ГРОССМАН Василь Семенович
ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії
Національний статус, що склався у світі: російський.
Письменник. Справжнє ім’я і по-батькові – Йосип Соломонович.
З міщанської родини. Батько, Гроссман Й., – інженер-хімік.
Народився 29 листопада (12 грудня) 1905 р. в м. Бердичеві Київської губернії Російської імперії
(нині – районний центр Житомирської області України).
Помер 15 вересня 1964 р. в м. Москві СРСР (нині – столиця РФ). Похований на Трєкуровському
цвинтарі.
Закінчив Київське реальне училище (1924), хімічне відділення фізико-математичного факультету
Московського університету (1929).
Працював інженером-хіміком Макіївського науково-дослідного інституту безпеки чорних робіт
(1929-1932), спеціальним кореспондентом газети «Червона зірка» (1941-1945),
Член Єврейського антифашистського комітету.
Друкувався в газетах «Червона зірка», «Літературна газета», журналах «Новий світ», «Знамено».
Як літератор дебютував в «Літературній газеті» оповіданням «У місті Бердичеві» (1934).
Потім настала черга книг «Глюкауф» (1934), «Щастя» (1935), «Чотири дні» (1936), Оповідання»,
«Куховарка» (обидві – 1937), «Степан Кольчугін» (1940), «Народ безсмертний» (1942), «Якщо
вірити піфагорійцям» (1941), «Сталінград» (1943), «Життя» (1943), «Все тече» (1963), «Добро
вам!» (1967).
Перу Г. також належать нариси «Напрямок головного удару», «Україна без євреїв», «Треблінське
пекло».
За мотивами оповідання знято кінофільм «Комісар» (1962).
У нашого земляка неодноразово виникали проблеми з владою Так, його п’єса «Якщо вірити
піфагорійцям» (1941) зазнала партійного осуду як «ідейно неповноцінна»; шмагали письменника і
за романи «За справедливу справу» (1952) й «Життя та доля» (1960).
Нині слова Гроссмана вибиті на мармурі меморіалу Сталінградської битви.
У США вийшла книга Д. і К. Гаррандів «The Bones of Berdichev. The Life and Fate of Vasily
Grossman» про Г.
У Москві на будинку, де мешкав наш земляк, встановлено меморіальну дошку (2005).
Серед друзів та близьких знайомих Г. – В. Лобода, В. Катаєв, К. Симонов, С. Гехт, І. Еренбург, І.
Бабель, В. Биков, Г. Ахматова, П. Трояновський, А. Платонов, М. Булгаков, А. Приставкін, І.
Шаламов, О. Бергольц та ін.
***
НЕЗДОЛАНЕ НАСИЛЛЯ,
з життєвого кредо В. Гроссмана
Історія життя є історія нездоланого насилля.
ГОЛОВНИЙ ДОРОБОК, з автобіографії В. Гроссмана
Головна моя робота – книга про війну, яку я вирішив написати весною 1943 року. Тоді ж були
написані мною перші розділи. Впритул підійшов до цієї роботи в післявоєнні роки після
демобілізації з армії майже весь свій час в післявоєнні роки я присвятив цій роботі. Вона
виявилася дуже нелегкою.
ПРОСТОТА СКЛАДНОГО, з оцінки В. Гроссманом творчості А. Платонова
А. Платонов – письменник, який побажав розібратися в найскладніших, а значить, в найпростіших
основах людського буття.
ЖИТИМЕШ У КНИЗІ, з посмертного листа матері
Коли я помру, ти житимеш в книзі, яку я присвятив тобі, і доля якої схожа з твоєю долею.
ОСЬ ТУТ ВОНА – СМЕРТЬ, з новели В. Гроссмана «На вічному спокої»
Душу померлого, його любов і горе не можна побачити, не можна підглянути в надгробках, в
написах на пам’ятниках, в квітах на могильному горбі. Її таїну безсилі передати камінь, музика, поминальний плач, молитва.
Перед святістю цієї безмовної таємниці нікчемні всі барабани і мідні труби держави, мудрість
історії, камінь монументів, крик слів і поминальних молитов. Ось тут вона – смерть.
