КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно 

Боцяновский Владимир [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

БОЦЯНОВСЬКИЙ Володимир Феофілович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Драматург, критик, історик літератури. Один з фундаторів і перший голова Російського бібліогра-

фічного товариства.

З родини священика.

Народився 15 (27) червня 1869 р. в с. Скоморохах Житомирського повіту Волинської губернії

Російської імперії (нині – Житомирський район Житомирської області України).

Помер 16 липня 1943 р. у м. Москві СРСР (нині – столиця РФ).

Закінчив житомирську гімназію №1 (1888), вчився в Петербурзькому університеті (1888-1892).

Працював вихователем та викладачем в гімназіях. Служив в імператорській канцелярії чиновни-

ком з прийняття прохань (1896-1906; 1910-1917). Завідував відділом у газеті «Русь» (1903-1908), був редактором журналів «Сірий вовк» (1907-1908) та «Вільний художник» (1910-1911), лектором, бібліотекарем Бібліотеки Академії наук СРСР.

Друкувався в газетах «День», «Цілина», «Нова Русь», «Біржові відомості», «Голос», «Новий час»,

«Київський тиждень», «Ранок Росії», журналах «Історичний вісник», «Російська старовина»,

«Бібліограф», «Новий час», «Київська старовина», «Нове слово», «Щорічник імператорських

театрів», «Сучасник», «Театр і мистецтво», «Русь», «Сонце Росії», «Лелітки», «Вогник», «Північ»,

«Ранок», «Літературному альманасі уральського життя». Розмістив статті в «Словнику» С.

Венгерова й «Енциклопедичному словнику» Брокгауза-Ефрона.

Як літератор дебютував в газеті «Волинь» (1885).

Потім настала черга глибоких дослідницьких робіт «Хто вбив царевича Дімітрія» (1891), «Російсь-

кі вільнодумці XIV-XV ст.» (1896), «Історичний нарис діяльності Російського товариства Червоно-

го Хреста» (1896), «Богошукачі» (1911).

Б. – автор п’єс «Наталі Пушкіна. Жриця Сонця» (1912), «Велика віщунка» (1913), «Патріарх Ни-

кон» (1923), «Петро III» (1923), «Патріарх Никон», «Петро III» (обидві – 1923), «Чаклун його

Величності» (1924).

Далеко не всі доробки Б. були до вподоби царській владі. Так, постановку його п’єси «Суд Пілата»

(1905) заборонила театральна цензура. Така ж доля спіткала ще два твори – «Нові» та «Мошва»«.

Наш земляк переклав українською мовою для трупи п. Суслова «Ревізор» М. Гоголя.

Серед друзів та близьких знайомих Б. – М. Горький, В. Комісаржевська, К. Бальмонт, О. Блок, С.

Венгеров, О. Форш, К. Чуковський та ін.


***

СІРА УБОГІСТЬ,

з творчого кредо В. Боцяновського

Наші белетристи створюють щось сіреньке, украй одноманітне, написане за одним прийнятим

шаблоном.

СХОЖИЙ НА ЖАЙВОРА, з листа М. Горького В. Боцяновському

Володимире Феофіловичу!

Книга Ваша («Максим Горький. Критико-біографічний етюд», СПб, 1901 – авт.) – подобається

мені, тому що в ній є любов. Ви, мабуть, дуже любите літературу, це відблискує усюди у Вашому

нарисі.

А щодо себе самого у Вашому зображенні я нічого не зможу сказати. Проте, думаю, що про мене

ще рано писати серйозно і рано робити з мене величину. Я, здається, з тих, котрі нікуди не

приходять, а все тільки йдуть.

Недавно якась дама написала, що доробками своїми я заподіюю зло, а добру не здатний

возвеличити. Бачиш, яка вона, ця дама! І навіщо їй добру саме в мене вчитися?

Меншиков не привертає особливої моєї уваги до себе, проте він – мій ворог по серцю (лагідність

мудрих – не поважаю), а вороги дуже добре говорять правду. (М. О. Меншиков – журналіст. Його

рецензія «Красивий цинізм. М. Горький. Розповіді тт. I –IV. СПб, 1900» була надрукована в

«Тижні» – авт.)

Ну, дай Вам боже всього доброго. За тепле ставлення до мене – спасибі. Бажаю успіху Вашій

книзі.

