Гурлянд Илья (fb2)


Использовать online-читалку "Книгочей 0.2" (Не работает в Internet Explorer)


Настройки текста:


ГУРЛЯНД Ілля Якович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Драматург, прозаїк, публіцист, фейлетоніст, критик, історик. Псевдоніми – Н. П. Васильєв,

Арсеній Гуров.

З родини службовця. Батько, Гурлянд Я., – нотаріус.

Народився 17 (29) липня 1868 р. в м. Бердичеві Київської губернії Російської імперії (нині –

районний центр Житомирської області України).

Помер не раніше 1921 р. Точна дата і місце – не відомі.

Навчався в Харківській і Одеській гімназіях, закінчив ярославський Демидівський ліцей (1891),

Працював викладачем ярославського Демидівського ліцею (1894-1904), чиновником особливих

доручень міністерства внутрішніх справ Росії (1904-1915), редактором урядової газети «Росія»,

директором Бюро преси (1915-1916), директором Петроградського телеграфного агентства (1916-

1917).

Член Російського археологічного товариства.

Секретар комісії з організації Московського літературно-художнього гуртка (1897).

Друкувався в газетах «Новий час», «Росія», «Московська ілюстрована газета», «Одеські новини»,

«Новини дня», «Петербурзька газета», журналах «Бджола», «Будильник», «Артист», «Театр і

мистецтво».

Як літератор дебютував в журналі «Бджола» низкою віршів (1884).

Потім настала черга оповідання «Ранок нотаріуса Горшкова» (1890), комедій «Повітовий

Шекспір», «В сонному царстві» (обидві – 1890), повістей «Забаганка» (1895), «Кар’єра» (1896),

«Особливий світ» (1897), «На порозі» (1901), «На хресті» (1921).

Наш земляк – також автор наступних книг і брошур: «Правда про кадетів» (1906), «Друга дума»

(1907), «Опозиція» (1910).

П’єсу «Баговиння» заборонила цензура (1891).

Після Лютневої революції – емігрував (1917). За твердженням О. Лихоманова, він так спішив, що

залишив напризволяще навіть сім’ю: у нього були вельми вагомі підстави для такого кроку після

революції, бо його позиція з єврейського питання зіграла тут не останню роль.

Повість у віршах «На хресті» вийшла друком уже в Парижі (1921).

Серед друзів та близьких знайомих Г. – А. Чехов, К. Станіславський, В. Брюсов, І. Леонтьєв-

Щеглов, Л. Яворська, П. Столипін, Б. Штюрмер, В. Пуришкевич, С. Крижанівський, В. Плеве та

ін.


***

ВИЗНАЧИТИСЯ З МЕТОЮ

, з творчого кредо І. Гурлянда

Мистецтво само по собі метою бути не може.

І ІНШИЙ НАБРІД, з брошури І. Гурлянда «Правда про кадетів»

Єврейські банки, єврейські торгові фірми, єврейські товариства – все пристосоване для підтримки

кадетизму, тому що кадетизм є тільки вивіска, під якою переховується свята святих всієї

єврейської справи в Росії. Досить сказати, що кадети не мають права виставити жодного кандидата

в Думу без попереднього дозволу єврейського синедріону, обов’язки якого виконує правління

Спілки єврейського рівноправ’я.

…З різних боків під прапори кадетів потягнулися всі ці Жилкіни, Чернови, Якубсони, Анікіни,

Недоноскові, Оніпки, весь цей накип російської провінційної напівінтелігенції, вигнані землеміри,

виключені за буйну поведінку семінаристи, верткі еврейчики-заступники у справах, ветеринари,

що опинилися не біля справ і інший набрід.

…Кадети не були б кадетами, найперше самокорисливою групою, якби в ім’я країни, висловилися

за порядок. Ні, вони, навпаки, вирішили в міру можливості підтанцьовувати ватажкам

революційного пролетаріату в такт, аби цим бодай деякою мірою забезпечити свою частку в

розподілі здобичі. А що перемога буде і що буде такий розподіл – в цьому вони не сумніваються.


МИСТЕЦТВО ЯК РУТИНА, з листа І. Гурлянда А. Чехову від 6 жовтня 1889 р.