НЕ ЛЮДСЬКІ ОБЛИЧЧЯ ДІТЕЙ, зі спогадів В. Гроссмана
Було ясно, що Москва покладає свої надії на Україну. Результатом же стало те, що найбільший
гніт згодом упав саме на Україну. Нам говорили, що приватновласницькі інстинкти тут значно
сильніші, ніж в Російській республіці. І справді, загальний стан справ на Україні був значно
гіршим, ніж у нас.
...А селянські діти! ...Їхні голови були схожі на важкі м’ячі на тонких, як у лелек, шиях, і видно
було кожну кістку їхніх рук і ніг, що виступали зі шкіри, і весь кістяк проступав зі шкіри, схожої
на жовту марлю.
Дитячі обличчя були старі, зморені, ніби цим дітям було сімдесят років. А з початком весни вони
вже зовсім не мали облич. Замість них були птахоподібні голови з дзьобами чи жаб’ячі голови з
тонкими і довгими губами, а деякі з них нагадували риб з відкритими ротами.
То не були людські обличчя.
ВІЙНА ПРОТИ СЕЛЯН, з статті М. Дубинянського «У світі цілей і методів: про комуністів і не
тільки»
Забуті в нас і мемуари письменника та правозахисника Лева Копелєва, і автобіографічна повість
Василя Гроссмана «Все тече». Очевидно, свідчення екс-комуністів непопулярні в Україні через те, що йдуть урозріз з «генеральною лінією».
Кравченко, Гроссман, Копелєв та інші автори нічого не пишуть про знищення етнічних українців, але прямо говорять про війну проти селян; докладно розповідають про самовіддану боротьбу за
Світле Майбутнє, яка змушувала придушувати в собі найменшу слабкість та жалість до класового
ворога – чи то до жінки, чи до дитини.
Наші ура-патріоти, які повністю ігнорують соціально-класову сторону трагедії 1933-го, вважають
себе антикомуністами, але фактично перешкоджають вивченню головної зброї ВКП(б) – класової
доктрини, яка змушувала мільйони людей бути нещадними до собі подібних...
ПОКИ БЕЗ ШПИЛЬОК, з листа В. Гроссмана С. Липкіну в січні 1950 р.
У Москві, в «Новому світі», ...верстка. Мені раніше терміну ...почнуть давати гранки останнього, четвертого шматка. Розмов багато, поки без шпильок, але за законом ботаніки будуть і вони.
А ти що чуєш?
Ну, що ж! Ти знаєш моє відчуття: головне відбувається. І я, знаєш, як і раніше гостро і, здається, глибоко відчуваю і розумію це. Відчуття таке, як при надрукуванні першого оповідання «В місті
Бердичеві». А, мабуть, навіть сильніше.
НЕ ПОКАЗУЄ ПАРТІЮ, з статті М. Бубеннова «Про роман В. Гроссмана «За справедливу
справу»
Окремі успіхи не можуть затулити однієї великої невдачі ...В. Гроссмана. Йому не вдалося
створити жодного крупного, яскравого, типового образу героя Сталінградської битви, героя в сірій
шинелі, із зброєю в руках... Таких героїв, які були б типові, несли в собі основні риси радянського
народу, якнайповніше виражали суть його, немає в романі «За праву справу». Немає в ньому
героїв, які уразили б уяву читача багатством і красою своїх відчуттів...
Образи радянських людей в романі «За справедливу справу» збіднені, принижені, знебарвлені.
Автор прагне довести, що безсмертні подвиги здійснюють звичайні люди... Але під виглядом
звичайних він на перший план витягнув ...галерею дрібних, незначних людей...
В. Гроссман взагалі не показує партію як організатора перемоги...
РОМАН ВИЛУЧИЛИ, з протоколу обшуку квартири В. Гроссмана від 14 лютого 1961 р.
Ми, співробітники Комітету державної безпеки при Раді Міністрів СРСР підполковник
Прокопенко, майори Нефедов і Баранов, на підставі свідків провели обшук у Гроссмана Йосипа
Соломоновича... Вилучено наступне:
Текст роману «Життя і доля», віддрукований на машинці, 3 частини по 2 екземпляри кожній...
ПРОШУ СВОБОДИ ДЛЯ СВОЄЇ КНИГИ, з листа В. Гроссмана М. Хрущову після XXII з’їзду
КПРС
Ось вже рік як книга вилучена... Ось вже рік, як я невідступно думаю про трагічну її долю, шукаю
пояснення тому, що сталося.