Напишете про Чехова – будь ласка, надішліть мені.

Між іншим, нагадаєте, щоб я надіслав Вам свої книги, вони незабаром вийдуть другим виданням.

Портрет – надзвичайно кумедний. Я схожий на жайворонка з хлібної крамниці, знаєте, того, яких

печуть в березні?

Тисну руку.

О. Пєшков

5 листопада 1900, Н. Новгород.


ПРОЗА, СПОВНЕНА ПОЕЗІЇ, з статті В. Боцяновського «Про Федора Сологуба»

Не просто, та й вважай, зовсім неможливо назвати у всій нашій літературі письменника

оригінальнішого і загадковішого, ніж Федір Сологуб...

Кожна нова повість його, кожен новий роман, завжди дуже схожий на старий і тісно пов’язаний зі

всім попереднім, до такої міри приголомшували, що багато хто прямо відмовлявся не тільки

розуміти, а й тлумачити цього такого несхожого на інших автора.

Я не роблю різниці між його віршами і його прозою. У нього проза повна тієї ж поезії, що й

вірші...


НЕ ЛІТЕРАТУРА, А ЗАГАЛЬНЕ МІСЦЕ, з дослідження В. Боцяновського «У гонитві за сенсом

життя»

Один з молодих наших письменників назвав сучасну російську літературу «літературою

мертвяків». Відгук цей, можливо, дуже строгий, примикає цілком до тих скарг на сіренький час, який переживає література, що за останні роки стала досить рядовим явищем і встигла навіть

перетворитися на загальне місце. Багатьма, звичайно, скарги ці повторюються вже за інерцією, за

традицією. Проте дуже багато хто висловлює їх цілком свідомо і небезпідставно.

Дійсно, якщо вдивитися в причини цих скарг, то перш за все доведеться сказати, що криються

вони не в кількісному зубожінні, а в якісному. Насправді, досить переглянути наші щомісячні

журнали, каталоги книжкових магазинів і газети для того, аби переконатися, що кількість

белетристичних творів не лише не зменшується, а, навпаки, з кожним роком все зростає і зростає

в дивовижній прогресії. Але цей же перегляд покаже і причини, що викликають скарги на

зубожіння. Перегортаючи журнал за журналом, ви мимоволі звернете увагу на таке, наприклад, явище, що велика частина всієї маси літературних творів належить всього лише двом-трьом

авторам. ...При цьому неминуче впаде в очі і та обставина, що один і той же письменник... друкує

два-три романи в декількох журналах одночасно.

...Якихось нових, самостійно продуманих «ідей», звичайно, тут нічого чекати. Арсенал у всіх у

них старий, запозичений в інших. Ніхто з них не скаже вам чогось нового, свого. Вони або

фотографують, з точністю етнографа, оточуюче їх життя, або ж проповідують старі істини, мало

не прописну мораль.


ВІРНІ ДРУЗІ, з книги М. Коцюбинської «Із книги споминів»

Моє дитинство і рання юність минали в атмосфері специфічній – в атмосфері літературно-

меморіальних музеїв Михайла Коцюбинського – перші три роки життя у Вінниці, далі – в

Чернігові.

Коли заходжу до невеличкого подвір’я Вінницького музею – все якесь несучасне, з позаминулого

століття, мовби незахищене від наступу великого міста, що кільцем оточило його (а якщо й

захищене, то щитом культури і пам’яті людської…), – мене завжди огортає тепла хвиля. Адже це

та точка на земній кулі, яка є моєю малою вітчизною – саме тут я вперше побачила світ.

Перші спогади про Чернігівський музей. ...Серед постійних відвідувачів – вірні друзі музею з

Ленінграда: сивий гарний рафіновано інтелігентний письменник Володимир Боцяновський,

директор музею Пушкіна Матвій Калаушин – енергійний, ввесь якийсь пружний, сповнений

творчих планів. Відомий бібліограф Юрій Меженко.

Щасливо й наповнено минали мої дитячі роки – серед цікавих людей, в розкішному садку, де все

буяло, квітло й родило, серед книжок, від яких мене неможливо було відірвати. Письменник

Боцяновський був вражений, коли я, десь восьмирічна, випадково почувши дискусію дорослих з

якогось питання, тут же знайшла в енциклопедії відомості, завдяки яким питання було розв’язано.