Не те, щоб тодішні розмови переконали мене і змусили ...відмовитися, як Ви висловлюєтеся, від

«рутини». Ні. Так швидко цього не могло статися; мабуть, і станеться. Я упевнений, що мистецтво,

окрім краси, має й інші цілі...


РІВНЯТИСЯ НА ЗАХІДНУ ЄВРОПУ, з записки П. Столипіна І. Гурляндові від 18 жовтня 1910

р.

Зважаючи на обговорення в найближчому майбутньому питання про надбавку змісту земським

начальникам у Державній думі, я бажав би мати зведення про співвідношення числа наших

чиновників і одержуваного ними утримання до такого ж і винагороди в Західній Європі.

П.


ЗРАДНИК, БО РОДИЧ МАЗЕПИ, з реферату О. Єгорова «Консервативна публіцистика початку

ХХ сторіччя за перших двох Державних дум Росії»

Ставлення царського уряду до перших Державних дум яскраво відбито в роботах консервативного

публіциста, приват-доцента державного права І. Я. Гурлянда.

Виконуючи установку П. Столипіна добивати кадетів, Ілля Якович написав низку книг. Оскільки в

них прослизали відверто антисемітські нотки, характерні для консервативної публіцистики,

хрещений єврей Гурлянд не міг видати їх за власним прізвищем, і взяв чисто російський псевдонім

Н. П. Васильєв.

Першою з цих книг була брошура з багатообіцяючою назвою – «Правда про кадетів». У ній

показана їх політична роль в житті країни в 1906 р. і дана досить докладна характеристика

соціального складу різних груп. Головний наголос зроблено на викритті партійних лідерів – П.

Мілюкова, І. Петрункевича й ін. Обізнаність автора в особистих справах багатьох відомих

лібералів (багатство В. Набокова, адміністративні правопорушення Д. Шаховського та ін.) така,

що можна не сумніватися: Гурлянд використовував матеріали МВС.

…На думку консерваторів, Партія Народної Свободи складалася з трьох частин: праві кадети, ліві

і центр. Праве крило охоплювало середні міські прошарки, частину купецтва, прикажчиків. І. Я.

Гурлянд писав: «Сюди входять: службовці банків, страхових товариств, комісійних і інших

конторах, особливо, якщо знайомі студенти встигли поколивати в них віру в існуючий порядок…

Сюди ж входять і чиновники різних відомств, які зараховують себе до опозиції з неприхильності

до свого найближчого начальства, із-за зменшення порції святкових нагородних, із-за не

одержаного місця, на яке були розрахунки. Словом, все це крило було б правильніше назвати

опозицією з потреби, через ряд безглуздостей російської дійсності. Це не політична група в сенсі

об’єднання на ґрунті саме даної, а не якоїсь іншої політичної програми. Це просто група людей

практичних сподівань».

Головна думка дуже проста – в ліберальний рух люди йдуть не з об’єктивних причин, не із-за

прагнення до свободи і правового ладу, а через якісь особисті амбіції, образи на начальство, а то і

просто власну дурість.

Консерватори були переконані, що кадетська партія існує на гроші єврейських кіл, пов’язаних з

революційним підпіллям. Вони стверджували, що вибори у всі Думи були проведені кадетами

майже цілком на єврейські гроші, що дев’ять десятих журналістів, котрі працюють в кадетських

виданнях, – євреї, що стосунки кадетів з європейською пресою і з різними міжнародними

радикальними організаціями також ведуться через євреїв.

Навпаки, єврейські радикальні круги звинувачували кадетську партію в недостатньому захисті

прав євреїв.

І. Петрункевича звинувачували в тому, що він по жіночій лінії нащадок гетьмана Мазепи, а

значить, як і Мазепа, зрадник Росії.

Таким чином, консервативна публіцистика початку ХХ століття робила все можливе, аби всіляко

дискредитувати перші дві Державні думи, представляючи їх радикальними, революційними

організаціями, головна мета яких – узяти владу в свої руки. Ніякого об’єктивного вивчення

діяльності в правому середовищі не було. Консерватори не намагалися зрозуміти логіку кадетської

партії, її аргументацію, її надзвичайно складні відносини з трудовиками, зводячи все до достатньо

примітивних пояснень. Говорити в даному випадку про якийсь науковий підхід не доводиться.


