1863 р., коли закінчувався термін введення в дію статутних грамот і у зв’язку

з цим «землевольці» чекали вибуху селянських бунтів. Повстання 1863 р. «Земля і воля» готувала

спільно з польськими революціонерами під гаслом «За нашу і вашу свободу».

На чолі польського революційного підпілля стояв тоді видатний діяч міжнародної демократії,

патріот і інтернаціоналіст в кращому розумінні цих слів, майбутній головнокомандуючий

озброєними силами Паризької Комуни Ярослав Домбровський. Доки він очолював радикальне

крило польської повстанської організації – Центрального національного комітету, росіяни і поляки

готували повстання погоджено, однак після арешту Домбровського (у серпні 1862 р.) польські

революціонери не порахували можливим відкласти свій виступ до весни 1863 р., про що просила

«Земля і воля». Повстання спалахнуло в січні 1863 р., коли «Земля і воля» ще не зібралася з

силами...


ВТЕЧА, з повісті А. Шклярського «Таємна подорож Томека»

– Не просто визначити, хто перший задумав групову втечу з Сибіру, – відповів Красуцький. –

Справа в тому, що майже все польські засланці леліяли мрію про втечу за прикладом Беневського.

Після січневого повстання серед них опинилося багато студентів, художників, колишніх офіцерів і

героїчних варшавських ремісників, що потрапили в полон на полі битви. Ще під час етапу через

Сибір в їх вухах лунав відгомін колишньої битви. Найменша лелітка могла викликати пожежу...

– У деяких польських колах вважалося, що проект групової втечі з Сибіру належить Ярославу

Домбровському, який пізніше став учасником Паризької Комуни, – відзначив Смуга.

– Можливо, що так і було, – погодився Красуцький. – Ярослав Домбровський в 1864 році

перебував в московській пересильній в’язниці.

Тоді вже багато хто говорив про те, що в один і той же день всі партії засланців, розкидані довгим

шляхом від Варшави до Уралу, мали одночасно роззброїти конвой і повернутися до Польщі в ті

місця, де ще продовжувався опір повстанців.

Домбровський за допомогою польських і російських революціонерів зумів втекти з тюремної

лазні.


СМЕРТЬ НА БАРИКАДАХ, з нарису О. Мелькевича «Генерал Паризької Комуни»

Серед вихованців Брестського Олександрівського кадетського корпусу найяскравішою фігурою

був Ярослав Домбровський. В архівах збереглися накази про його заохочення «за дуже хорошу

поведінку, моральність і старанність до наук», «за доброзвичайне і старанне виконання своїх

обов’язків», «за зразкову поведінку і дбайливість про своїх підлеглих».

Здавалося, шлях до кар’єри відкритий. Проте Я. Домбровський обрав інший шлях.

Під час навчання в Академії генерального штабу він був одним з керівників польського

революційного офіцерського гуртка в Петербурзі, пропагував ідеї російсько-польського

революційного союзу.

На початку 1862 р. у Варшаві він очолив ліве крило революційної організації, був членом

Центрального національного комітету, конспіративним начальником Варшави, одним з

організаторів і керівників Комітету російських офіцерів в Польщі.

Провів нараду у Вільно з революціонерами Литви і Білорусії. Розраховуючи на підтримку

російських революційних сил, розробив план озброєного повстання.

...18 березня 1871 року стало точкою відліку історії Паризької Комуни – першої в історії людства

пролетарської революції і першого уряду робочих. Ярослав Домбровський, який на той час

мешкав у Франції, збоку бурхливих подій не залишився.

...У травні його призначили головнокомандуючим озброєними силами Паризької Комуни і

присвоїли звання генерала.

Домбровський, прихильник наступальної тактики, пропонував негайно атакувати Версаль і

ліквідувати контрреволюційний уряд. Пропозицію відхилили і, як вважають історики, це стало

однією з головних помилок Комуни.

Самому Домбровському про це судити не довелося. 23 травня 1871 року він одержав важке

кульове поранення на барикадах і, доставлений до лікарні Ларібуз’єр, через дві години помер.


ПАРИЗЬКА КОМУНА ТА ЇЇ ГЕРОЇ, з енциклопедії «Історія цивілізації»

18 березня 1871 р. трудящі Парижа узяли владу в місті в свої руки і створили перший в світі уряд

робочих. Народ покінчив з прогнилим бонапартистським режимом і добився проголошення

республіки. Новий буржуазний уряд оголосив себе «урядом національної оборони». Насправді ж

він прагнув якнайшвидше укласти мир з Пруссією, щоб кинути всі сили на придушення революції.

Проте трудящі не збиралися здавати ворогові столицю Франції і вимагали рішучої боротьби із

загарбниками.

У діяльності Паризької комуни брали участь не лише французи. Її видним членом був угорець Лео

Франкель. Армію комунарів очолювали поляки Ярослав Домбровський, Валерій Врублевський і

гарібальдієць Ля Сесиліа. У народних клубах і на барикадах міста часто бачили росіян Єлизавету

Дмітрієву, Ганну Корвін-Круковську, Михайла Сажина. Ад’ютантом генерала Домбровського був

Валеріан Потапенко.

...У Версалі була підготовлена 150-тисячна, добре озброєна армія. 2 квітня 1871 р. вона почала

обстрілювати місто. 10 тисяч солдатів атакували позиції національної гвардії, які захищали всього

2000 бійців. Вони вимушені були відступити з великими втратами.

...Командуючим паризьким укріпленим районом призначили Ярослава Домбровського.

Талановитий воєначальник, він вирішив вирвати ініціативу з рук ворога. За підтримки

бронепоїздів атакував версальців і відкинув їх, проте не отримав підкріплень, аби розвинути успіх.

21 травня, в ясний сонячний день, зрадник, який пробрався в ряди комунарів, вказав версальцям

слабозахищену ділянку міської оборони. Не зустрівши опору, ті захопили ворота Сен-Клу. До

ранку наступного дня до Парижа увійшло вже 11 дивізій Т’єра – 90 тис. чоловік.

За ніч 600 барикад перегородили міські вулиці. Комунари билися за кожен квартал, кожен

будинок. Над містом стояла димна заграва пожеж.

28 травня 1871 р. останній захисник останньої барикади на вулиці Рампонно випустив по ворогові

останню кулю. Комуна припинила своє існування.