...Набуте в дитинстві чуття мови допомогло мені згодом у перекладацькій діяльності, зокрема в

перекладах з Жака Превера, інтонаційну автентичність яких відзначали фахівці, зокрема Григорій

Кочур.

А далі – війна...

ІМ’Я НЕВІДОМОГО АВТОРА РОЗКРИТО, ПРОТЕ ТАЄМНИЦЬ НЕ ПОМЕНШАЛО, з

розвідки З. Томашевської «Як і навіщо писалося «Стремено»

Ім’я автора «Стремено «Тихого Дону» розкрито, Це Ірина Миколаївна Медведєва-Томашевська, моя мати, дружина великого філолога Бориса Вікторовича Томашевського, «сама

літературознавець». Так представив її читачам «Літературної газети» 2 травня 1990 року Микита

Олексійович Струве, котрий і видав свого часу «Стремено».

…Промайнуло багато років. Почалася війна. Блокада. Січень 1942-го. Готель «Асторія»

перетворили на стаціонар для вмираючих від голоду. У темному і холодному номері лежать

шестеро – філологи Володимир Феофілович Боцяновський, Борис Михайлович Ейхенбаум, Борис

Васильович Казанський, Борис Вікторович Томашевський і два художники – Дмитро Ісидорович

Митрохін та Ісаак Мойсейович Рабинович.

Томашевський і Боцяновський лежать поруч. Я відвідую їх щодня і завжди застаю в тихій бесіді.

За місяць Борис Вікторович повертається додому, де всі ми живемо в одній кімнаті в холоді, темряві і бездіяльності, і Борис Вікторович без кінця «розважає» нас почутим від Боцяновського.

Головна тема – «Тихий Дон».

Боцяновський розповідав про свого інститутського друга Федора Дмитровича Крюкова, про своє

листування з ним в останні роки (Крюков помер у 20-му році), про скарги того на обридле

військове життя, як він охоче перемінив би на письмовий стіл, про те, що задумав роман, котрий

має стати справою всього життя.

Дійсно, такий плідний письменник, як Крюков, з 1912 року не опублікував жодного рядка.

І Борис Вікторович разом з Іриною Миколаївною знову і знову дискутують про найцікавіше. Про

можливість відшарування справжнього тексту, нині вже буквально потонулого в незліченних і

суперечливих переробках.

Лише з чужим текстом можна було так поводитися. Солженіцін цю ж думку висловив ще

виразніше: «Всякий плагіатор – вбивця, але такого вбивцю ще треба пошукати: щоб над трупом

ще й знущався, вирізував ремені, вшивав їх в інші місця, вирізував нутрощі і викидав, вставляв

інші, сучі».

Йде час. Немає вже Бориса Вікторовича. Інші турботи й інтереси поглинають наше життя. І

раптом – знову «Тихий Дон».

В моїй голові спливає блокада, «Асторія», Боцяновський.

Марія Якимівна була племінницею близького друга Ф. Крюкова – Миколи Асєєва. Приїжджаючи

в Петербург, Крюков завжди жив у його будинку; там зберігався його архів. Сюди в 1925 році

вдалося перевезти з Дону рукописи, які залишилися, і книги Федора Дмитровича.

...Марія Якимівна вважала, найціннішим листи письменників Крюкову. Говорила, що є послання

Горького, Короленка, Боцяновського, Серафимовича. Куди все це подіти при переїзді на

тимчасову житлову площу? У Пушкінський Будинок!

…Але Пушкінський Будинок, очевидно, не дуже зацікавився. Чи злякався. Взяв дещицю.

Зате потім почалися загадкові історії. Спочатку до Марії Якимівни завітала молода людина з

Ростова, яка цікавився Крюковим. Жінка зустріла незнайомця щиро, щось показувала, щось навіть

подарувала і через певний час з радістю продемонструвала номер ростовської газети «Молот» від

13 серпня 1966 року з великою статтею В. Моложавенко «Про одне незаслужено забуте ім’я».

Дуже була щасливою. Але недовго. Незабаром до неї з’явилися вже кілька молодих людей, які не

просили, а вимагали рукописи та інші папери. Рилися в скрині.

Налякали бабусю так, що вона перестала пускати до себе навіть нас.