Чому на мою книгу, яка, можливо, певною мірою відповідає на внутрішні запити радянських
людей, книгу, в якій немає брехні і наклепу, а є правда, біль, любов до людей, накладена
заборона...
Якщо книга моя – брехня, хай про це буде сказано людям, які хочуть її прочитати. Якщо книга моя
– наклеп, хай буде сказано про це.
...Коли рукопис вилучили, мені запропонували дати підписку, що за розголошування факту
вилучення рукопису я відповідатиму в кримінальному порядку.
... Немає сенсу, немає правди в нинішньому становищі – в моїй фактичній свободі, коли книга, якій я віддав життя, поперебуває у в’язниці – адже я її написав, адже я не відрікаюся від неї.
...Я прошу свободи для своєї книги.
КИСЕНЬ, БЕЗ ЯКОГО ЖИТТЯ НЕМОЖЛИВЕ, з статті В. Панченка «Василь Гроссман і
«біси»
Аналіз того, що сталося з російським комунізмом, В. Гроссман завершує рішучим запереченням
можливості комунізму як такого. Його головний аргумент – несумісність комунізму (чи
сталінського «казарменого соціалізму») і свободи. Гроссман не погоджується з Енгельсом, який
вважав, що свобода – це усвідомлена необхідність. Все якраз навпаки: свобода – це подолана
необхідність, це можливість людини заперечити задані, нав’язані обставини. Свобода в нього – це
щось навіть більше, ніж «права людини»: це синонім життя. Це кисень, без якого життя
неможливе. І поки живе людина, вона потребуватиме цього кисню, самим своїм існуванням
опираючись неволі.
ЕПІЧНА МАСШТАБНІСТЬ, з нарису Л. Школьника «Василь Семенович Гроссман»
Гроссман опублікував роман «За справедливу справу» (після розгромної статті М. Бубеннова в
газеті «Правда» роман вийшов в 1954 р. в скороченому варіанті), який, разом з іншими творами
т.з. «окопної» правди про війну, висунув в перший ряд її героїв реальних бійців в реальних,
деколи драматичних обставинах (оточення і прорив з нього).
Рукопис продовження роману під назвою «Життя і доля» в 1960 заборонили до друку і вилучили
органи КДБ; збережений екземпляр в 1980 р. був опублікований в Швейцарії, а в 1988-му – в
СРСР (найдостовірніша редакція видана в 1990). Тут аналітична думка письменника, оцінюючи
подвиг «простої» людини на війні як природну поведінка в неприродних обставинах, бачить в
протистоянні німецької і радянської армій не боротьбу різних ідеологій, а зіткнення двох
однотипних держав.
...Основна якість прози Гроссмана – епічна масштабність, багатоголосся, схильність до історико-
філософських узагальнень, до постійного співставлення доль окремих людей і долі народу,
роздуми про глибинну суть і складний взаємозв’язок війни і миру.
СУМНІВНА ІСТОРІЯ, з інтерв’ю Н. Кожевникової В. Нузову
Батько не робив відвертих підлот, за винятком сумнівної історії з романом Василя Гроссмана
«Життя і доля».
...Історія з відмовою в його публікації дорого обійшлася батькові, конкретно – закінчилася його
інфарктом. Батькова подвійність була ...такою, що увійшла до крові. Наприклад, у нас була збірка
старих оповідань Гроссмана, який тато настійно радив мені прочитати, тому що, за його словами,
«це письменник високого класу».
ЗАБУДУТЬ, НЕ ЗНАЮЧИ, з книги Г. Берзер «Прощання»
У день смерті він зняв годинник з руки. І виразно та різко відокремив себе від життя. Це був
єдиний день, коли він не запитав, що нового, що чутно... Це був єдиний день, коли він не виявив
ніякої цікавості до надрукованих речей. Це був єдиний день, коли він не попросив сісти поряд з
ним.
І коли я прийшла, то почула ясний, навіть якийсь виразний його голос:
– Дорога, йдіть додому. Навіщо вам мучитися...
Мої розрізнені старі записи 1964 року, зроблені вже після його смерті, закінчувалися словами, які
мені б дуже хотілося навести тут:
«Невже його забудуть, так і не дізнавшись?»