ПЕРЕЙШОВ ДО НАКЛЕПУ НА ЄВРЕЙСЬКИЙ НАРОД, з статті М. Сенченка «Хто створює

«чорний» міф про чорносотенство і навіщо?»

Події останнього часу свідчать, що політичні сили, які тією чи іншою мірою є спадкоємцями

більшовиків, слово «чорносотенець» використовують як лайливе, такий собі прокльон.

Незважаючи на те, що революційні події минулого століття призвели до трагічних наслідків, про

які попереджували саме чорносотенці; вони були єдиними, хто намагався зупинити або змінити

революційні процеси.

Справа в тому, що ідеологія чорносотенства цілком ґрунтувалася на безумовній, а точніше

вродженій православній вірі, яка збереглася і нині в душах мільйонів людей.

Важливу роль у керівництві відіграли й інші євреї, зокрема близький соратник П. Столипіна І.

Гурлянд. У 32 роки він був уже професором і видав низку цінних праць з історії права, які не

втратили актуальності і нині. 1904 року Гурлянд перейшов на державну службу і з 1906 року став

одним із соратників Столипіна.

От що пише про Гурлянда, сина головного рабина Полтавської губернії, «Єврейська

енциклопедія» 1906 року: «Гурлянд Ілля Якович – юрист, історик і публіцист; народився 1868

року в єврейській родині; ...проводить ідею повного приєднання євреїв до початків російської

державності, аж ніяк не відмовляючись від своїх віросповідних і національних прагнень».

Зовсім іншу характеристику Іллі Яковичу дає «Коротка єврейська енциклопедія», видана в

Єрусалимі 1984 року: «...Близько 1900 року прийняв християнство. У статтях із єврейського

питання з ліберально-асиміляторських позицій перейшов до наклепу на єврейський народ і

підтримки антиєврейських урядових репресій. Активно підтримував і надихав антисемітизм

«істинно російських націоналістів» від Штюрмера і Столипіна до Пуришкевича.

Як бачимо, євреї, які стояли біля витоків чорносотенного руху, були патріотами Росії, і,

безумовно, не були антисемітами.


НАМ НЕ ПОТРІБНА ВЕЛИКА РОСІЯ, з книги О. Солженіцина «Двісті років разом»

Здібнішим за інших був І. Я. Гурлянд – поодиноке явище, – який за псевдонімом «Васильєв»

писав брошури, а таємна експедиція розсилала їх помітним в суспільстві особам.

Заглянемо також в єврейську енциклопедію, бо Гурлянд – натурально – син Хаїма. Сей останній –

Хаїм-Іона Гурлянд – рабин і вчений. Випустив книги: «Єврейські архіви в Санкт-Петербурзі», «До

історії гонінь на євреїв»...

Синок же, Ілля Якович, правознавець та публіцист, прийняв християнство і – цитую: від

ліберально-асимілюючих позицій перейшов до наклепу...

Можемо лише порадіти за розторопного Іллю Яковича, котрий покинув країну, не чекаючи

подальших подій. А то В. В. Шульгін, якого окремі газети ласкаво величали «розумницею», –

пережив Великий Жовтень, громадянську війну, чужину, Володимирську в’язницю, будинок

престарілих... І з висоти мало не вікового досвіду виголошує: «І тоді і зараз нам потрібна не велика

Росія. Нам потрібна Росія сильна, миролюбна, мудра».


ПОЛІТИКУ ТРЕБА ОБЛИШИТИ, з записки П. Столипіна І. Гурляндові від 7 вересня 1908 р.

Зверніть увагу на статті опозиційної преси…

Яка повинна бути поведінка уряду? Невже він повинен підлаштовуватися під хвилинні настрої?

Невже воно повинен забути недавні уроки?

Все жалюгідне ниття про свавілля уряду, про уявне посягання на академічну автономію і інше не

примусять уряд зійти з шляху впровадження законності, порядку; не примусять віддати масу

російської молоді в розпорядження лівих професорів, що займаються політиканством, як готовий

матеріал для обробки. Ці мрії треба залишити, залишити і політику, повернутися до науки.

П.